Вовки Кальї. Темна вежа V, стр. 58

— То підемо в тодеш, — відповів Роланд.

— Сподіваюся, ти знаєш, як з тією штукою вчинити? — поцікавився Едді.

— Можливо, — відказав Роланд.?

Вони пішли стежкою до будинку, разом з Каллагеном, який органічно вписався в їхню компанію.

— Це пов'язано з тим старим манні, з яким ти сьогодні балакав? — не вгавав Едді.

— Можливо, — повторив Роланд і глянув на Каллагена. — Скажи, отче, а воно коли-небудь відправляло тебе у тодеш? Ти ж знаєш, що означає це слово?

— Знаю, — кивнув Каллаген. — Двічі. Одного разу мене закинуло до Мексики, в маленьке містечко Лос-Сапатос. А вдруге… як я думаю… до Замку Короля. І тоді, вдруге, мені дуже пощастило, що я звідти повернувся.

— Якого короля? — спитала Сюзанна. — Артура Ельда?

Каллаген похитав головою. Шрам на його чолі світився у зоряному сяйві.

— Не варто говорити про це вночі. — Він зажурено подивився на Едді. — Вовки йдуть. Одне це вже досить кепсько. І тут з'являється молодий чоловік, який каже мені, що «Ред Сокс» знову продули «Ворлд Сіріез», і кому… «Метсам»?

— На жаль. — І дорогою до будинку Едді розповідав про фінал гри, яку Роланд мало розумів, хоч вона й нагадувала йому очки (за іншою версією назви — ворітця).

У Каллагена була хатня робітниця. Її самої ніде не було видно, але на плиті стояла каструлька з гарячим шоколадом.

Поки всі ласували напоєм, Сюзанна сказала:

— Роланде, Залія Джефордс розповіла мені те, що може тебе зацікавити.

Стрілець питально звів брови.

— З ними живе дід її чоловіка. Кажуть, що він найстаріший з-поміж усіх мешканців Кальї Брин Стерджис. Тіан і старий роками не ладнають один з одним… Залія вже навіть не пам'ятає, з чого все почалося, так давно вони погиркалися… але сама Залія з ним у дуже добрих стосунках. Вона каже, що за останні кілька років він геть одряхлів, проте бувають дні, коли він цілком ясно мислить. І він стверджує, що бачив одного з Вовків. Мертвим. — Вона на мить замовкла. — І заявляє, що вбив його власноруч.

— Неймовірно! — вигукнув Каллаген. — Ти серйозно?

— Так. Принаймні Залія говорила серйозно.

— Це варто почути, — сказав Роланд. — Це трапилося під час останнього набігу Вовків?

— Ні, — відповіла Сюзанна. — І навіть не передостаннього разу, коли навіть Оверголсер ще був немовлям у пелюшках. Перед передостаннім.

— Якщо вони приходять раз на двадцять три роки, то це було майже сімдесят років тому, — сказав Едді.

Сюзанна кивнула.

— Уже тоді він був дорослим чоловіком. Він розповів Залії, що їхній мойт стояв на узбіччі Західного шляху й чекав появи Вовків. Я не знаю, що таке мойт…

— П'ятеро-шестеро людей, — сказав Роланд, киваючи над своїм шоколадом.

— Хай як, Тіанів дід був одним з них. І вони вбили Вовка.

— Що то була за істота? Як вона виглядала без маски? — засипав її питаннями Едді.

— Про це вона нічого не казала, — відповіла Сюзанна. — Але ми повинні…

Її перервало довге й гучне хропіння. Едді з Сюзанною ошелешено повернулися й побачили, що стрілець заснув. Його підборіддя опустилося на груди, руки були схрещені, неначе він поринув у сон, думками досі витаючи навколо танцю. І рису.

Кімната для гостей у будинку була тільки одна, тож Каллаген розділив своє ліжко з Роландом. Так Едді й Сюзанна отримали своєрідний медовий місяць: першу ніч разом наодинці, в ліжку, під дахом. І жодна втома не завадила б їм скористатися з цієї нагоди. Опісля Сюзанна миттєво заснула. Едді ще трохи полежав без сну. Повагавшись, він звернув свої думки до Каллагенової охайної церковки, намагаючись дістатися своїм розумовим чуттям до речі, що лежала всередині. Можливо, то була не надто добра думка, але бажання спробувати було непереборним. Та думки наштовхнулися на пустку. Чи то пак, пустку перед чимось.

«Я міг би її розбудити, — подумав Едді. — Думаю, міг би».

Еге ж, а людина, в якої болить зуб, могла б вибити його кувалдою, але нащо?

Хоча зрештою нам доведеться її розбурхати. Думаю, вона нам знадобиться.

Можливо, проте це вже буде згодом, іншого дня. Наразі пора було прощатися з днем сьогоднішнім.

Але Едді ще довго не міг заснути. Перед його внутрішнім зором мигтіли, як уламки розбитого дзеркала під яскравим сонцем, образи: Калья, що розкинулася внизу під захмареним небом, сіра стрічка Девар-Тете Вайє. Зелені грядки на краю: «рису надбала». Джейк і Бенні Слайтмен перезираються й без слів порскають зо сміху. Порослий зеленою травою прохід від головної вулиці до Павільйону. Різнобарвне мигтіння смолоскипів. Юк вклоняється і виразно говорить (Ельд! Спасибі!). Сюзанна співає: «Цей смуток був завжди зі мною».

Але найяскравішим спогадом був Роланд, стрункий і беззбройний на дощаному помості зі схрещеними на грудях руками, долоні притулені до щік. Блякло-блакитні очі, що споглядали фолькен. Роланд, який ставив питання: два з трьох. А потім цокіт його чобіт об дошки, спершу повільний, тоді швидший. Усе швидший і швидший, аж поки мигтіння чобіт не стало розпливатися плямою у сяйві смолоскипів. Цокіт. Пітніння. Усмішка. От тільки очі його не всміхалися, ті сині очі снайпера були холодними, як завше.

Але як він танцював! Господи всемогутній, як він танцював у мерехтінні смолоскипів.

«Кама-комала, рису надбала», — подумав Едді.

Сюзанна застогнала уві сні.

Едді повернувся до неї. Просунув руку й огорнув її грудь долонею. Його остання думка була про Джейка. Нехай вони там на ранчо піклуються про нього. Бо якщо не піклуватимуться, то буде тим ковбоям кирдик.

Едді спав і не бачив снів. А за вікном, під покровом ночі, місяць сів, і світ пограниччя поволі, як старий майже мертвий годинник, крутив свої стрілки, наближаючись до ранку.

Розділ II

СУХИЙ КРУТІЙ

Роланд прокинувся за годину до світання, після чергового кошмару, в якому він бачив Єрихонський пагорб. Ріг. Щось там було про ріг Артура Ельда. Поряд спав Старий. Його обличчя було насупленим, наче він теж переживав уві сні якесь своє страхіття. Широке чоло перетинала зигзагоподібна зморшка, розламуючи навпіл викарбуваного на шкірі хреста.

Але Роланда розбудило не видиво рога, що вислизнув із Катбертових пальців, коли його давній друг упав. Він прокинувся від болю. Жорстокий біль охопив тіло стрільця від стегон до щиколоток. Біль яскравими палаючими кружалами пропливав перед його очима. Так він розплачувався за вчорашню браваду. Якби то був лише біль від надміру зусиль, стрілець би навіть не звернув на нього уваги. Але річ була не лише в тому, що він надто захопився танцем комали. То також не був ревматизм, у чому він переконував себе ці останні кілька місяців, — неуникний спосіб пристосовування тіла до вологої осінньої погоди. Він не був сліпим і бачив, як набрякли його щиколотки, особливо права. Таке саме потовщення помітив у колінах. І хоч стегна на дотик ще здавалися нормальними, під шкірою правого він уже відчував певні зміни. Ні, це не ревматизм, від якого так потерпав упродовж останнього року свого життя Корт, змушений у дощові дні лишатися вдома й грітися коло каміна. То було щось гірше. Артрит, до того ж у його найпаскуднішому прояві — сухому. Невдовзі він дістанеться рук. Якби хвороба вдовольнилася однією правою рукою, Роланд би радо віддав її на поталу. Відколи потвори відкусили йому два пальці, він навчився вправно обходитися з нею, але, звісно, не так, як раніше. Та хвороби не так легко надурити. Їх не можна було умилостивити жертвами. Артрит нападав, коли йому заманеться, й відпускав так само за власним бажанням.

«Можливо, в мене є ще рік, — міркував він, лежачи в ліжку біля сплячого священика зі світу Едді, Сюзанни й Джейка. — Чи навіть два».

Ні, не два. Ймовірно, навіть року немає. Як там іноді казав Едді? Годі себе дурити. В арсеналі Едді було чимало приказок з його світу, але ця була особливо влучною. Відповідною.