Мiстер Мерседес, стр. 36

«Ні, якщо вона дійсно замкнула машину», — думає він.

— Містере Ходжес, який стосунок має цей сайт, «Блакитна Парасолька», до Мерседес-Кілера?

Ходжес повертається назад зсередини своєї голови. Він перебував глибоко, і це доволі довгий і важкий шлях.

— Поки що я не бажаю про це говорити, Джероме.

— Але, може, я зможу допомогти!

Чи він бачив коли-небудь Джерома таким збудженим? Можливо, тільки раз, коли дискусійна команда, яку він очолював у передостанньому класі, виграла загальноміський чемпіонат.

— Дізнайся все про той веб-сайт, і ти вже допоможеш, — каже Ходжес.

— Ви не хочете мені розповідати, тому що я ще не дорослий. Так же, хіба ні?

Почасти причина в цьому, але Ходжес не має наміру це визнавати. А попутно виходить так, що там мається й дещо інше.

— Усе складніше, ніж просто це. Я більше не коп, і розслідування того, що трапилося біля Міського Центру — це зісковзання до самого краю законності. Якщо я щось з’ясую і не розповім моєму старому напарнику, який зараз веде справу Мерседес-Кілера, я перейду за край. Перед тобою лежить яскраве майбутнє, включно з майже будь-яким коледжем чи університетом, який ти вирішиш вшанувати власною присутністю. Що я скажу твоїй матері й батькові, якщо тебе втягнуть до розслідування моїх дій, можливо, як співучасника?

Джером сидить тихо, переварюючи почуте. Потім віддає залишок свого морозива Оделлу, який завзято його приймає.

— Я втямив.

— Чи справді?

— Йо.

Джером підводиться, Ходжес робить те саме.

— Усе ще друзі?

— Звісно. Але якщо ви вирішите, що я можу вам допомогти, пообіцяйте, що ви до мене звернетеся. Знаєте ж, як то кажуть, дві голови краще за одну.

— Домовилися.

Вони вирушають назад, угору пагорбом. Оделл спершу йде між ними, як перед тим, потім починає тягнути вперед, бо Ходжес гальмує. Йому також не вистачає дихання.

— Мені треба скинути вагу, — каже він Джерому. — Знаєш що? Недавно в мене лопнули на заду абсолютно цілі штани.

— Мабуть, ви могли б пожертвувати десятком [171], — відгукується Джером дипломатично.

— Подвій цю цифру, то буде набагато ближче.

— Хочете — зупинимося, перепочинемо хвилину?

— Ні.

Це звучить по-дитячому навіть для самого Ходжеса. Тим не менше, щодо ваги він налаштований цілком серйозно; щойно він повернеться додому, всі до одного чортові перекуски з шафи й холодильника полетять до кошика на сміття. Потім він думає: «Винесеш їх у надвірний контейнер. Надто легко попуститися й виловити щось із кошика».

— Джероме, було б найкраще, аби про моє розслідування ти нікому. Можу я покластися на твою розсудливість?

Джером відповідає без затримки:

— Абсолютно. Ані слова.

— Добре.

За квартал попереду, перетинаючи Харпер-ровд по Вінсон-лейн, дзеленчить фургон Містера Смаколика. Джером змахує привітно рукою. Ходжес не бачить, чи махнув йому у відповідь морозивник.

— Нарешті ми його побачили, — мовив Ходжес.

Джером обертається до нього з посмішкою:

— Морозивник — як коп.

— Га?

— Його ніколи нема поруч, коли він потрібен.

— 14 —

Брейді їде, дотримуючись усіх обмежень швидкості (двадцять миль за годину тут, на Вінсон-лейн), майже не чуючи дзвіночків і бренькання «Дівчат із Баффало» [172] з динаміків над собою. Під білою курткою Містера Смаколика на ньому одягнений светр, бо вантаж позаду нього холодний.

«Як мій розум, — думає він. — Тільки морозиво просто холодне. А розум у мене аналітичний. Він — машина. «Мак», заряджений гігами аж до гуголплексу [173]».

Він обробляє розумом те, що щойно був побачив: пагорбом угору по Харпер-ровд йде жирний коп із Джеромом Робінсоном та ірландським сетером, у якого негритянське ім’я. Джером йому махнув і Брейді махнув у відповідь, тому що таким чином ти вписуєшся в довкілля. Це так само, як слухати безкінечні розпатякування Фредді Лінклаттер про те, як важко бути ґей-жінкою в традиційному світі.

Керміт Вільям «хотілося б мені бути молодим» Ходжес та Джером «хотілося б мені бути білим» Робінсон. Про що ця Химерна Парочка могла розмовляти? Це належить до того, що Брейді Хартсфілду хотілося б знати. Можливо, він і дізнається, якщо коп заковтне наживку і поведеться на розмову на «Блакитній Парасольці Деббі». Це прекрасно спрацювало з тією багатою сукою; щойно вона почала балакати, вже ніщо не могло її зупинити.

Дет-Пенс і його темненький служка.

А ще Оделл. Не забуваймо про Оделла. Джером і його маленька сестричка люблять цього собаку. Їх би дуже це вдарило, якби з ним щось трапилося. Мабуть, нічого не трапиться, але, може, коли він повернеться ввечері додому, йому варто пошукати в інтернеті ще про якісь отрути.

Такі думки завжди пурхають у Брейді в голові — вони кажани, що живуть у його дзвіниці. Цього ранку в «ДЕ», коли він інвентаризував чергову дозу здешевлених на лайно DVD-дисків (чому надходять нові в той самий час, коли вони намагаються скинути геть їх старі запаси — це таємниця, якої ніколи не буде розгадано), йому дійшло, що він міг би скористатися своїм самогубчим жилетом і вбити президента, містера Барака «хотілося б мені бути білим» Обаму. Відійти геть у спалаху слави. Барак часто приїздить до нашого штату, бо штат відіграє важливу роль у його стратегії переобрання. А коли він приїздить до штату, то приїздить і до нашого міста. Виступає на мітингу. Говорить про надію. Говорить про зміни. Ра-ра-ра, бла-бла-бла. Брейді міркував, як уникнути металодетекторів і вибіркових перевірок, коли йому дзеленькнув Тоунз Фробішер і повідомив, що він має сервісний виклик. На той час, коли він уже був у дорозі в одному із зелених «фольксвагенів» «Кібер-Патруля», він думав уже про дещо інше. Про Бреда Піта, якщо бути точним. Йобаного бабського ідола.

Утім, подеколи його ідеї заклинює.

Малий опецькуватий хлопчик біжить по тротуару, махаючи грішми. Брейді зупиняється біля бровки.

— Я хочу чоооклатне! — валує малий. — І хочу, щоб з опсииипкою!

«Зараз отримаєш, жирнозадий паразите, — думає Брейді, посміхаючись найширшою, найчарівливішою зі своїх усмішок. — Зажерися холестерином досхочу, я тобі даю віку років до сорока, а там хтозна, може, ти переживеш перший інфаркт. Але це тебе не зупинить, аж ніяк. Ніяк, коли світ повний пива, і «Вопперів» [174], і шоколадного морозива».

— Одну хвилиночку, мій юний друже. Зараз отримаєш своє шоколадне з обсипкою. Як справи в школі? Отримав якісь «А»?

— 15 —

Цього вечора телевізор ні разу не вмикається в домі № 63 на Харпер-ровд, навіть заради «Вечірніх новин». І комп’ютер також. Натомість Ходжес видобуває свій вірний блокнот. Джанель Паттерсон назвала його традиціоналістом. Ним він і є, і не збирається за це вибачатися. Саме таким чином він працював завжди, найзручнішим для себе чином.

Сидячи в гарній безтелевізійній тиші, він читає той лист, який йому надіслав Містер Мерседес. Потім читає лист, який отримала місіс Т. Так він перечитує їх знову і знову цілу годину чи й більше, досліджуючи листи рядок за рядком. Оскільки лист місіс Т. — це копія, він не вагаючись ставить позначки на його берегах і обкреслює певні слова.

Цю частину своєї процедури він завершує, читаючи обидва листи вголос. Читає двома різними голосами, оскільки Містер Мерседес писав їх під двома різними личинами. Лист, який отримав Ходжес, злорадний і самовпевнений. «Ха-ха-ха, ти бракований старий дурень, — промовляє він. — У тебе не залишилося нічого, заради чого варто жити, і ти сам це знаєш, то чому ти просто сам себе не вб’єш?» Тон листа Олівії Трелоні раболіпний і меланхолійний, сповнений каяття і казок про насильства в дитинстві, але тут також міститься ідея самогубства, цього разу викладена в співчутливих термінах: «Я розумію. Я все цілком розумію, бо відчуваю те саме».