Маруся, стр. 21

Осип ще не встиг обмізкувати наказ, як надійшов новий: він, сотник Станімір, повинен прибути зі своїм куренем о п’ятій годині ранку на головний залізничний двірець.

Кишеньковий годинник показував за двадцять хвилин четверту. Час піднімати стрільців.

Станімір вийшов до станційної зали, скупо освітленої через вікна надвірним ліхтарем. Хлопці спали хто де впав — декотрі на лавах, дехто на підвіконні, а більшість лежали покотом на підлозі. Під стіною Осип побачив у чудній позі Мирона Гірняка. Той скрутився калачиком, підклавши одну руку під щоку, а другу тримав у кишені. На його обличчі блукала сонна посмішка.

«Припильнуйте за ним, Осипе. Він такий неуважний у мене. Віршник».

Це ж треба, подумав Станімір, волею Провидіння парад припав на святу неділю. Цікаво, Головний Отаман парадуватиме на білому коні чи на автомобілі?

Частина друга

Вони йшли уздовж залізничних колій повз нескінченні ряди товарних вагонів, на яких навіть у тьмяному світлі станційних вогнів можна було прочитати багато написів. Кожен вагон був як окрема сторінка велетенської книги, яку писало достобіса людей.

«Бей хохлов-самостийников!»

«Уничтожим желто-блакитную гидру в ее логове!»

«Смерть немецким наемникам галичанам!»

«Крестьяне! Вы дадите нам хлеб, мы вам — свободу!»

«Петлюра — холуй мировой буржуазии!»

У слові «холуй» стерлася літера «о», тому Петро Гультайчук не міг уторопати, про що там ідеться.

— А що то є — хлуй? — сором’язливо спитав він у Михася Проціва, оскільки той побував у російському полоні і по-їхньому трохи тямив.

— Хлуй? — так само сором’язливо перепитав Михась. Він десь ніби чув таке слово, але що воно означає, не знав. — Москальське глупство [30], — сказав Михась. — У нас таких слів нема. Як я тобі перекладу?

Окрім лайливих написів, на деяких вагонах були й поштиві:

«Хлеб для рабочих красного Петрограда от трудящихся Советской Украины. Благодарить не надо, это наш долг!»

О п’ятій ранку вони були на київському головному двірці. Незважаючи на досвітню годину, тут, на майдані, ворушилося багато військового люду. Біля центрального входу стояло два легкових автомобілі з відкритим верхом. Штаб корпусу містився в пасажирському салоні першої кляси, де також було гамірно. Один заходив, другий виходив — двері не зачинялися.

Станімір зголосився до команданта їхнього корпусу полковника Вольфа. Арнольд Вольф замінив на цій посаді Антона Кравса після того, як той очолив Центральну армійську групу. Австрієць Вольф добре розумів українську, але говорив кепсько. Він німецькою мовою пояснив Станімірові, що сталося те, чого вони найбільше боялися. З лівого берега Дніпра до Києва підходять денікінці. Вони вже у Дарниці, обсадили з того боку ланцюговий і залізничний мости, готуються увійти до Києва. Тому дефіляду скасовано, сказав полковник Вольф. Принаймні тепер вона не на часі.

— А як же?.. — хотів запитати Станімір, але полковник його випередив:

— Головний Отаман відкликав свій наказ. Він уже знає. Зараз ми чекаємо на генерала Кравса. Десь він застряг на залізниці.

Поки полковник сумно хитав головою, приїхав начальник штабу 1-го корпусу майор Куніш і привіз нові розпорядження: треба негайно взяти під охорону найважливіші об’єкти міста.

— Вашому куреневі, пане сотнику, — майор Куніш подивився на Станіміра червоними від безсоння очима, — випадає особлива ділянка. Мусите обсадити міську Думу, себто ратушу, і головну пошту.

— Обсадити, але не стріляти, — сказав німецькою полковник Вольф.

— Не розумію, — запитально глянув на нього Станімір.

— Це не мій наказ, — розвів руками полковник.

— Як можна охороняти об’єкт з такою умовою? То, може, нам і зброю не брати з собою?

— Така настанова головного штабу, — сказав полковник Вольф. — Буде інакша — тоді й діятимемо інакше.

— А поки що в разі зустрічі з денікінцями мусимо вести переговори, — пояснив майор Куніш, кліпаючи червоними, як у кроля, очима.

— Переговорювати про що? — спитав Станімір.

— Шукати згоди, аби вони залишалися на своїх позиціях, а ми на своїх, — сказав майор Куніш. — До остаточного з’ясування становища на вищому командному рівні.

— Обсадити, але не стріляти, — кисло всміхнувся полковник Вольф. — Виконуйте наказ, пане сотнику.

Станімір вийшов надвір, де вже розвиднялося. Над темними дахами міських будівель рожевіло крайнебо.

З важким серцем він підкликав старшин, щоб пояснити становище. Знав, як це гнітюче вплине на стрільців, але що зробиш? Місто все одно їхнє, можна обійтися без параду, зате зараз вони, нарешті, побачать Київ завидна, гордо продефілюють його вранішніми вулицями аж до Хрещатика, де стоїть міська ратуша. Чим тобі не парад?

Станімірові не довелося нікому пояснювати, чому змінилися плани. Уже всі знали, що на лівому березі денікінці, стрільці тільки не розуміли, чому зчинився такий алярм. Вони розбили червоних, розіб’ють так само й білих, адже у Києві й поблизу нього двадцять тисяч галицького війська.

Почувся дзвін копит об бруківку. До двірця прилетів на коні поручник Антін Тарнавський із 2-ї Коломийської бригади, яка стояла біля ланцюгового мосту по цей бік Дніпра. Вороний кінь був сірий від мила, і, коли зупинився, хвіст і грива на ньому обвисли. Поручник Тарнавський гнав коня галопом майже через усе місто.

— Почалося! — сказав він. — Біляки скидають на воду човни, щоб переправлятися на цей берег.

— У них що тут — своя флотилія? — спитав Мирон.

— Та де! Пограбували тутешніх рибалок. Це ще та армія.

— Переправляються — то треба зустріти, — сказав Мирон.

— Тому ж і приїхав до штабу! — гукнув Антін уже на ходу.

— Отак, — сказав Станімір. — Плани міняються, але не в нас. Ми продефілюємо всім куренем до міської ратуші. Себто до Думи. Як ви сі дивите на то? — весело подивився він на поручника Гірняка.

— Так, як і ви, пане сотнику.

— А чому рука в кишені? Ви часом не ранений?

— Бог милував.

— Добре є, — сказав Станімір. — Тоді вирушаємо.

Ніч розсипалася на очах. Зійшло сонце, ранок потеплішав, заповідався ясний гожий день. Останній день літа.

Вони вишикувалися в колону по троє — вийшла вервечка за сотню метрів. Триста двадцять два вояки приготувалися до маршу. Ще у Фастові їх було майже чотириста. У голову колони став Гриць Банах з великим жовто-блакитним прапором їхнього куреня.

Твердим кроком вони помаршували бруківкою спершу на вулицю Безаківську [31], і вже тут завважили, що місто не лише прокинулося, але й заворушилося святковим життям. Вони багато начулися, який він зелений та пишний, цей Київ, а тепер на власні очі побачили, що дерева росли тут під кожною кам’яницею [32]. Праворуч від них за фігурною чавунною огорожею тягнувся ботанічний сад, що дихав ранковою свіжістю, а по ліву руку стояли високі добротні кам’яниці. Усі балкони були у квітах, там розвівалися жовто-блакитні прапори, стояли святково вбрані люди, які, усміхаючись, привітно махали їм руками. Від того у стрільців твердішав крок, їхня розмірена хода ставала гучніша та злагодженіша.

Попереду — на перехресті вулиці Безаківської і Бібіківського бульвару [33] — між рядами гострих тополь стояв величний пам’ятник графу Олексію Бобринському обличчям до головного двірця, і через те виходило так, наче старий граф теж вийшов їх зустрічати, ще й виліз на камінну колону, щоб краще бачити.