Чаклун та сфера. Темна вежа IV, стр. 4

Тітонька Таліта, матріарх народу з Річкового Перехрестя, обдаровує Роланда срібним хрестом, і мандрівники знову вирушають у путь. Неподалік від Лада вони натрапляють на рештки літака з нашого світу — німецького винищувача 30-х років XX століття. В кабіні пілота сидить мумія велетня, в якому вони впізнають напівміфічного принца-ізгоя — Давида Спритного. Сумнівів, що це він, майже не лишається.

Під час переходу через напівзотлілий міст, який поєднує два береги річки Сенд, Джейк і Юк мало не падають у воду. Цей випадок відвертає увагу Роланда, Едді й Сюзанни, а тим часом до них вискакує розбійник на ім’я Ґешер — він вкрай небезпечний, хоч і перебуває на порозі смерті. Викравши Джейка, він тягне його до підземної криївки Сивих, де засів останній їхній лідер, Цок-Цок, чиє справжнє ім’я — Ендрю Спритний; він праонук чоловіка, що загинув, намагаючись посадити літак з іншого світу.

Роланд вирушає на пошуки Джейка, взявши собі за проводиря Юка, а Едді з Сюзанною тим часом знаходять Колиску Лада, де прокидається Блейн Моно. Блейн — останнє наземне знаряддя величезної комп’ютерної системи, що стоїть у підземеллях Лада, і в його житті залишився один-єдиний інтерес: загадки. Блейн обіцяє відвезти мандрівників до останньої зупинки поїзда, якщо вони будуть спроможні розгадати його загадку. Інакше, каже Блейн, вони вирушать у останню подорож до тієї галявини, де закінчується земний шлях… іншими словами, помруть. Та, якщо це станеться, вони не нудьгуватимуть, бо Блейн підкине їм компанію: випустивши нервово-паралітичний газ, який уб’є всіх, хто ще залишився в Ладі, — Юнів, Сивих і стрільців, різниці немає.

Роланд рятує Джейка, водночас припускаючись помилки: він хибно вважає, що Цок-Цок мертвий. Але це не так. Напівсліпого, з жахливою раною на обличчі, його рятує чоловік, який називається Річардом Фанніном. Втім, Фаннін каже, що в нього є ще одне ім’я — Вічний Чужинець. Демон, про якого попереджав Роланда Волтер.

У Колисці Лада Роланд із Джейком возз’єднуються з Едді та Сюзанною, і жінка (з невеличкою допомогою «тієї сучки» Детти Волкер) розгадує Блейнову загадку. Ґрати відчиняються перед ними, пропускаючи до поїзда, і вони змушені ігнорувати застереження переляканого альтер еґо Блейна, психічно здорового, проте фатально слабкого «я» (Едді охрещує цей голос Маленьким Блейном). Але марно: у вагоні вони дізнаються, що Блейн має намір вчинити самогубство, забравши їх разом з собою. Той факт, що розум, який керує монопоїздом, існує насправді не в ньому, а в комп’ютерах, які невдовзі залишаться далеко позаду, під містом, що перетворилося на бійню, не матиме жодного значення, коли рожева куля зійде з рейок на швидкості понад вісімсот миль за годину.

У них є лише один шанс вижити: це Блейнова любов до загадок. Роланд із Ґілеаду пропонує відчайдушну угоду. Цією угодою закінчується «Загублена земля», і нею ж починається «Чаклун та сфера».

Пролог

БЛЕЙН

— ЗАГАДАЙТЕ МЕНІ ЗАГАДКУ, — попросив Блейн.

— Пішов ти, — спокійно, не підвищуючи голосу, відповів Роланд.

— ЩО ТИ СКАЗАВ? — від такої неочікуваної відповіді голос Великого Блейна став дуже схожий на голос його близнюка, про чиє існування він навіть не підозрював.

— Я сказав: пішов ти, — спокійно повторив Роланд. — Якщо ти не розумієш, то я можу розтлумачити. Ні. Відповідь — ні.

Блейн надовго замовк. А коли нарешті відповів, то не словами. Стіни, підлога й стеля вагона знову почали втрачати колір і матеріальність. За якихось десять секунд баронський вагон вкотре перестав існувати. Зараз вони летіли над гірським хребтом, який виднів на обрії, коли вони виїхали з міста: сталево-сірі верхівки з вбивчою швидкістю мчали їм назустріч, а потім раптово зникли, поступившись безплідним долинам, на яких, наче наземні черепахи, повзали велетенські жуки. Роланд побачив, як із печери раптом вискочило щось схоже на величезну змію, вхопило жука й потягло його назад у своє лігво. Ніколи в житті стрілець не бачив таких тварин і такої землі. Від цього видива мороз продирав по шкірі. Здавалося, Блейн завіз їх до якогось чужого, іншого світу.

— МАБУТЬ, ТРЕБА ЗІЙТИ З РЕЙКИ ТУТ, — сказав Блейн. Голос звучав розважливо, але Роланд чув, що під маскою роздумів вирує глибинна лють.

— Мабуть, — байдуже відповів стрілець.

Едді аж перекосило. Самими губами він розлючено зашепотів: «Що ти РОБИШ?» Але Роланд не звернув на нього ані найменшої уваги: він був зайнятий Блейном і чудово тямив, що робить.

— ТИ ГРУБИЙ І ЗАРОЗУМІЛИЙ, — сказав Блейн. — МОЖЛИВО, ТОБІ САМОМУ ЦІ ЯКОСТІ ЗДАЮТЬСЯ ЦІКАВИМИ, АЛЕ Я ІНШОЇ ДУМКИ.

— Та ти мене ще грубим не бачив.

Знявши руки з колін, Роланд із Ґілеаду повільно звівся на ноги. Він стояв начебто у повітрі, широко розставивши ноги, й тримав праву руку на поясі, а ліву — на сандаловому руків’ї револьвера. Він стояв так, як стояв безліч разів до того — на брудних вуличках всіма забутих містечок, у численних кам’янистих каньйонах, де смерть чигає всюди, в незліченних темних салунах, де тхнуло прогірклим пивом і підгорілою старою олією. Це був просто черговий вирішальний поєдинок на безлюдній вулиці, от і все. Але цього було цілком досить. Кхеф, ка і ка-тет — сутичка завжди ставала центральним фактом його життя й віссю, навколо якої оберталося колесо його власного ка. Цього разу зброєю в битві будуть слова, а не кулі, але це не мало значення. Все одно битва буде на смерть.

У повітрі тхнуло вбивством незгірш, ніж у болоті смердить падлом.

А потім його охопив шал битви, і стрілець втратив над собою контроль.

— Я можу назвати тебе абсурдною, пустоголовою, дурною, пихатою машиною. Я можу назвати тебе ідіотським створінням, у якому не більше сенсу, ніж у завиванні зимового вітру в дуплі трухлявого дерева.

— ПРИПИНИ.

Але Роланд пропустив Блейнову репліку повз вуха і вів далі тим самим спокійним тоном:

— Ти лише машина. Едді називає такі бляшанками. Якби ти був чимось більшим, я б тебе ще не так обізвав.

— Я НЕ ПРОСТО ЯКАСЬ ТАМ…

— Я міг би, приміром, назвати тебе членососом, але в тебе нема ні рота, ні члена. Я міг би сказати, що ти мерзенніший за наймерзеннішого волоцюгу, що повзав у найогиднішому в світі сміттєзвалищі, але навіть така істота краща за тебе — в тебе нема колін, щоб повзати, та й упасти на них ти не зможеш, бо не маєш жодного поняття про таку людську ваду, як милосердя. Я навіть не можу сказати, що ти трахав свою матір. Бо в тебе навіть матері не було.

Роланд замовк, щоб набрати в легені повітря. А його супутники навпаки — затамували подих. Навколо них панувала запаморочлива мовчанка Блейна Моно, враженого до глибини своєї комп’ютерної душі.

— Але я можу назвати тебе бездушним створінням, яке допустило, щоб його єдина подруга втопилася, боягузом, що тішиться, коли катує дурнів і цілими натовпами вбиває невинних, розгубленим механічним гобліном, котрий обвішався шмарклями і…

— Я НАКАЗУЮ ТОБІ ЗАМОВКНУТИ, ІНАКШЕ Я ВБ’Ю ВАС УСІХ НА МІСЦІ!

Аж раптом Роландові очі спалахнули таким несамовитим синім полум’ям, що Едді з переляку сахнувся від нього. І невиразно почув, як зойкнули Джейк із Сюзанною.

— Можеш убивати, але не смій мені наказувати! — прогримів стрілець. — Ти забув обличчя тих, хто тебе створив! Або вбий нас, або мовчи і слухай мене, Роланда з Ґілеаду, сина Стівена, стрільця і володаря стародавнього краю! Не для того я за багато років пройшов тисячі миль, щоб сидіти тут і слухати твоє дитяче квиління! Затямив? А тепер ти слухай МЕНЕ!

Якусь мить всі шоковано мовчали. Ніхто не наважувався навіть зітхнути. Роланд рішуче дивився поперед себе, високо підвівши голову й тримаючи руку на руків’ї револьвера.

Сюзанна Дін підняла руку й намацала в себе легку усмішку — так жінка перевіряє, чи добре сидить на ній новий одяг, наприклад капелюшок. Вона боялася, що це все, кінець життя, проте душу переповнював не страх, а гордість — гордість за Роланда. Скосивши погляд ліворуч, вона побачила, що Едді дивиться на стрільця, захоплено усміхаючись. З Джейком усе було навіть простіше: він дивився з обожнюванням, чистим, як сльоза.