Чаклун та сфера. Темна вежа IV, стр. 74

— «Фарсон рухається на схід, — прочитав Катберт, — війська розділилися на велике і одне мале. Чи ви бачите щось незвичне». — Він мало не ображено глипнув на Роланда. — Тобто? Що мається на увазі під «чимось незвичним»?

Роланд похитав головою — він теж цього не знав. Та й мав сумнів, що це відомо тим, хто відправив їм це послання, тим людям, серед яких майже стовідсотково був його батько.

Алан простягнув Катбертові папірець і ручку. Одним пальцем Берт погладив по голівці голуба, і той відповів тихим туркотінням та стріпнув крилами, наче йому вже кортіло летіти на захід.

— Що писати? — спитав Катберт. — Те саме?

Роланд кивнув.

— Але ж ми бачили незвичні речі! — запротестував Алан. — І ми знаємо, що тут коїться щось дивне! Коні… а на тому маленькому ранчо, що на півдні… не пригадую його назви…

— «Рокінг Ейч», — допоміг Катберт.

— Еге ж, «Рокінг Ейч». Там воли. Воли! О боги, я ніколи не бачив волів, хіба що на малюнках у одній книжці!

— Тебе ніхто не бачив, коли ти дивився на них? — стривожився Роланд.

Алан нетерпляче знизав плечима.

— Не думаю. Хоча погоничі там були. Троє, а може, четверо.

— Четверо, — тихо мовив Катберт.

— …але на нас вони уваги не звертали. Вони не надто на нас зважають, думають, що ми далі свого носа не бачимо.

— Так і має бути надалі, — Роланд переводив погляд з одного на іншого, проте його вираз здавався неуважним, неначе думками він витав десь далеко. Він повернувся, щоб подивитися на захід сонця, і Алан помітив щось на комірі його сорочки. Блискавичним і невловним жестом він простягнув руку й зняв це так, що навіть сам Роланд не відчув. «А Берт би так не зміг», — з неабиякою гордістю за себе подумав Алан.

— Еге ж, але…

— Те саме послання, — наказав Роланд, потім сів на горішню сходинку і втупився поглядом у вечірню червінь на заході. — Майте терпіння, панове Річард Стокворт і Артур Гіт. Щось нам відомо, про щось ми підозрюємо. Але подумайте самі: чи піде Джон Фарсон у таку далечінь, щоб запастись кіньми? Я чомусь сумніваюся в цьому. Я не впевнений. Звісно, коні — цінні, еге ж, так і є… проте я сумніваюся. Тож поки що чекаймо.

— Ну добре, добре, те саме — то те саме. — Катберт розгладив клаптик паперу на поруччі й написав на ньому короткий ряд символів. Це повідомлення Алан зміг прочитати одразу, бо вже бачив цю послідовність, відколи вони приїхали до Гембрі. — «Повідомлення отримано. З нами все гаразд. Доповідати поки нема про що».

Записку вклали до капсули й прикріпили до лапки голуба. Спустившись униз сходами, Алан став біля коня, який досі нетерпляче чекав, коли з нього знімуть сідло, і спрямував голуба до сонця, що вже майже закотилося за обрій.

— Хайл!

Голуб пурхнув у повітря, і за мить його вже не було видно. Тільки стріпнула крилами темна тінь на тлі багряного неба, та й зникла з очей.

А Роланд все сидів і дивився, і з його обличчя не сходив замріяний вираз. І Алан засумнівався в тому, що Роланд прийняв правильне рішення. Засумнівався вперше в житті. Він і гадки ніколи не мав, що таке взагалі можливо.

— Роланде?

— Гммм? — як людина, яку розбудили з глибокого сну.

— Хочеш, я зніму з нього сідло? — він кивнув у бік Вітра. — І обітру.

Відповіді не було довго. Алан уже збирався спитати вдруге, але Роланд нарешті відповів:

— Ні. Я сам. Ще хвилину-дві посиджу, — і далі дивився на сонце.

Алан піднявся на ґанок і сів у крісло. Берт повернувся на своє місце на ящику. Тепер вони сиділи за спиною в Роланда, і Катберт питально зиркнув на Алана, звівши дашком брови.

Замість відповіді Алан передав йому те, що зняв у Роланда з комірця. Попри те, що вже сутеніло, Катберт легко взяв цю тонку річ пальцями, не намацуючи, адже в нього були очі стрільця.

То була довга волосина кольору золотої нитки. З Бертового виразу обличчя він здогадався, що Берт знає, з чиєї голови вона впала. З дня своєї появи у Гембрі вони не бачили жодної іншої дівчини з довгим білявим волоссям. Хлопці зустрілися поглядами. У Бертових очах Алан побачив збентеження і сміх, і того, і того порівну.

Катберт Олґуд підніс вказівний палець до скроні і вдав, що тисне на курок.

Алан кивнув.

Сидячи на сходах спиною до них, Роланд, як і раніше, замріяними очима дивився на захід сонця.

Розділ VIІІ

ПІД МІСЯЦЕМ-ТОРГОВЦЕМ

Містечко Рітці лежало за чотириста миль на заході від Меджису. Рой Діпейп добувся до нього за три дні до того, як у небі зійшов повний Місяць-Торговець, що його деякі ще називали Місяцем пізнього літа, а залишив на день пізніше.

Насправді Рітці було жалюгідною дірою на східному схилі гір Ві-Кастіс, за п’ятдесят миль від розлому Ві-Кастіс. Одна-єдина вуличка цього селища зараз була поорана глибокими борознами від коліс і щонайбільше через три дні після того, як починалися осінні бурі, перетворювалася на озеро багнюки. Там було дві крамниці: «Ведмідь і черепаха», де торгували різним дрібним крамом і куди гірникам забороняла заходити компанія Ві-Кастіс, і крамниця компанії, куди ніхто, крім замазур, не хотів потикати носа. Ще була в’язниця, що також слугувала міською залою зібрань, перед якою стояло щось незрозуміле: чи то млин, чи то шибениця. Кожен із шести шинків був брудніший, гидкіший і небезпечніший за попередній.

Рітці нагадувало бридку голову, похилену між двома сутулими плечима пагорбів. Над містечком на півдні виднілися жебрацькі хижі, де Компанія оселила шахтарів. Кожен подих вітру доносив смердючі випари їхнього спільного нужника. На півночі були самі шахти: небезпечні колодязі з розпірками, що спускалися вниз на п’ятдесят футів, а потім розходилися на кшталт жадібних пальців, що тягнуться по золото, срібло і вряди-годи — по рубіни. Зовні то були лише діри, вирубані в голій кам’янистій землі, діри, схожі на провалля очниць, і біля кожної було навалено кучугури видобутої породи.

Колись тут працювали шукачі, але їх витіснила компанія «Ві-Кастіс». Діпейпу було все про це відомо, адже Великі мисливці за трунами брали в цьому безпосередню участь. То було одразу після їхнього знайомства з Джонасом і Рейнолдзом. Свої татуювання на руках вони поробили неподалік, у містечку Вінд, ще гіршій дірі, ніж Рітці. Як давно це було? Він не міг згадати точно, хоча йому самому здавалося, що це простіше простого. Але коли йшлося про спогади минулого, Діпейп часто почувався непевно. Не міг навіть згадати, скільки йому років. Бо світ зрушив з місця, і час тепер плинув інакше. Він став мінливий.

Та про одне він не зміг би забути за жодних обставин. Щоразу, коли він вдаряв об щось пальця, різкий спалах болю освіжав йому пам’ять. Нагадував про обіцянку, яку Діпейп дав самому собі. Обіцянку прикінчити Деаборна, Стокворта й Гіта, побачити, як їхні мертві тіла лежать у ряд, як паперові ляльки, рука до руки. Він мав намір підготувати ту частину свого тіла, яка останні три тижні так нудьгувала за Її Милістю, і поливати з неї їхні мертві обличчя. Більшу частину рідини він планував залишити для Артура Гіта з Ґілеаду, Новий Ханаан. Те ходяче сміхотливе торохкало мало серйозні претензії на поливання.

Діпейп проїхав до кінця єдиної в Рітці вулиці, піднявся першим схилом і на його верхівці зупинився, щоб іще раз кинути погляд на містечко. Минулої ночі, коли він розмовляв зі старим сволоцюгою позаду бару Геттіґана, у Рітці стояв гамір. Але зараз, о сьомій годині ранку, містечко наче вимерло: воно здавалося таким самим примарним, як і Місяць-Торговець, що досі висів у небі над сплюндрованими пагорбами. Але гуркіт у шахтах він чув. Ще б пак. Там гуркотіло сім днів на тиждень. Злим немає спочинку… а себе він теж зараховував до злих. Він грубо, як завжди, потягнув коня на вуздечку, пришпорив його й попрямував на схід, дорогою думаючи про старого сволоцюгу. Він чесно обійшовся зі старим — пообіцяв йому винагороду і заплатив за отриману інформацію.

— Атож, — сказав Діпейп, і скельця його окулярів блиснули у вранішньому сонці (рідко випадала така днина, коли вранці його не мучило похмілля, тож настрій у нього був нині пречудовий). — Старому пердуну нема на що скаржитися.