Мiстер Мерседес, стр. 32

Джейні знову коротко регоче. І знову чергова слізка стікає їй по щоці. Вона витирає її сподом долоні.

— Отут-то й полягає та іронія. Міс Конгеніальність зв’язується з нанюханим коксом гівноїдом, а Міс Нервозність підчеплює собі в чоловіки доброго парубка, грошоробця, який ніколи її не надурить. Ви це втямлюєте?

— Йо, — каже Ходжес. — Атож.

— Олівія Вортон і Кент Трелоні. Залицяння майже з такими ж шансами на успіх, як народження здоровою шестимісячної дитини. Кент постійно запрошував її на побачення, а вона постійно йому відмовляла. Нарешті вона погодилася з ним повечеряти — просто, щоб він припинив її турбувати, сказала тоді вона — і коли вони приїхали в ресторан, вона заціпеніла. Не могла вийти з машини. Трусилася, як той листочок. Деякі хлопці на тому б і здалися, але не Кент. Він повіз її в «МакДоналдс» і купив у віконечку, не виходячи з машини, найдешевші страви. Вони з’їли їх на парковці. Гадаю, вони робили так багато разів. Вона ходила з ним у кіно, але завжди мусила сідати біля проходу. Казала, що, сидячи всередині, вона задихається.

— Леді з усіма можливими дзвіночками й свисточками.

— Мої мама з татом роками намагалися вмовити її показатися психотерапевту. Там, де вони зазнали невдачі, успіху досяг Кент. Психотерапевт посадив її на пігулки, і їй стало краще. У неї відбувся один із тих її патентованих нападів тривожності в день весілля — я була тією, хто тримав фату, поки вона блювала в церковному туалеті, — але вона пройшла крізь це. — Джейні мрійливо усміхається й додає: — Вона була красивою нареченою.

Ходжес сидить тихо, причарований образом Олівії Трелоні до того, як вона стала Пресвятою Дівою Блузок З Викотом Човником.

— Після того, як вона вийшла заміж, ми віддалилися. Як то інколи буває з сестрами. Ми бачилися з нею з півдюжини разів на рік, поки не помер наш батько, а після того навіть менше.

— День Подяки, Різдво та Четверте липня?

— Загалом так. Я помітила, як повертається дещо з того її старого лайна, а коли помер Кент — там був інфаркт, — все воно повернулося назад. Вона схудла на цілу тонну. Знову повернулася до того жахливого одягу, який вона носила ще в старших класах і коли працювала в офісі. Дещо з того я бачила, коли приїздила відвідати її й маму, дещо, коли ми говорили по «Скайпу» [160].

Він розуміюче киває:

— У мене є друг, який повсякчас намагається мене до цього привернути.

Вона з усмішкою позирає на нього:

— Ви традиціоналіст, чи не так? Я маю на увазі насправді.

Усмішка її вицвітає.

— Останній раз, коли я бачилася з Оллі, це було в травні минулого року, невдовзі після тієї події біля Міського Центру. — Джейні вагається, і потім називає її справжнім ім’ям. — Тієї бійні. Вона була в жахливому стані. Сказала, що копи її цькують. Це правда?

— Ні, але вона вважала, що ми саме це робимо. Це правда, що ми її неодноразово допитували, тому що вона продовжувала наполягати, що витягла ключ і замкнула «мерседес». Це створювало для нас певну проблему, бо в машину не вламувалися і її не заводили замиканням контактів. Що ми нарешті вирішили… — Ходжес зупиняється, думаючи про того товстого сімейного психолога, який виходить на сцену о четвертій кожного буденного дня. Того, який спеціалізується на проривах крізь стіну відмовлення.

— Ви вирішили нарешті що?

— Що їй нестерпно подивитися правді в лице. Це схоже на сестру, разом з якою ви виросли?

— Так, — Джейні показує на лист. — Ви припускаєте, що вона кінець-кінцем сказала правду цьому парубку? На тій «Блакитній Парасольці Деббі»? Ви вважаєте, саме тому вона взяла мамині пігулки?

— Не існує способу, упевнитися.

Але Ходжес думає, що саме так і сталося.

— Вона покинула приймати свої антидепресанти. — Джейні знову дивиться крізь вікно на озеро. — Вона не призналася, коли я її спитала, але я знала. Вона їх ніколи не любила, казала, що від них у неї голова стає ватною. Вона приймала їх заради Кента, а як Кента не стало, вона приймала їх заради нашої матері, але після Міського Центру… — вона хитає головою, глибоко зітхає. — Я достатньо вам розказала про її ментальний стан, Білле? Бо є ще багато всякого, якщо воно вам потрібне.

— Гадаю, я вже отримав картину.

Вона хитає головою в безпорадному зачудуванні:

— Таке враження, ніби той парубок її знав.

Ходжес не каже те, що здається йому очевидним, головним чином тому, що має власного листа для порівняння: саме так. Якимсь чином той знав.

— Ви сказали, що в неї був обсесивно-компульсивний розлад. До такого ступеня, що вона розверталася і їхала назад, щоб перевірити, чи не ввімкнута духовка.

— Так.

— Чи здається вам імовірним, щоб така жінка забула ключ у замку запалювання?

Джейні довго не відповідає. Нарешті вона промовляє:

— Взагалі-то, ні.

Ходжесу теж у таке не віриться. Для всього надходить перший раз, звичайно… проте… а чи вони з Пітом бодай коли обговорювали цей аспект справи? Він не певен, але гадає, що, можливо, обговорювали. Тільки вони не знали всієї глибини ментальних проблем місіс Т. Звідки їм було?

Він питає:

— А самі коли-небудь пробували зайти на той сайт, на «Блакитну Парасольку»? Скориставшись тим ім’ям, яке він їй дав?

Вона дивиться на нього, ошелешена.

— Мені таке ніколи навіть на думку не спадало, а якби навіть так, мені було б надто лячно від того, що я там можу знайти. Гадаю, саме тому ви тут детектив, а я клієнтка. А ви спробуєте це зробити?

— Я не знаю ще, що я спробую. Мені треба про це подумати, а ще треба проконсультуватися з одним хлопцем, який знає про комп’ютери більше за мене.

— Не забудьте занотувати його гонорар.

Ходжес каже, що не забуде, думаючи, що бодай Джерому Робінсону буде з цього щось добре, не важить, які там випадуть карти. А чом би й ні? Восьмеро людей загинули біля Міського Центру, ще троє стали довічними каліками, але Джером все одно мусить вчитися в коледжі. Ходжесу пригадується стара примовка: «Навіть у найпохмуріший день сонце світить котромусь собаці в гузно».

— Що далі?

Ходжес підбирає лист і підводиться.

— Далі я віднесу це до найближчого місця, де його можна скопіювати. А потім поверну вам оригінал.

— У цьому нема потреби. Я зісканую лист в комп’ютер і принтером надрукую вам копію. Давайте сюди.

— Справді? Ви вмієте це робити?

Очі в неї усе ще червоні після плачу, але погляд, який вона йому дарує, веселий.

— Дуже добре, що у вас є якийсь комп’ютерний експерт за викликом, — мовить вона. — Я зараз же повернуся. А ви тим часом з’їжте іще коржик.

Ходжес з’їдає три.

— 10 —

Коли вона повертається з копією листа, він складає папір і ховає собі до внутрішньої кишені піджака.

— Оригіналу варто лежати в сейфі, якщо такий тут мається.

— Є один сейф у Цукрових Пригірках — так годиться?

Мабуть, що так, але Ходжеса не приваблює така ідея. Занадто багато потенційних покупців топчуться там туди-сюди. Можливо, це й дурня, але вже так, як є.

— Ви маєте приватний депозитний сейф?

— Ні, але я могла б собі орендувати. Я користуюся «Банк оф Америка», це лише за два квартали звідси.

— Це мені сподобалося б більше, — каже Ходжес, ідучи до дверей.

— Дякую вам за все, — промовляє вона, простягаючи обидві руки. Немов він щойно запросив її на танок. — Ви не уявляєте, яке це полегшення.

Він бере запропоновані руки, легенько їх потискає, і відпускає, хоча радий був би тримати їх довше.

— Іще два питання. Перше: ваша мати. Як часто ви її відвідуєте?

— Через день, чи десь так. Інколи я привожу їй їжу з одного іранського ресторану, який подобався їй з Оллі — на кухні «Сонячних акрів» те все залюбки розігрівають, — а інколи я привожу їй один-два DVD диски. Вона любить старі кіна, типу як з Фредом Астером і Джинджер Роджерз [161]. Я завжди їй щось привожу, і вона завжди рада побачити мене. У її гарні дні вона бачить мене. У погані вона часто називає мене Олівією. Або Шарлоттою. Це моя тітка. Також у мене є ще дядько.