Маруся, стр. 61

Про той бій під Веприком Мозолін ніколи б нікому не звітував, та через втрати в особовому складі він був зобов’язаний письмово доповісти штабові 12-ї армії, що «в бою с бандой Маруси погибли политрук Осназа Топольский, комвзвода Ошкуров, убиты также 24 красноармейца, и 19 получили ранения. Потеряно 32 лошади».

А про невдалий полон отаманші Мозолін у письмовому рапорті не згадав. Ніби такого й не було зовсім, ніби воно йому приверзлося. Ще тоді, коли відьма щезла у них з-під носа на кульгавій шкапі, Мозолін хотів було послати Акінфєєва до річки, щоб виловив і приніс косу. Але не послав. Посоромився.

Вони стояли на краю високої кручі, де обривався скелястий берег, і там, унизу, в темній провалині ночі, було видно, як мерехтить холодна поверхня Дністра. Маруся навіть чула, як його течія шурхотить у жолобі русла.

По цій річці пролягав кордон із Румунією, до якого вони добиралися три доби. Маруся довго не погоджувалася відходити за Дністер, казала, що коли вже припече, то краще гайнути за Збруч, там живуть наші люди. Але Василь Матіяш наполягав іти за Дністер — на тому кордоні менше скупчення московського війська. І зволікати немає чого, бо вже припекло — українська армія розбита, тепер большевики всі сили кинуть на повстанців, а на носі зима. Тому головне — вискочити на волю, а там буде видно. З Румунії можна гайнути й до Польщі, за той-таки Збруч, якщо вже на те пішло. Немало важить і те, казав Василь Матіяш, що над самісіньким Дністром, у селі Серебрії, живе його нанашко [80] Андрон, який і прийме їх на ночівлю, і дасть добру пораду.

Більшість козаків про закордон не хотіли й слухати, їм той закордон уявлявся на краю світу; краще пересидіти зиму вдома, а там воно покаже. Дасть Бог, усе перемелеться і якось воно та буде. Навіть Льодзьо Ліпка, який у Польщі був би як у себе вдома, не міг покинути свою нещасну Марильку. Втім, ніхто й не збирався відходити за кордон великими гуртами, бо таких інтернували за колючий дріт і поляки, й румуни. Тому до Дністра спершу їх поїхало п’ятеро: Маруся, Василь Матіяш, Іван Горобей (ліва рука отаманші), Пилип Золотаренко й Саків Галдун.

Червона застава стояла у Могилеві, а в селі Серебрії, що лежало за шість верст од міста, большевиків не було. Соколовці в’їхали сюди вночі понад річкою, яка ділила село навпіл: по один бік жили волохи, а по другий — руські. Через те річка мала дві назви: для волохів вона була Джуглая, а для руських — Серебрійка. Хоча на обох берегах стояли схожі між собою убогі хатки, вкриті соломою чи очеретом. Матіяшів нанашко Андрон жив із родиною, звісно, на руському березі, але теж у невеличкій глиняній хижі з одним манюнім віконцем. Таким манюнім, що, якби довелося тікати, через нього з хати не вистрибнеш. Та нанашко Андрон, добра душа, якби й хотів покласти їх у хаті, то на таку компанію місця не вистачило б — він прихистив гостей разом із кіньми в повітці, яка була значно просторіша за його оселю. Зате, незважаючи на пізню пору, заніс їм казан мамалиги та глечик вина, а коням дав сіна. Нанашко Андрон похвалив їх за те, що вони приїхали верхи, бо тутешні перевізники до кінних біженців прихильніші — коня вони в тебе куплять, звичайно, за безцінок, одначе заплатять румунськими леями й наділять таким документом, що жандарми по той бік Дністра не придеруться.

Уже на ранок нанашко Андрон привів до них у повітку перевізника; видно, покликав його з волоського берега, хоча це був не волох, а чистісінької води циган у пом’ятому капелюсі з обвислими крисами — Маруся колись у такому визволяла Мирона з дарницького полону. Буна дзіва!

Циган добре розмовляв українською, але попросив називати його домнул [81] Грицеску. Він пильно обвів їх лупатими очима, які прокручувалися в орбітах, немов коліщатка, затримав погляд на Марусі, а тоді підійшов до коней. Оглядаючи кожного коня від зубів до хвоста, домнул Грицеску врешті-решт плескав його по крупу, наче ставив печать, і називав незрозумілу ціну у леях.

До Сірого він приглядався найдовше. Щось мугикав собі під ніс, крутив головою, потім, відступивши на кілька кроків, прицінювався на відстані. Підійшовши до Сірого знову, він помацав його за ліве переднє коліно і, не плескаючи по крупу, назвав найменшу, зовсім мізерну ціну.

Далі домнул Грицеску сказав, що якщо їхня згода, то сьогодні опівночі він перевезе їх човном на правий берег Дністра й передасть у руки своєму чоловікові. Той доправить їх у містечко Вовчинець [82], де руських живе більше, ніж волохів, і порадить, що робити далі. Гроші за коней вони отримають на цьому березі. Так, це невеликі суми, сказав циган, але за документи тепер беруть дорого. Коней він забере тоді, коли вони, втікачі, будуть уже в безпеці. На місце зустрічі опівночі їх приведе домнул Андрон.

Циган пішов, а їм усім разом наче заціпило. Навіть Саків Галдун, який галдикав на кожному кроці, тепер не мав що сказати. Він узяв глечик, набулькав повен кухоль вина й вихилив його, пустивши червону цівку на підборіддя.

— Сакове, ти чув? — спитав Пилип.

— Що?

— Він назвав нас утікачами.

— А хіба ми хто?

— Вандрівці, — сказав Пилип.

— Хто?

— Подорожні.

Матіяш пішов до нанашка в хату перебалакати.

Іван Горобей заліг на соломі й намагався заснути. Попереду була ще одна тяжка ніч.

Пилип Золотаренко й собі налив вина за компанію з Саковом.

Маруся підійшла до Сірого. Він сумно опустив голову, ніби зрозумів, що циган оцінив його найдешевше. У нього були красиві маленькі вуха. Марусі хотілося їх погладити, але вона знала, що Сірий не любить, коли його чіпають за вуха. Вона торкнулася його шиї. Сірий підняв голову й намагався сховати її Марусі під пахву. Він дихав теплом. Сірий хукав на її захололе серце.

Цей день був найдовшим у Марусиному житті.

Протилежний берег Дністра бовванів зовсім близько, але в густій темряві проглядали тільки невиразні обриси пагорбів, схожих на хмаровиння. Внизу холодно зблискувало лезо ріки, і чути було рівний шум течії.

— Як же тут спустишся до води? — спитав Саків Галдун. — Тут сам чорт ногу зломить.

— Чорт зломить, — сказав циган. — А ми нє. У кручі видовбані сходи.

Він дістав із торбини грубу паку грошей, уже поділених поперечними купюрами на п’ять часток.

— Це вам, баришня, — простягнув Марусі стосик леїв. — Можете перерахувати.

— Мало, — раптом сказала Маруся. — Ви, домнуле Грицеску, погано розумієтеся на конях.

— А як же наш договір? — навіть у пітьмі було видно, як крутнулися коліщатка його очей.

— Договір був нечесний, — сказала Маруся. — Я його розриваю.

— Скільки ж ви хочете? — спитав циган.

— Ніскільки. Мій кінь, домнуле Грицеску, не продається.

— Чому?

— Бо він не має ціни.

— Тоді й перевозу не буде! — сказав циган.

— Та звісно ж! — щиро засміялася Маруся.

— Навіщо ж ви морочили мені голову?

— О, це справді негарно з нашого боку, — сказала вона. — Але я відшкодую вам згаяне. Я, домнуле Грицеску, куплю у вас капелюх.

— Капелюх?

— Так! Я заплачу вам за нього більше, ніж ви мені за коня.

Авторська післямова

Я не прощаюся з тобою.

Ти помахала мені тонкою рукою з високої кручі Дністра на знак повернення, а не прощання. Але сьогодні ніхто не скаже, де погасла твоя зоря, хоч її світло досі лине до нас. Твоя смерть не зафіксована в жодних документах і не засвідчена жодним очевидцем, котрий би з упевненістю сказав, коли й за яких обставин це сталося. Навіть авторитетні історичні дослідження та мемуарні видання несуть у собі прикрі суперечності щодо завершення твого героїчного шляху. Наприклад, «Енциклопедія українознавства» каже, що загін Соколовської був розбитий полком угорців 58-ї совєцької дивізії у вересні 1919 року й тоді ж таки тяжко поранену Марусю вороги замордували до смерті. Твердження більш ніж сумнівне, бо в такому разі виходить, що ти очолювала повстанський провід після загибелі брата Василя близько одного місяця. А це ж неправда. Є переконливі свідчення про твої запеклі бої з московськими окупантами в листопаді 1919-го, про твої взаємини з вояками Галицької армії, з Євгеном Ангелом, якого росіяни захопили підступом і розстріляли наприкінці тієї-таки осені.