Соло для комп’ютера, стр. 28
Перед очима стояло одне обличчя — повногубе сірооке лице з бровами світлими-світлими, майже непомітними, в колір коротко стриженого волосся. «Раджу тобі брови помалювати», — говорила я, а у відповідь чула високий насмішкуватий голос: «Крихітко, я тобі так скажу: в нашому віці вже фарбуй — не фарбуй, не допоможе…»
Темна хмара, підсвічена рожевим із лівого боку, посунула на місто. І миттєво зробився вечір, а тоді ніч. Угорі несильно бахнуло, наче зірвало корок із теплої пляшки шампанського, й небо хлюпнуло дощем. Земля почала чорно набрякати, а вітер гнув кущі і рвав листя. На верхньому поверсі заспівало голосом Тараса Чубая:
Мене кинуло в сон.
І спала, й не спала. Так іноді буває вночі: ти навіть не впевнений, чи ще живеш. Тіло тяжке, ніби кожна клітинка його болить, а ти не можеш поворухнутись, не можеш повернутись, аби хоч усвідомити, чи це просто сон, чи вже — інший світ. Хіба може людина не боятися смерті? Якщо вона така болісна, як цей дивний, потойбічний стан, життя цупко триматиме наші тіла. Точніше, намагатиметься втримати душі, підживляючи тіло спрагою майбутнього й надією. Бо приходить ніч, коли душа відривається, а тіло починає ломити так, ніби з нього видирають усі нутрощі…
І ти вже не певний, чи ранок узагалі буде.
А він буде, і тобі доведеться ще багато разів перетинати цю межу між двома світами, і щораз ти чутимеш, що ідеш туди, а назад дороги не пам’ятатимеш, аби зранку вмовляти себе: усе намарилось…
Ніч облягала мене, як цукрова вата. Я лежала, все прокручуючи й прокручуючи в голові миттєві знімки з пам’яті: Марина, як річкова «Ракета», збурює хвилі в басейні, її білява голова зненацька виринає то з того, то з цього боку… Ось вона гризе абрикоси і розводиться про власну геніальність… Ось вона у бостонському приміському готелі дражнить красеня Карлоса…
Я дивилась у стелю, а бачила синє небо над двоповерховим готелем, збудованим із жовтої цегли. Я бачила веселих людей, що спускалися до ставка, а в них під ногами метушилися жовті курчатка, і біла табличка застерігала: «Не наступіть на діток!» Я бачила низькі літаки, що ледь не чіпляли верхівки дерев, я чула їхнє приглушене гарчання — і твій сміх, що перекривав його.
Пам’ятаєш, Марино, як ти плавала в Атлантичному океані, де температура була не більш як десять градусів, і я не змогла зайти у воду навіть по коліна? А ввечері ми сиділи на дерев’яній терасі нашого готелю, і жували червоні яблука, і співали про чаєчку-небогу, а над нашими головами одну по одній небо запалювало такі неукраїнські зірки. Ми читали своє майбутнє у високому небі, ми слухали його, як слухають літній дощ, і ми прагли його, як прагнути можна дива.
Я знаю, Марино, ти скоро приїдеш, правда? Ти вже захистила свою дисертацію. Ми купимо пляшку «Ізабелли», щоб було чим відсвяткувати. І ми сядемо у твоїй довгій кухні на двох стільчиках («Навіщо мені більше? — питанням на питання якось відповіла ти. — До мене гості не ходять по двоє»), де на стінах вибухнув цілий феєрверк жовтогарячих і блакитних квадратиків — до сліз, до болю в зіницях, — і ти скажеш своїм дзвінким голосом — занадто високим, що спершу я навіть вважала його тільки однією з твоїх численних ігор, ти спитаєш мене: «Крихітко, кажи, хочеш чаю? Ні? А чого? Ну кажи, чого ти хочеш».
Я не плачу, подивись, я не плачу.
Я читала про це в книжках. Думала: як вони могли про таке розповідати? Відтворити почуття, які живуть так глибоко в душі, що часом і сам боїшся їх викликати на поверхню. І відтворити їх так, що я іноді забувала, на якому світі живу: сходячи з ескалатора, ногами розгублюючи сходинки, що з-під ніг втікали, западали, я, піднімаючи очі від тексту, ніби виринала з-під товщі води — і до кінця виринути не могла. Ще півхвилини йшла навпомацки й бачила замість турнікетів… нічого взагалі не бачила! Не було нічого! Як, як можна піднятися до такого рівня, коли твої сльози, легкодухі сльози, що ними ти заколисуєш внутрішній непогамовний біль, раптом зробляться текстом? Стануть словами рани криваві…
А відповіді на питання, як жити далі, ти все одно не відшукаєш.
Треба просто заснути, щоб нічого не відчувати. Треба просто заснути, щоб не чути цього сумного, цього зрадливого голосу, що чатує на тебе по всіх кутках:
Розділ тринадцятий
ХОЛОДНА ЗБРОЯ
В інституті фізики напівпровідників нас зустріли лункі й порожні коридори — літня спека повиганяла наукових співробітників у відпустки. Сонна охорона на тихій прохідній відправила нас на третій поверх. Ліфт не працював, ми піднялися сходами та вдихнули запахи задавнених порохів. Двері до потрібної нам кімнати були прочинені, але навіть протяги не рятували від спеки. У великій кімнаті стояли порожні столи, тільки одна дівчина в майці та джинсах нудьгувала за комп’ютером.
— Привіт, — кивнув до неї Матвій, — Петро Федур тут працює?
Дівчина хитнула головою у напрямі дверей, які вели, схоже, до кабінету. А Петро Федур, виявляється, уже начальник, коли має окремий кабінет!
— Він у себе? — тим часом запитав Матвій.
— Десь вийшов, зараз буде, — відказала дівчина. — Та ви заходьте, чекайте. Він ось-ось має з’явитися.
Ми поплентались до кабінету, всілися на розгойданих стільцях. Я відкинулася на спинку, приплющила очі. Що я тут роблю? Навіщо мені це все? Оленка зникла, Марину не повернеш, Андрій Голод…
— …А Петро, — долинув до мене наче крізь сон Матвіїв голос, і я збагнула, що він давно вже щось розповідає, тільки я нічого не чула й не тямила, — після інституту чотири роки навчався в докторантурі в одному зі штатівських університетів, докторську там захистив. І тут, здається, кандидатську захищає. Тільки поглянь, скільки у нього мудрих книжок! До речі… до речі…— Матвіїв голос невловимо змінився.
Я розліпила важкі повіки. І на столі, і в заскленій великій шафі, і на підвіконні — кругом були книжки. Я примружила очі й почала читати корінці: «Фізика напівпровідників», «Квантова механіка», «Тонкоплівочні технології», «Теорія квантової фізики»…
— Пригадуєш, — Матвій гостро зиркнув на мене, — вирізку з газети, яку я тобі показував? Квантові перетворення, дослідний центр у Мельбурні… Я тобі точно кажу, Петро може нам допомогти! Він у цих колах крутиться, має все і всіх знати!
— Він не схоче нам нічого розповідати, — байдуже відмахнулась я. — Так само, як і батько мій нічого не схотів пояснювати. Комерційну таємницю ще ніхто не відміняв…
— До чого тут комерційна таємниця? Ми ж не питатимемо Петра про його нобелівські винаходи, нам тільки потрібно знати, як його ім’я опинилось у записникові. Хто такий Юрґен Вайзе? До чого тут Олена?
— Еге ж, так він тобі й почне все викладати…
— А якщо, — Матвій поправив окуляри, — у цих стінах справді твориться революційний винахід, на який уже накинули оком конкуренти? Щось крутиться навколо трьох науково-дослідних інститутів, щось дуже темне. А винахідники, як завжди, все просплять і лишаться при виновому інтересі…
— Матвію, — пирхнула я, не витримавши, — ти як мала дитина! Хіба не знаєш, як діють мудрі конкуренти? Вони не купують і не крадуть патенти — навіщо? Вони беруть зареєстрований патент, удосконалюють якусь дрібничку — і патентують уже власний геніальний винахід. Так уся Америка живе! І з цим неможливо боротися!
Матвій похитав головою.
— Все вірно, все вірно! Але тут історія може бути іншою. Візьми таку гіпотетичну ситуацію: винахідники розробили новий прилад, на якому можна заробити великі кошти. Учені його не патентують, щоб не привертати уваги, а потихеньку знаходять інвестора, який готовий одразу вкласти гроші й запатентувати не дослідний, а промисловий зразок. І миттю налагодити серійне виробництво… І тоді, навіть якщо конкуренти й украдуть зрештою ідею, інвестор уже встигне заробити чимало грошенят!