Мiстер Мерседес, стр. 108

«Йо, — думає він. — Йо».

Він заплющує очі й валиться шкереберть з ящика, як Хитун-Бовтун [357] зі своєї стіни.

Ровді його підхоплює, але тільки пом’якшує падіння Ходжеса, не запобігаючи йому. Збираються докупи інші ровді.

— Хто вміє робити серцево-легеневу реанімацію? — питається той, що підхопив Ходжеса.

Наперед виступає ровді з зав’язаним у хвіст, сивіючим волоссям. На ньому вицвіла майка з Джудасом Койном [358], і очі в нього яскраво-червоні.

— Я вмію, чоловіче, але бігме, я такий обдовбаний.

— Все одно спробуй.

Ровді з хвостиком падає навколішки.

— Здається мені, цей парубок уже відходить, — каже він, але береться до роботи.

Нагорі «Довколишні» починають нову пісню — на радість і захоплене верещання своїх фанаток. Така музика. Таке збудження. Такі м’ячі злітають вгору понад розхитаною, танцюючою юрмою. Вони прочитають про вибух, якого не сталося, в газетах, але для юних трагедії, яких не сталося, — це лише сновидіння.

Спогади: от вони реальні.

— 43 —

Ходжес приходить до пам’яті в шпитальній палаті, здивований, що він все ще живий, але зовсім не здивований тим, що бачить свого старого напарника, який сидить на краю його ліжка. Його перша думка, що Піт — із запалими очима, з неголеною щетиною, кінчики коміра стирчать вгору так, що майже вштрикаються йому в горло — має вигляд гірший, ніж самопочуття Ходжеса. Його друга думка — про Джерома й Холлі.

— Вони зупинили це? — хрипить він. Горло в нього сухе, як кістка. Він намагається сісти. Апарати, які його оточують, починають пищати й лаятися. Він знову лягає, але очі його не відриваються від обличчя Піта Гантлі.

— Чи вони?

— Вони все зробили, — каже Піт. — Та жінка каже, що її звуть Холлі Джібні, але я думаю, що насправді вона Шина Королева Джунглів [359]. Той хлопець, той крутій…

— Крутий, — поправляє його Ходжес. — Він думає про себе, що він крутий.

— Наразі він про себе ніяк не думає, і лікарі кажуть, що його думальні дні, радше за все, закінчилися назавжди. Джібні вигатила з нього все його лайно. Він у глибокій комі. Функціонування мозку мінімальне. Коли ти знову встанеш на ноги, можеш зробити йому візит, якщо захочеш. Він за три палати звідси.

— Де я зараз? В окружній?

— Задьористіше. Відділення інтенсивної терапії.

— Де Джером і Холлі?

— У центрі. Відповідають на цілий лайновоз запитань. Тим часом, мати Шини бігає довкола, погрожуючи власними масовими вбивствами, якщо ми не припинимо мучити її дочку.

Заходить медсестра й каже Пітові, що він уже мусить іти. Вона щось каже про життєві показники містера Ходжеса й приписи лікаря. Ходжес зупиняє її, піднімаючи руку, хоча це для нього ще те зусилля.

— Джером неповнолітній, а Холлі… має певні проблеми. Уся відповідальність лежить на мені, Піте.

— Ох, та ми це знаємо, — каже Піт. — Так, дійсно. Це надає цілком нового значення виходу за фахові рамки. Що ти собі, заради Бога, думав, Біллі, коли отаке робив?

— Робив, на що був спроможний, — каже Ходжес і заплющує очі.

Він відпливає. Він думає про всі ті юні голоси, що співали разом з гуртом. Вони вже вдома. З ними все гаразд. Він тримається за цю думку, поки його не оповиває сон.

Блакитний «мерседес»

— 1 —

Теплого й сонячного дня наприкінці жовтня 2010 року седан «мерседес» заїжджає на майже порожню парковку при «МакГініс Парку», де не так вже й давно Брейді Хартсфілд продавав морозиво шанувальникам Малої Ліги. Він стає впритул до маленького акуратного «пріуса». Цей «мерседес», колись сірий, тепер пофарбовано в дитячий блакитний колір, але перед тим було ліквідовано довгу подряпину з водійського боку, завдану його кузову, коли Джером через ще неповністю відкриті ворота заїжджав до технічного двору аудиторії «Мінго».

Сьогодні за його кермом Холлі. Вона виглядає на десять років молодшою. Її довге колись волосся — сивіюче й недоглянуте — тепер сяюча чорна корона, і все завдяки візиту до салону краси «Клас А», який їй порекомендувала Таня Робінсон. Холлі махає рукою власнику «пріуса», який сидить за столом у пікніковій зоні, неподалік від полів Малої Ліги.

З «мерседеса» вилазить Джером, відкриває багажник і дістає звідти пікніковий кошик.

— Господи-Ісусе, Холлі, — каже він. — Що ви сюди напакували? Цілий обід на День подяки?

— Я хотіла зробити так, щоб усім усього вистачило.

— Ви ж знаєте, що він на строгій дієті, правильно?

— А ви ні, — відповідає вона. — Вам, хлопче, треба рости. Там ще є пляшка шампанського, тож не впустіть.

З кишені Холлі дістає коробочку «Нікоретте» [360] і закидає собі до рота одну пластинку.

— Ну що, як воно діє? — питає Джером, коли вони спускаються по схилу.

— Потроху просуваюся, — каже вона. — Гіпноз допомагає краще за цю жуйку.

— А якщо той психотерапевт скаже вам, що ви курка, та примусить бігати по його кабінету й кудкудакати?

— По-перше, мій психотерапевт жінка. По-друге, вона такого ніколи б не зробила.

— Я як ви про це дізнаєтеся? Ви ж, ну типу, були під гіпнозом.

— Ви просто якийсь ідіот, Джероме. Тільки ідіот хотів їхати сюди автобусом, з усією цією їжею.

— Дякувати тій декларації, ми тепер їздимо безплатно. Я люблю, коли безплатно.

Ходжес, усе ще в костюмі, який він одягнув на себе вранці (хоча краватка тепер у кишені), йде її зустріти, рухається він повільно. Він не відчуває цокотіння електрокардіостимулятора в себе в грудях — йому розказували, що тепер вони дуже маленькі, — але він пам’ятає, що той там і робить свою роботу. Інколи він його собі уявляє, і перед його мисленими очима той завжди постає чимсь схожим на зменшену версію пристрою Хартсфілда. Тільки його пристрій призначений не для спричинення вибуху, а для його запобігання.

— Дітки, — гукає він.

Холлі далебі не дитина, але вона майже на два десятки років молодша за Ходжеса, тож для нього вона майже маля. Він тягнеться рукою по пікніковий кошик, але Джером прибирає кошик від нього.

— Нє-нє, — заперечує Джером. — Я його нестиму. У вас серце.

— З серцем у мене все гаразд, — каже Ходжес і, судячи з результатів останнього обстеження, так воно й є, хоча він досі не зовсім може в це повірити. Він гадає, що кожний, хто пережив якусь коронарну операцію, відчуває те саме.