10 слів про Вітчизну, стр. 40

З цими словами Олена легко підвелася і, йдучи уздовж одного з ребер квадрата Ринкової площі, скоро зникла з очей. Життя зробило неочікуване сальто, і по цьому карколомному перевороті всім трьом було напрочуд добре.

Літо, остаточне літо прийшло до Варшави. Роман з Аґнєшкою крокували вузькою вуличкою, тримаючись за руки, слухаючи неперевершено літню Джаніс Джоплін в одних навушниках на двох. Олена, зупинившись, дивилася на зелені води Вісли зі Шльонського мосту й на безбережну блакить неба над ними. Кожен із них трьох почувався нарешті вільним».

Роман закрив прочитану книгу, відклав її вбік і запитально подивився на Аґнєшку.

— Що скажеш, Романе? — нервово перебираючи намисто на шиї, спитала Кохановська. Голос її захрип і, здається, був ладний щомиті зникнути від хвилювання.

— Наскільки я пам’ятаю, у книзі мали бути використані несправжні імена, — прошипів Роман, — і це перше, що мені впадає в очі. У чернетках їх звали так, як ми домовлялися, себто Маґда, Олег і Наталка. Але в книзі вони всі мають наші імена. Навіщо, Аґнєшко?

— Я дуже забобонна насправді… І вірю, що використання справжніх імен вкупі з тим фіналом, який я їм усім вигадала, зможе втілити його в реальність.

— А, тоді стає більш-менш зрозуміло. Але ти, Кохановська, справді помішана на якійсь театральності, це однозначно.

Роман озирнувся довкола й побачив, що вона призначила зустріч саме в тому місці, про яке він щойно читав у романі — літнє кафе неподалік від початку вулиці Єзуїтської. Переживаючи дежа вю, Роман ковтнув із келиха шампанського і скосив очі на Аґнєшку. Та сиділа бліда і явно збентежена.

— Тобі сподобався фінал, Ромцю? — раптом спитала вона.

— Для роману про кохання — чудово, як на мене. Суцільний happy-end. Невиліковна хвороба відійшла сама собою, жертва брехні й підлості виявилася великодушною й здатною на всепрощення, щоправда, на дуже меркантильних умовах, ну а кохання торжествує. Усе чудово, Аґнєшко.

— А як думаєш, — підняла на нього погляд полька, — чи можливо хоча б частково відтворити цей фінал у реальному житті?

— Не думаю, — на лице Романа насунулася серйозність. — По-перше, Олена досі сліпа, — він вказав рукою на протилежний кут літнього кафе, де, колупаючись маленькою ложечкою в морозиві, сиділа його дівчина. — По-друге, потяг уже за кілька годин, — показав він на краєчки залізничних квитків, що стирчали з нагрудної кишені сорочки, і на дорожню торбу біля своїх ніг, — а значить, часу на диво залишається дуже мало.

— Так, прикро, — погодилася Аґнєшка. — А коли ви плануєте повернутися сюди?

Роман, склавши перед собою руки, дивився на неї, досі сумніваючись у своєму рішенні, яке назрівало в ньому давно і на якому він зупинився лише вчора ввечері.

— Ми не повернемося, Кохановська, — промовив він, і Аґнєшку захлиснула крижана хвиля. — Ми залишимося в Україні.

— Як це? Чому? — вона боляче прикусила собі губу, і очі її волого заблищали.

— Вибач, Аґнєшко. Я не можу без України. Мушу повертатись. Тут було чудово, але там — дім. Розумієш?

— Ні, не розумію! Україна у важкому стані зараз, там дедалі гірше стає, чому ти не хочеш виїхати звідти?

— Кохановська, моя Вітчизна з тих, які найбільше надихають і тягнуть до себе якраз у такому стані — жалюгідному й майже безнадійному. Я повертаюсь.

— А як же ми? Ми з тобою — як? Так усе гарно, по-справжньому! — Вона майже плакала, хапаючи Романа за руки, як потопельник.

— Немає ніяких «нас», — із важким серцем сказав їй Роман. — Пригадай першу розмову нашу, пригадай. Є роботодавець, є виконавець, є серія інтерв’ю, яка завершилася. Ось є результат, — кивнув він на «Десять слів про Вітчизну», що лежали на столі й виблискували на сонці обкладинкою. — Було гарно з тобою, але це скінчилось. Вибач, але така правда.

— Як ти можеш так?! — шаленіла Аґнєшка. — Як можеш так поводитись?! Краще б збрехав, сказав би, що повернешся, хай би до мене це все поступово доходило…

— Так-так, кохання тримається на брехні, Кохановська? Я не люблю тебе й не сумуватиму за тобою, анітрохи, — тепло кинув він їй.

Аґнєшці в горлі застряг важкий ком, і вона похилилася йому на руки, цілуючи їх. Роман із великими зусиллями вдавав холодність, понад усе йому хотілося зараз втішати цю прекрасну жінку. Треба було завершувати сцену, інакше вона могла затягтися на все життя.

— Я також не люблю тебе, ані крапельки, — чи то собі, чи то йому шепотіла Кохановська.

— А крім того, у мене є обов’язок перед Оленою. Іноді обов’язок важливіший за все інше, правда, Аґнєшко? Я буду з нею, хоча часом мені здається, що достатньо одного малого поштовху, щоб мене від неї відірвало. Вона не хоче повертатися, вона доволі підло мене шантажує, і терпіння моє будь-якої миті може елементарно не витримати. Але я мушу бути з нею стільки, скільки буду потрібен їй. Добре, Аґнєшко… нам час іти вже. — Він рвучко підвівся, востаннє притулився до неї й поцілував мокрі від сліз очі. — Бувай, мила. Думаю, я часто тепер читатиму й чутиму про тебе.

Роман узяв зі столу книгу, обережно поклав на стіл ключ на широкому кільці, накинув на плече торбу і, оминаючи легкі столи й стільці, наблизився до Олени. Потім вони вдвох пішли з Ринку. Роман дбайливо підтримував її за лікоть і щось казав, але Оленка відповідала різко і збентежено. Аґнєшка раптом також залишила столик і рушила за ними. З відстані якихось п’ятнадцять-двадцять метрів вона добре бачила, що відбулося далі.

Роман вів її Святоянською вуличкою, під входом до того костелу, на вежі якого він задивився був у грудні, коли збив із ніг Аґнєшку. Аж раптом єдина припаркована на цій вуличці автівка загурчала і рушила з місця, наздоганяючи їх з Оленою. Сліпа дівчина, попри голосну й агресивну суперечку з Романом, почула гуркіт і, коли авто наздогнало їх, раптом вирвалася з Романових рук, птахом шугнула під колеса. За виском гальм і глухим ударом почулися схвильовані крики. Аґнєшці мороз пробігся чутливою шкірою, її аж притисло до стіни якоїсь із кам’яниць, але вже за секунду вона зрозуміла — Олені нічого не сталося. Чи то водій зреагував вчасно, чи допомогла бруківка, по якій не розженешся, але Роман підняв Олену, і на ній не було жодної подряпинки.

Водій, знизавши плечима, поїхав собі геть, а Роман, трусячи Олену за барки, щось їй кричав. Аж ось дівчина підняла до нього свої сліпі очі й сказала щось таке, від чого Роман раптом обірвався, обвис, мов лялька в руках невмілого лялькаря. Усе, що вони пережили разом, майнуло між ними блискавкою, і Роман, умить постарівши поглядом і поставою, махнув собі рукою, поставив свою сліпу подружку біля входу до костелу, дістав із кишені сорочки один із квитків і вклав Олені до рук. Поглянув на неї востаннє та й пішов, підібравши дорожню торбу і не звертаючи уваги на її вже жалісні вигуки, з яких раптом вимело, мов хуртовиною, усі вередливі нотки. Розчинився в черговій групі туристів, що заполонили вузьку вулицю. Аґнєшка, втомлено осівши просто на бруківку, видихнула і заплакала.

Літо, остаточне літо прийшло до Варшави. Кожен із них трьох почувався по-своєму вільним, але розбитим.

Outro

Хтось казав, що життя — як коробка цукерок. Ніколи не знаєш, якою буде начинка. Кохановська, вкусивши найсолодшої цукерки, яку їй запропонувало життя, заревіла від гіркоти й несправедливості. І якби написана книга не принесла їй справжнього визнання і не врівноважила таким чином поразок у житті інтимному, Аґнєшка не пережила б того літа, а його варто було пережити.

Сліди всіх учасників цього трикутника губляться ближче до осені.

Олена щезла назавжди вже за тиждень. Бачили, як турботливі черниці садовили її до потягу, щось схвильовано пояснюючи провідникові, і як вона безголосо й пригнічено долала свою дорогу додому, усе сподіваючись, що Роман їде з нею в одному вагоні і ось-ось повернеться, обійме, як завжди, і знову стане легко. Але завбачливий Роман давно помінявся квитками з кимось в іншому кінці потяга і всю дорогу вимучено проспав, прокидаючись лише на короткі години — від різких викриків прикордонників. У своєму рідному місті вони вийшли нарізно, і лінії їхніх життів ніколи більше не перетиналися в жодній з усіх відомих Декартових систем координат.