Мiстер Мерседес, стр. 101

— Голосова пошта. Гудків прозвучало до чорта, отже вона не балакає зараз по телефону, і не вимкнула його. Я цього не второпаю.

— А як щодо твоєї сестри? — питає Ходжес. — У неї ж мусить бути свій телефон.

Раніше ніж він встигає закінчити цю фразу, Джером знов натискає кнопку швидкісного набору. Слухає так довго, що цей час здається Ходжесові вічністю, хоч він і розуміє, що минає всього десять чи п’ятнадцять секунд. А потім мовить:

— Барб! Чому, збіса, ти не відповідаєш? Ви з мамою, й інші дівчата, мусите звіди забиратися! — Він завершує дзвінок. — Я цього не второпаю. Вона завжди тримає його біля себе, телефон практично зрісся з нею, вона мусила б принаймні відчути його вібра…

Подає голос Холлі:

— Ох, яке ж лайно гівняне.

Але для неї це не звучить достатнім.

— Ох, яке ж блядство!

Вони обертаються до неї.

— Якого розміру той концертний зал? Скільки він може вмістити людей?

Ходжес намагається відновити в пам’яті те, що йому відомо про аудиторію «Мінго».

— Сидячих місць чотири тисячі. Я не знаю, чи в них дозволяються стоячі місця, чи ні. Не можу пригадати цієї частини протипожежного кодексу.

— І на цьому шоу майже вся публіка складається з дівчат, — каже Холлі. — Дівчат з телефонами, які з ними практично зрослися. Більшість з них чешуть зараз у них язиками, поки концерт не розпочався. Або спілкуються текстовими повідомленнями. — Очі в неї величезні від переляку. — Це мережі. Вони перевантажені. Ти мусиш намагатися далі, Джероме. Ти мусиш дзвонити, поки не проб’єшся.

Він безмовно киває, але дивиться на Ходжеса.

— Вам треба подзвонити своєму другу. Тому, що там у службі безпеки.

— Йо. Але не звідси. З машини, — Ходжес знову дивиться собі на годинник. За десять сьома. — Ми їдемо в «МАК».

Холлі стикає кулаки обабіч свого обличчя.

— Так, — мовить вона, і Ходжес раптом згадує, що вона була казала раніше: «Вони його не зможуть знайти. Ми зможемо».

Попри власне бажання особисто розібратися з Хартсфілдом — вхопити руками його за горло й бачити, як лупляться очі цього сучого сина, коли в нього припинятиметься дихання — Ходжес сподівається, що тут вона помиляється. Тому що, якщо справа залежить від них, наразі може вже бути надто пізно.

— 32 —

Цього разу Джером за кермом, а Ходжес на задньому сидінні. «Мерседес» Олівії Трелоні проймається повільно, але щойно дванадцятициліндровий двигун запустився, він мчить, як космічна ракета… а з життями свої матері й сестрички на кону, Джером і кермує ним, як ракетою, вихляючи зі смуги на смугу, ігноруючи протестні гудки автомобілів довкола нього. Ходжес прикидає, що в «МАКу» вони будуть хвилин за двадцять. Якщо хлопець не сотворить дорогою масову автокатастрофу, тобто.

— Дзвоніть тому чоловіку зі служби безпеки! — гукає Холлі з пасажирського сидіння поряд із Джеромом. — Дзвоніть йому, дзвоніть йому, дзвоніть!

Уже дістаючи з кишені «Нокію», Ходжес підказує Джерому, щоб скористався міською об’їзною дорогою.

— Не кермуйте за мене із заднього сидіння, — відповідає Джером. — Краще вже телефонуйте. І чимскоріше.

Але коли він намагається відкрити пам’ять у своєму телефоні, клятий «Нокія» видає єдиний слабенький писк, і потому здихає. Коли він його востаннє заряджав? Ходжес не може пригадати. Не може він також згадати й номер офісу служби безпеки. Треба було йому записати той номер у блокнот, а не тільки покладатися на телефон.

«Богом прокляті технології… — думає він. — Але хто в цьому насправді винний?»

— Холлі, наберіть 555-1900, а потім передайте мені ваш телефон. Мій здох.

1900 — це номер департаменту поліції. Він зможе знову дізнатися номер Віндома від Марло.

— Гаразд, а який код цього регіону? Мій телефон на…

Вона обриває себе, коли Джером різким викрутом обходить панельний ваговоз і мчить просто на джип попереду на іншій смузі, блимаючи фарами та ґвалтуючи: «Геть з дороги!» Джип ухиляється, і Джером прослизає «мерседесом» повз нього на відстані шарів фарби на корпусах їхніх машин.

— …код Цинциннаті, — закінчує Холлі. Голосом холодним, як заморожений сік на патичку.

Ходжес, думаючи про те, що йому не завадили б ліки, на яких тримається вона, диктує код їх регіону. Вона набирає номер і понад сидінням подає йому телефон.

— Департамент поліції, куди я можу спрямувати ваш виклик?

— Мені треба поговорити з Марло Еверетт, з архіву, і то негайно.

— Вибачте, сер, але я бачила, як півгодини тому міс Еверетт уже пішла.

— Ви маєте номер її мобільного телефону?

— Сер, мені не вільно надавати таку інформацію кому…

Він не має наміру вв’язуватися в суперечку, яка поглине час і напевне виявиться безплідною, а тому натиском кнопки перериває розмову саме в той момент, коли Джером, витискаючи шістдесят [347], завертає на об’їзну.

— Що за затримка, Білле? Чому ви не…

— Замовч і веди машину, Джероме, — каже Холлі. — Містер Ходжес робить все, що наразі може.

«Правда та, — думає Ходжес, — що насправді вона не хоче, щоб я до когось додзвонився. Тому що справу мусимо владнати ми, і тільки ми». Дика думка зринає йому в голові — що Холлі якимись химерними парапсихічними вібраціями досягає того, щоб у цій справі залишалися вони, і тільки вони. А так може бути. Так, як Джером жене машину, вони опиняться перед «МАКом» раніше, ніж Ходжес зуміє зв’язатися з будь-ким із офіційних осіб.

Холодною частиною свого мозку Ходжес думає, що так було б найкраще. Тому що неважливо, кому він додзвониться, Ларрі Віндом відповідальний за «Мінго», але Ходжес не довіряє йому. Товчи-Тузай завжди був дуболомом, парубком з манерами «от-зараз-як-налечу», і Ходжес сумнівається, щоб той змінився.

Тим не менше, він мусить спробувати.

Він віддає Холлі назад її телефон і каже:

— Я не можу розібратися з цією йобаною іграшкою. Подзвоніть у довідкову службу і…

— Спершу спробуйте до моєї сестри, — каже Джером, зразу ж відбарабанюючи її номер.

Холлі набирає Барбару, її великий палець стрибає так швидко, що розмиваються його обриси. Вона слухає.

— Голосова пошта.

Джером плюється лайкою і мчить ще швидше. Ходжесу залишається лише надіятися, що в нього янгол їде на плечі.

— Барбаро! — реве Холлі. Жодного мимрення тепер. — Ти та всі, хто там є з тобою, піднімайте ваші сраки й забирайтесь звідти! МЕРЩІЙ! Пронто! — Вона вимикає телефон. — Тепер що? Довідкова служба, казали ви?

— Йо. Дізнайтесь номер служби безпеки «МАКу», наберіть його й передайте знову мені телефон. Джероме, з’їжджай по естакаді 4А.

— До «МАКу» треба по «3B».

— Це, якщо ти їдеш до центрального входу. Нам треба до заднього.

— Білле, якщо моя мама й сестричка постраждають…

— Не постраждають. Кермуй на 4А. — Дискусія Холлі з довідковою службою тривала щось надто довго. — Холлі, що за затримка?

— Нема прямого доступу до їхньої служби безпеки. — Вона набирає якийсь новий номер, слухає, а потім вручає телефон Ходжесу. — Ви мусите зв’язуватися через загальний номер.

Він притискає «айфон» Холлі собі до вуха так сильно, що аж боляче. Там гудки. Гудки й гудки. І надалі гудки.

Коли вони проминають естакади 2А та 2В, Ходжес бачить «МАК». Він розцвічений вогнями, наче якийсь джукбокс, парковка — суцільне море машин. Нарешті на його виклик відповідають, але, перш ніж він встигає промовити бодай одне слово, робот починає читати йому лекцію жіночим голосом. Машина робить це повільно й старанно, немов звертаючись до особи, у котрої англійська нерідна мова, і то на слабенькому рівні.

— Вітаю, і дякую вам за ваш дзвінок у Міський арт-культурний комплекс, де ми робимо життя кращим і будь-що є можливим.

Ходжес слухає, з телефоном Холлі приплюснутим собі до вуха, і піт котиться в нього по щоках і шиї. Зараз шоста хвилина по сьомій. «Той сучий син не зробить своєї справи, поки не розпочнеться шоу, — запевняє Ходжес себе (насправді він так молиться), — а рок-концерти завжди починаються з запізненням».