Мiстер Мерседес, стр. 26

— Нє, я мабуть, спущуся вниз, трохи попрацюю.

— Який тепер у тебе проект, медовий мій?

— Новий тип роутера.

Вона не відрізнить роутера від гроутера [135], тому така відповідь достатньо безпечна.

— Настане той день, коли ти зробиш винахід, який зробить нас багатими, — каже вона. — Я знаю, ти зробиш. І тоді прощавай крамниця електроніки. І прощавай, той фургон із морозивом.

Вона дивиться на нього широко розплющеними очима, лише трішечки водянистими від горілки. Він не знає, скільки вона випиває протягом звичайного дня, і рахування порожніх пляшок не допомагає, бо вона їх невідомо де викидає, але він знає, що кількість їх хитається.

— Дякую, — каже він. Відчуваючи втіху, попри власний спротив. Відчуваючи й дещо інше також. Вельми попри власний спротив.

— Нумо, подаруй своїй мамі поцілунок, медовий мій.

Він підходить до дивана, обережно уникаючи глянути вниз, туди, де в неї розчахнутий халатик, і намагаючись ігнорувати те повзуче відчуття в себе зразу нижче пряжки ременя. Вона підставляє йому щоку, але, коли він нахиляється її поцілувати, вона повертає голову і притискається своїми напіввідкритими, вологими губами до його губ. Він відчуває смак пійла і запах парфуму, яким вона завжди трішки позначає в себе за вухами. Вона позначає ним також і в інших місцях.

Вона кладе долоню йому на потилицю і куйовдить пучками пальців волосся, приводячи в трепет його спину згори донизу, аж до крижів. Вона торкається його верхньої губи кінчиком свого язика, лише на крихітну мить, раз і нема, потім відсторонюється і дарує йому наївний погляд юної кінозірки.

— Мій медовий хлопчику, — видихає вона, немов героїня якоїсь романтичної мелодрами — того типу, де чоловіки розмахують мечами, а жінки носять сукні з глибокими вирізами, і їхні пироги випирають угору ряхтливими ядрами.

Він поспішливо відсахується. Вона йому усміхається, потім переводить погляд на телевізор, де гарної зовнішності молоді люди в купальних костюмах біжать вздовж пляжу. Він відкриває коробку з піцою трохи тремтливими руками, бере скибку і кладе в її салатницю.

— З’їж, — каже він, — це всотає алкоголь. Якусь його частку.

— Не поводься негідно з матусею, — каже вона, але без злості і, звісно, без образи. Вона запинає на собі халат, роблячи це неуважно, вже знову загублена в світі виживальників, зосереджена на тому, щоб вгадати, проти кого саме цього тижня проголосують на вигнання з острова. — І не забудь про мою машину, Брейді. Їй потрібен техталон.

— Їй потрібно набагато більше, ніж тільки це, — каже він і йде у кухню. Вихвативши з холодильника «колу», він відкриває двері до підвалу. Якусь мить він стоїть там у темряві, а потім промовляє єдине слово: «Контроль». Під ним спалахує флуоресцентне світло (він встановив його власноруч, так само, як і власноруч колись був переобладнав підвал).

Спустившись до підніжжя сходів, він думає про Френкі. Він майже завжди про нього думає, коли стоїть на тому місці, де помер Френкі. Єдине, коли він не думав про Френкі, це було, коли він займався підготовкою до свого наїзду на Міський Центр. У ті тижні все інше полишило його голову, і яке ж то було полегшення.

«Брейді», — промовив Френкі. Його останнє слово на планеті Земля. Булькотіння й схлипи не рахуються.

Колу і піцу він ставить на робочий стіл посеред кімнати, потім іде до туалету, що завбільшки як стінна шафа, і спускає штани. Він не в змозі ні їсти, ні працювати над своїм новим проектом (який, безсумнівно, не має стосунку до роутерів), він не може думати, поки не залагодить певну термінову справу.

У своєму листі до того жирного екс-копа він заявив, що отримав таке сексуальне збудження, коли врізався в шукачів роботи проти Міського Центру, що мав на собі кондом. Далі він стверджував, що мастурбує, коли подумки переживає ту подію. Якби все це було правдою, це надало б абсолютно нового значення терміну «автоеротизм» [136], але це неправда. Він чимало написав брехні в тому листі, кожна з тих вигадок була прорахована, щоб завести Ходжеса ще трішки дужче, і його фальшиві сексуальні фантазії не були з них найбільшою.

Насправді його не вельми цікавлять дівчата, і дівчата це відчувають. Можливо, саме через це він так добре ладить із кібер-залежною лесбійкою Фредді Лінклаттер, своєю колегою по «Дискаунт Електронікс». Хтозна, але Брейді думає, що вона може вважати його ґеєм. Але він зовсім не ґей. Він загалом є загадкою для самого себе — щось на кшталт фронту оклюзії [137], — але одну річ він знає напевне: він не асексуальний. Вони з матір’ю поділяють таємницю рівня «готичної веселки» [138]; річ, про яку не вільно навіть думати, хіба що лише тоді, коли це абсолютно необхідно. Коли це стає необхідним, воно мусить бути зроблено і знову забуто.

«Ма, я бачу твої трусики», — думає він, і якомога швидше залагоджує свою справу. У тутешній аптечній шафці мається вазелін, але він його не використовує. Він хоче, щоб йому пекло.

— 6 —

Повернувшись до просторого робочого приміщення підвалу, Брейді промовляє наступне слово. Це слово: Хаос.

У дальнім кінці його командно-контрольного центру на висоті три фути над підлогою простягнулася довга полиця. На ній рядком стоять сім комп’ютерів-ноутбуків з відкритими темними екранами. Є там також крісло на роликах, отже, він може швидко пересуватися від одного до іншого. Коли Брейді вимовляє своє магічне слово, всі сім комп’ютерів оживають. На кожному екрані з’являється число 20, потім 19, за ним 18. Якщо він дозволить цьому відліку досягти нуля, вступить в дію самовбивча програма, яка дочиста вишкребе його жорсткі диски і завантажить на них всякий мотлох.

— Пітьма, — вимовляє він, і великі цифри на екранах зникають, замість них з’являються зображення комп’ютерних робочих столів — сцени з «Дикої зграї» [139], його улюбленого фільму.

Він пробував і «Апокаліпсис», і «Армагеддон» — на його погляд, набагато кращі стартові слова, сповнені остаточної фатальності, — але програма розпізнавання звуків має з ними проблеми, а останнє, чого йому хочеться, це щоб усі його файли було замінено через якийсь ідіотський глюк. Двоскладові слова безпечніші. Не те щоб на шести комп’ютерах із семи було чогось багато. З них тільки на Номері Три мається те, що жирний екс-коп назвав би «інкримінуючою інформацією», але Брейді подобається дивитися на шикування цієї комп’ютерної армади, як вона отак уся вмикається. Від цього підвальна кімната ніби дійсно стає якимсь командно-контрольним центром.

Брейді вважає себе не тільки руйнівником, але й творцем, хоча він пам’ятає про те, що поки що йому не вдалося створити нічого такого, що буквально б запалило цей світ, і його переслідує імовірність того, що ніколи й не вдасться. Що, в найкращому випадку, в нього розум другорядного творчого ґатунку.

Узяти, наприклад «Роллу». Ця ідея прийшла йому одного вечора спалахом осяяння, коли він чистив пилосмоком вітальню (як і порання біля пральної машини, ця робота нижче гідності його матері). Він тоді накидав рисунок пристрою, який скидався на ослінчик на коліщатках, з мотором і коротким патрубком під дном. Брейді розраховував, що, застосувавши просту комп’ютерну програму, можна сконструювати апарат, який сам їздитиме по кімнаті та всмоктуватиме пил. Якщо він наштовхуватиметься на якусь перешкоду — скажімо, на стілець або на стіну — він сам розвернеться і поїде в іншому напрямку.

Він уже почав будувати справжній прототип, а потім у вітрині крамниці дорогих електроприладів у центрі міста побачив, як діловито катається варіант його «Ролли». Навіть назва була похожою — «Румба» [140]. Хтось випередив його з цією ідеєю. І той хтось, мабуть, заробляє мільйони. Це було несправедливо, але що з того? Життя — це лайно-ярмарок з гівняними призами.