10 слів про Вітчизну, стр. 38

Наступного вечора Оленка розпочала розмову, яка давно назрівала й тепер оминати її стало неможливо.

— То що далі, Ромцю? Скільки в нас грошей, які подальші плани? — Вона оперлася підборіддям на долоні й повернулася до нього обличчям.

Роман замовк, ніби його вдарили в сонячне сплетіння, і лише віддихавшись, майже прошипів:

— Грошей у нас достатньо, аби купити невеличку квартирку або будиночок десь у провінції. Біля Чорного моря, наприклад.

— Що?! — майже скрикнула Олена. — Ти здурів тут, у цій Чехії?! Повернутися хочеш?

— Так, хочу, — він ствердно кивнув і, зробивши коло навкруг столу, зайшов їй за спину. — Європа не для мене, мала. Я тут чужий. Вибач, тобі справді важко це зрозуміти, тобі будь-де однаково. Зміни твого настрою відбуваються лише у зв’язку зі змінами мого за великим рахунком.

— Це все так, але є можливість зачепитися тут! Є можливість жити подалі від України з усіма її проблемами.

— Нема бажання чіплятись. Розумієш?

— Ні, не розумію.

— Авжеж, де ж тобі! — Роман зірвався з місця й заходив кімнатою, змахуючи руками, мов збентежений крук. — Ти в принципі не можеш сумувати за чимось, окрім моєї присутності, а отже, тобі мене не зрозуміти. Ми повернемося. — Він схилився їй до плечей і прогарчав це на вухо.

Олена наїжачилася, стислася в маленьку холодну точку, але вже за кілька секунд вибухнула, мов наднова, опустившись перед Романом на коліна, і шепотіла, обіймаючи його стегна:

— Ромчику, милий мій, коханий! Навіщо мучити себе? У нас вийшло відірватися від тієї проклятої країни, а ти знову хочеш добровільно туди повернутись! Ну, згадай же, чому ми поїхали, пам’ятаєш?

— Звісно, пам’ятаю, — відповів Роман.

— Ти був пригнічений, замучений тим абсурдом, який відбувався. Думаєш, за півроку там щось змінилося на краще? Те, що ти стільки часу перебував поза цим пеклом, не означає, що чорти стали добріші. Навіщо тобі це все, у нас є такі можливості!

— Які в нас є можливості? Батрачити на дядю й кожні півроку приїздити додому, аби оновити візу? І так усе життя?

— Чому ні?! Ніщо не тримає, обирай собі будь-які міста, будь-які локації. Хочеш — будемо жити в горах, хочеш — у місті, хочеш — біля моря.

— Удома також є море, Олено. А ще там усе зрозуміле, рідне і близьке, попри те, що упосліджене й химерне. Мене гризе ця довбана емігрантська ностальгія, і, на відміну від величезної кількості людей, я не в силі їй опиратися.

— Чому ти боїшся нового життя, Романе? — серйозно запитала вона.

— Ні, не боюся. Більше того, я його прагну. Але тут, у Європі, я осягнув, що не хочу нового життя, побудованого на чужому фундаменті.

— Я тебе не розумію, милий, — майже плакала розгублена Олена.

— Від тебе цього ніхто й не вимагає. Просто вір мені, підтримай мене й готуйся до повернення.

На цьому сцена обірвалася. Роман вийшов у кухню, м’яко відклеївши від себе Олену, залишивши її мало не в істериці, із головою, похиленою на стілець. На серці муляло, адже він ніколи не ображав свою кохану й не чинив жодних перепон її забаганкам, хай навіть і нелогічним. Йому завжди було легше поступитися або змовчати і зробити по-своєму, аніж іти на прямий конфлікт, і вони обоє чудово це знали, та — кожен по-своєму — готувалися переконувати іншого.

Останні тижні у Варшаві стали схожі на пекло. Аґнєшка цілими днями стовбичила в них під вікнами, не звертаючи уваги на божевільну спеку чи затяжні грози, і врешті руки й шия засмагли так, ніби вона була десь на відпочинку, а голос захрип і став утомленим. Після тієї невдалої спроби затягти Романа в ліжко їм жодного разу не випало поговорити нормально, попри те, що вона хіба тільки не ночувала під брамою на Зомбковській, відлучаючись лише додому спати й годувати Пілсудського та до видавництва — поквапити з виданням книги, бо ж їй хотілося, щоб Роман дочитав ту історію перед своїм від’їздом. Аґнєшка вистежувала його під час походів до магазину, але розмов не відбувалося, радше — взаємне жбурляння словами, перестрілка недомовками й напівнатяками, після яких у кожного подовгу боліла голова.

Олена напосідала на Романа дедалі сильніше, аби він зрікся ідеї повернення в Україну. Важко сказати, чому їй так на цьому залежало, можна думати, що вона і справді переживала за Романа, але є як є — протягом червня Олена випробувала всі методи шантажу, які тільки могла вигадати. Обіцяла накласти на себе руки просто на митниці, божилася перестати говорити з Романом, погрожувала відмовою кохатися з ним. Нічого суттєвішого вона запропонувати не змогла, і хлопець, не простежуючи в її вимогах жодних логічних підтекстів, дедалі більше переконувався у своїй правоті. А вона шукала нових методів впливу на свого коханого, не відчуваючи, утім, як критично наблизилася до межі, за якою нитка кохання обривається остаточно. Як і будь-яка покалічена особа, з котрою все життя носяться і яку жаліють, вона усвідомлювала свою неповноцінність, але підсвідомо сприймала її як важіль у боротьбі за якомога комфортніше існування. І неважливо, що така боротьба нечесна, — Олену результат цікавив набагато більше.

Отже, варто лише було Роману почати розповідати, що він відчуває насправді, перебуваючи на чужині, як він сумує за своєю прогнилою наскрізь, але рідною країною, вона зривалася на вереск і сльози. Не бажала сприймати жодних аргументів, навіть найбільш переконливих, будучи впевненою, що врешті-решт коханий Ромчик не витримає і, відсидівши в Україні якийсь тиждень, вони знову поїдуть до Європи, у якій їй дихалося набагато легше. І справді, після кожного скандалу Олена відчувала, що він, попри те, що опирається, уже майже-майже зламався і наступна істерика його доб’є. Якби в цьому трикутнику з’явився хтось адекватний і неупереджений, якби він спитав, якого біса вона виробляє і чи не помічає, що коханий віддаляється після кожного такого концерту, Олена твердо відповіла б: «Ні». Егоїзм зробив її абсолютно сліпою.

А Роман утомився. Коли ця неспокійна смуга лише почалася, він дуже переймався, відповідаючи на істерики, хотів усе залагодити й жити спокійно та щасливо. Але, зрозумівши, що Олена не хоче слухати, він перестав говорити з нею. Останні дні у Варшаві минали в майже цілковитому мовчанні й непохитній упевненості, що треба повернутися в Україну. Олена розцінювала це мовчання як добрий знак, а він його сприймав як єдиний спосіб спілкування зі своєю дівчиною, при якому є шанси не поїхати дахом.

Прага затихла в передчутті розв’язки.

Повертання

«Усе на світі рухається по колу, начебто замкнене в кільце трамвайних рейок, і перервати цей рух не дано нікому. Максимум, що вдасться, це кинутися — з власного бажання чи за збігом обставин — під життя, що мчить повним ходом, і вийти з-під нього очищеним і безголовим, мов булгаковський персонаж.

Минуло рівно півроку без одного дня від їхньої першої зустрічі, а світ, здавалося б, тотально переінакшений, знову повернув Романа з Аґнєшкою в околиці вулиці Єзуїтської. Точніше, застав їх при самому її початку, у літньому кафе на Ринку, у старій частині Варшави.

Був пізній ранок, доволі свіжий після тижня гроз. Але заповідалася спека, і голуби на дахах уже незадоволено туркотіли, підшукуючи собі комфортні місця у затінках від димарів. Учора ввечері Аґнєшці вдалося нарешті забрати з видавництва сигнальний примірник нової книги, і тепер вона, попередньо сповістивши Романа емоційною запискою, витягла його із самого ранку до Середмістя, у якому вони не були разом цілих півроку. Кохановська мала святковий настрій і замовила шампанського з кавою, на що Роман тільки хмикнув.

Вона тулилася до нього, мов дитина, обережно погладжуючи руки, що тримали свіжу книгу, з якої ще не вивітрився запаморочливий аромат друкарської фарби. Він, своєю чергою, водив пальцем по обкладинці, на якій було зображено одну з вулиць їхньої Праги, і намагався вгадати, чим же закінчиться книга. Кохановська вела сюжетну лінію так, що без останнього розділу, якого він не став чекати і якого пізніше вона йому вже не дала, передбачити фінал роману було важко.