Мiстер Мерседес, стр. 17

— Звісно, зі мною такого не могло бути.

Ці слова прозвучали крізь напружену посмішечку, яка промовляла: «Ця ваша ідея видається мені дурною, а понад те образливою».

Нарешті повертається офіціант. Він ставить маленьку срібну тацю і, перш ніж той встигає випростатися, Ходжес тицяє йому в руку десятку і п’ятірку. Офіціанти в «ДеМазіо» ділять чайові між собою і Ходжес вперто не схвалює таку практику. Якщо це видає в ньому старомодність, то й нехай.

— Дякую вам, сер, і buon pomeriggio [91].

— Вам того самого, — відповідає Ходжес. Він ховає рахунок і свою картку «Амекс», але підводиться не відразу. На десертній тарілці в нього залишилося трохи крихт і, користуючись виделкою, він їх виловлює, точно, як він робив це з пирогами своєї матері, коли був маленьким хлопчиком. Для нього ці останні рештки, повільно висмоктувані на язик з-поміж зубців виделки, завжди здавалися найсолодшими частинками скибки.

— 17 —

Те ключове перше опитування в перші години після злочину. Кава і печиво в той час, коли все ще тривала ідентифікація покручених тіл загиблих. Коли, рвучи на собі одяг, десь ридали родичі.

Місіс Трелоні йде до передпокою квартири, де на журнальному столику лежить її сумка. Назад вона повертається, риючись у сумці, починає хмуритись, не перестаючи щось у ній шукати, вже трохи занепокоєна. Потім усміхається:

— Ось він, — оголошує вона, простягаючи знайдене.

Детективи дивилися на майстер-ключ, і Ходжес подумав, який ординарний той має вигляд для речі, призначеної для такої дорогої машини. Просто якийсь чорний пластиковий цурупалок з потовщенням на кінці. З одного боку того потовщення мався логотип «мерседес». На іншому боці три кнопки. На одній було зображення висячого замка з опущеною дужкою. На кнопці поряд з цією — замок із відкритою дужкою. Третя кнопка позначена словом PANIC. Певне, вона для того, щоб, якщо під час відмикання машини на власника нападе грабіжник, він міг натиснути цю кнопку і машина почала волати про допомогу.

— Бачу, чому вам не відразу вдалося розшукати його у себе в сумці, — зауважив Піт з найкращою зі своїх інтонацій «мимохідь-між-іншим». — Більшість людей чіпляють до своїх ключів якийсь брелок. У моєї дружини ключі причеплені до великої пластмасової ромашки. — Він ласкаво посміхнувся, немов Морін усе ще була його дружиною, й немов її, ту елегантну модницю наче з журнальної обкладинки, бодай колись хтось міг побачити з брелоком у вигляді пластикової ромашки.

— Це дуже мило з її боку, — сказала місіс Трелоні. — Коли я можу отримати назад свою машину?

— Це не залежить від нас, мем, — відповів Ходжес.

Вона зітхнула й поправила той викот човником у себе на сукні. То був перший випадок із десятків наступних, коли вони бачитимуть, як вона це робить.

— Звісно, я буду змушена її продати. Я ніколи більше не зможу нею кермувати після такого. Це так незатишно. Думати, що моя машина… — Оскільки сумку місіс Трелоні все ще тримала в руці, вона сягнула до неї і видобула звідти пачку ніжно-блакитного кольору серветок «Клінекс». — Це вельми незатишно.

— Я хотів би, щоб ви нам усе ще раз переповіли, — сказав Піт.

Вона пустила під лоба налиті кров’ю, з почервонілими повіками очі.

— Це дійсно так необхідно? Я буквально виснажена. Я не спала майже всю ніч біля матері. Вона не могла заснути до четвертої ранку. У неї такі болі. Я хотіла б здрімнути, поки не прийде місіс Ґрін. Це сиділка.

Ходжес подумав: «Вашу машину щойно було використано для вбивства восьми людей, тобто восьми, це якщо всі інші залишаться живими, а ви хочете здрімнути». Пізніше він не був певен, чи саме тоді зародилася його неприязнь до місіс Трелоні, але, мабуть, так воно й було. Коли деякі люди переживають горе, їх хочеться обняти і, примовляючи годі-годі, поплескувати по спині. Є й такі, яких хочеться ляснути по пиці зі словами «поводься, як чоловік». Чи у випадку місіс Трелоні: «поводьтесь, як жінка».

— Ми постараємося зробити це якомога швидше, — пообіцяв Піт. Він не сказав їй, що це тільки перший із багатьох майбутніх допитів. На той час, коли вони з нею нарешті завершили, місіс Трелоні мусила б чути, як вона про все розповідає, навіть уві сні.

— Ах, тоді дуже добре. Я прибула сюди, до моєї матері, в четвер увечері, невдовзі після сьомої…

Вона розповіла, що відвідує матір щонайменше чотири рази на тиждень, а четвер — це її черга залишатися на ніч. Вона завжди заїжджає до «Багаї» [92], вельми гарного вегетаріанського ресторану, розташованого в торговельному центрі «Березовий Пагорб», де купує вечерю на двох, яку потім розігріває в духовці. («Хоча мама їсть тепер дуже мало, звичайно. Через біль».) Вона розповіла їм, що завжди сплановує свою поїздку в четвер так, щоб прибути після сьомої, бо на той час уже розпочинався цілонічний парковочний термін, а більшість місць уздовж вулиці вільні.

— Я уникаю паралельного паркування. Я просто не вмію цього робити.

— А як щодо гаража в сусідньому кварталі? — спитав Ходжес.

Вона подивилася на нього так, немов він сказився.

— Парковка на цілу ніч там коштує шістнадцять доларів. На вулиці машину можна ставити безкоштовно.

Піт так і тримав в руці той ключ, хоча поки що не казав місіс Трелоні, що вони заберуть його з собою.

— Ви зупинилися біля «Березового Пагорба» і замовили їжу з собою для вас з матір’ю у… — він зазирнув до свого записника. — У «Багаї».

— Ні, я замовила заздалегідь. Зі свого дому на Бузковому проїзді. Вони там завжди мені раді. Я стара і цінна клієнтка. Учора ввечері це було куку сабзі для матері — це овочевий омлет зі шпинатом й кінзою — і ґейме для мене. Ґейме — це таке чудесне рагу з горошком, картоплею і грибами. Дуже легке для шлунка. — Вона поправила на собі викот. — У мене жахлива кислотна відрижка ще з підліткового віку. З таким треба звикнути жити.

— Я гадаю, ваше замовлення було… — почав Ходжес.

— І ще шоле зард на десерт, — додала вона. — Це рисовий пудинг з корицею. І шафраном. — Вона зблиснула тією своєю дивною, тривожною посмішкою. Як і поправляння на собі викоту човником, ця посмішка була тим «трелонізмом», з яким їм довелося дуже добре познайомитися. — Саме шафран і робить цю страву особливою. Навіть мама завжди їсть шоле зард.

— Звучить смачно, — сказав Ходжес. — А ваше замовлення було вже в коробках, готове на винос, коли ви туди приїхали?

— Так.

— Одна була коробка?

— О ні, три.

— У пакеті?

— Ні, просто коробки.

— Мабуть, мусило бути нелегко — діставати все це з машини, — промовив Піт. — Три коробки з їжею, вашу сумку…

— І ключ, — вставив Ходжес. — Не забувай про це, Піте.

— Також ви мусили занести все це нагору якомога швидше, — додав Піт. — Від холодної їжі мало радості.

— Я бачу, до чого ви ведете, — сказала місіс Трелоні, — і я вас запевняю… — невеличка пауза, — ви, джентльмени, заливаєтеся не на ту стежку. Я поклала ключ до сумки відразу ж, щойно вимкнула двигун, це найперше, що я завжди роблю. А щодо коробок, то вони були зв’язані разом в один стос… — щоб продемонструвати розміри пакунка, вона розсунула руки приблизно на вісімнадцять дюймів [93], — і таким чином нести це було дуже легко. Сумочку я повісила собі на лікоть. Дивіться. — Вона зігнула руку, повісила на неї сумку і пройшлася по великій кімнаті, тримаючи невидимий стос коробок з «Багаї». — Бачите?

— Так, мем, бачимо, — сказав Ходжес. Він також побачив іще дещо.

— А щодо «якомога швидше» — ні. Аж ніяк, оскільки вечерю все одно треба було розігрівати. — Вона на мить замовкла. — Звісно, шоле зард не треба. Навіщо розігрівати рисовий пудинг. — Вона видала невеличкий смішок. Не загиготіла, подумав Ходжес, але приснула. Оскільки чоловік у неї помер, її, либонь, можна було б назвати вдовичкою-сміхункою. Його неприязнь поповнилась новим шаром — таким тонким, майже невидимим, але все ж таки. Все ж таки.