Мiстер Мерседес, стр. 28

Поки що.

— 7 —

Коли о десятій наступного ранку Ходжес на Озерній авеню дзвонить у домофон кондомініуму місіс Вортон, він одягнений у костюм — відтоді, як вийшов на пенсію, таке з ним всього лише другий чи третій раз. Він гарно почувається в костюмі, хоча піджак тіснуватий у талії і під пахвами. Людина в костюмі почувається людиною на роботі.

З динаміка лунає жіночий голос:

— Хто там?

— Це Білл Ходжес, мем. Ми з вами розмовляли минулого вечора, пам’ятаєте?

— Так, розмовляли, і ви з’явились точно в домовлений час. Квартира 19-С, детективе Ходжес.

Ходжес було зібрався пояснювати їй, що він більше не детектив, але двері вже задзижчали, тож він не переймається. Крім того, він сказав їй, що вже на пенсії, коли вони розмовляли по телефону.

Джанель Паттерсон чекає його в дверях, точно, як її сестра в день Бійні біля Міського Центру, коли Ходжес з Пітом Гантлі прийшли її опитувати вперше. Схожість між цими двома жінками достатня для того, щоби Ходжес відчув потужне дежавю. Але долаючи короткий коридор між ліфтом і квартирою (намагаючись іти прямо, а не перевальцем), він бачить, що різниця переважує схожість. У Паттерсон ті самі світло-сині очі й високі вилиці, але якщо в Олівії Трелоні губи були тонкі та щільно стиснуті, часто побілілі від одночасної напруженості й роздратування, схоже, губи Джанель Паттерсон, навіть у жалобі, готові усміхнутися. Або подарувати цілунок. Губи її сяють вологим на вигляд блиском; такі гарні, що їх хочеться з’їсти. І ніяких блузок з викотом човником у цієї леді. На ній з високим коміром облягаючий светр, під яким ховається в затишку пара перфектно круглих грудей. Вони не великі, ті груди, але, як любив приказувати дорогий старий батько Ходжеса: «Більше за жменю — то перебір». Бачить він ефективність дорогого бюстгальтера чи результат підвищення тонусу після розлучення? Підвищення тонусу здається Ходжесу більш імовірним. Завдяки її сестрі вона може дозволити собі будь-які вправи, які лишень забажає.

Вона простягає руку і зустрічає його долоню добрим, безманірним потиском.

— Дякую, що прийшли.

Ніби це на її прохання.

— Радий, що ви змогли мене прийняти, — відповідає він, заходячи вслід за нею до квартири.

Той самий ошелешливий вид озера буквально б’є йому в очі. Він добре його пам’ятає, хоча тут вони мали бесіду з місіс Трелоні тільки один раз; усі інші були або у її великому будинку в Цукрових Пригірках, або в поліцейській управі. Вона впала в істерику під час одного з тих її візитів до управління, пригадує він. «Усі мене звинувачують», — сказала вона. Самогубство трапилось доволі незабаром після того, всього лиш за кілька тижнів.

— Бажаєте кави, детективе? Є ямайська. Дуже смачна, я гадаю.

Ходжес привчив себе не пити каву в першій половині дня, бо зазвичай від неї, попри прийнятий «Зантак» [147], у нього буває потім дико кислотна відрижка. Але він погоджується.

Він сідає в один із шезлонгів біля широкого вікна вітальні, чекаючи, поки вона повернеться з кухні. День теплий і ясний; на озері рухаються зигзагами, перехиляючись, наче ковзанярі, вітрильні човни. Коли вона повертається, він підводиться, щоб прийняти принесену нею срібну тацю, але Джанель посміхається, хитає головою «ні» і, граційно присівши, ставить її на низенький кавовий столик. Майже куртуазно.

Ходжес обдумав кожен можливий поворот і ухил, по якому може потекти їхня розмова, але його напереддумання виявляється наразі непридатним. Це схоже на те, як аби після ретельно розпланованого зваблення об’єкт його бажань зустріла його в дверях у коротенькій нічній сорочці й туфлях типу «трахни-мене».

— Я хочу дізнатися, хто довів мою сестру до самогубства, — каже вона, наливаючи каву до грубих порцелянових кухлів, — але я не знала, яким чином мені діяти. Ваш дзвінок був наче послання від Бога. Після нашої розмови, я гадаю, ви саме та людина, яка потрібна для цієї роботи.

Ходжес надто ошелешений, щоб щось сказати.

Вона подає йому кухоль:

— Якщо бажаєте вершків, мусите налити собі самі. Коли доходить до додатків, я не беру на себе відповідальності.

— Чорна якраз добре.

Вона усміхається. Зуби в неї або перфектні, або перфектно взяті в коронки.

— Оце чоловік, який мені до душі.

Він сьорбає, загалом, щоб виграти час, але кава чудова. Кашлянувши, він каже:

— Як я вам сказав, коли ми вчора балакали, місіс Паттерсон, я більше не поліцейський детектив. Двадцятого листопада минулого року я став звичайною приватною особою. Нам потрібно це визначити наперед.

Вона дивиться на нього поверх берегів своєї чашки. Ходжес загадується, чи залишає відбитки той вологий блиск, що в неї на губах, чи технологія виробництва помади відсунула такий ефект у минувшину. Це божевілля, про таке загадуватися, але вона миловидна пані. Ну й ще, він тепер так рідко з кимсь бачиться.

— Як мені здається, — мовить Джанель Паттерсон, — у сказаному вами значення мають тільки два слова, перше приватний, а друге — детектив. Я бажаю дізнатися, хто втручався в її життя, хто грався з нею, допоки вона себе не вбила, а ніхто в департаменті поліції цим не переймається. Їм хотілося б упіймати людину, яка використала її машину для вбивства усіх тих людей, о, це так, але на мою сестру — можна я буду вульгарною? — їм насрати.

Нехай Ходжес уже й пенсіонер, але він все одно залишається лояльним:

— Це не є безумовною правдою.

— Я розумію, чому ви так кажете, детективе…

— Містер, прошу вас. Просто містер Ходжес. Або Білл, якщо ваша ласка.

— Тоді Білл. Але це правда. Існує зв’язок між тими вбивствами й самогубством моєї сестри, тому що людина, яка скористалася її машиною, це та сама людина, яка написала того листа. І всі ті інші речі. Ті речі на «Блакитній Парасольці».

«Легше, — стримує себе Ходжес, — не напартач».

— Про який лист ми говоримо, місіс Паттерсон?

— Джейні. Якщо ви Білл, тоді я Джейні. Почекайте тут. Я вам покажу.

Вона підводиться і виходить з кімнати. Серце в Ходжеса важко б’ється — набагато дужче, ніж тоді, коли він схопився з тролями під віадуком, — але все одно він здатен оцінити те, що Джейні Паттерсон, яка відходить, виглядає не менш гарно, ніж спереду.

«Легше, хлопчику», — знов каже він собі й відпиває ще кави. Філіп Марлоу з тебе ніякий [148]. Його кухоль вже наполовину порожній, і жодної кислотності. Ані сліду. «Чудесна кава», — думає він.

Вона повертається, тримаючи за краї два аркуші паперу, і з виразом відрази на обличчі.

— Я знайшла це, коли переглядала папери в столі Олівії. Зі мною був її адвокат, містер Шрон — вона призначила його виконавцем її заповіту, тож він мусив там бути, — але він якраз перебував у кухні, пішов випити води. Він цього так і не побачив. Я його сховала. — Вона каже це байдуже, не соромлячись і не виправдовуючись. — Я відразу ж зрозуміла, що це таке. Через оце. Той парубок залишив таке саме на кермовому колесі її машини. Гадаю, ви могли б назвати це його візитною карткою.

Вона тицяє в усміхнене личко в окулярах майже посередині першого аркуша. Ходжес собі його вже відзначив. Він також упізнав шрифт цього листа, який він завдяки програмі текстового процесора у своєму комп’ютері вже ідентифікував як «американська друкарська машинка» [149].

— Коли ви це знайшли?

Вона задумується, вираховуючи, скільки минуло часу.

— Я приїхала на похорон, він відбувався під кінець листопада. А коли зачитували заповіт, я дізналася, що я єдина спадкоємиця Оллі. Це мусило відбуватися в перший тиждень грудня. Я спитала в містера Шрона, чи не міг би він відкласти опис активів і володінь Оллі до січня, бо мені треба було владнати деяку справу там, у себе в Л.-А. Він погодився. — Вона впирається в Ходжеса відвертим поглядом своїх блакитних очей, в них грають іскорки. — Справа, яку я мала владнати, це розлучення з моїм чоловіком, який був — можу я знову побути вульгарною? — блудливим, обнюханим кокаїном гівнюком.