10 слів про Вітчизну, стр. 33

Роман, озираючись, побіг за нею.

— Кохановська, ти ворюга! Це повернути треба!

– Іди до біса, — кричала вона йому вже з-за рогу, — буде нам із тобою пам’ять!

І справді, наступного ранку, повернувшись до помешкання на Зомбковській, Роман перш за все заварив собі міцну каву й пив її з поцупленої у «Вірменці» [13] філіжанки. Спогади про цей день оповивали солодко й густо, як дим лісових пожеж огортає розніжені серпневі озера.

Між хвилинами, коли він вийшов із дверей на Зомбковській і знову зайшов до них, повернувшись зі Львова, минуло трохи більше тридцяти годин. Для Олени цей час тягнувся довго й виснажливо, для Аґнєшки вмістився в якісь півгодини, натомість Романові він здався цілим життям, випущеним у нього звідкілясь збоку, мов куля. І це життя тепер застрягло в ньому, і рана боліла несамовито.

Занурення

Пілсудський за відсутності Аґнєшки учинив у квартирі справжній розгром. Коли вимучена півторадобовою подорожжю Кохановська відчинила двері, їй першої секунди здалося, що до неї завітали з обшуком, якого вона по-справжньому боялася, поки не довелося зайнятися книгою на тему кохання. Але в самому центрі цього перевернутого догори дриґом мікровсесвіту сидів Пілсудський, і мав він таким вигляд, що не виникало сумнівів: подерті книги, чернетки, фіранки, канапа й кілька розтрощених вазонів — це справа його кігтів. Аґнєшка втомлено присіла поруч із ним, обхопивши коліна руками, і констатувала:

— Малий, ну ти й сволота.

Пілсудський у відповідь розвернувся до неї хвостом і по діагоналі перетнув кімнату, усівшись мордою до картини на стіні, очевидно, розмірковуючи, чи не роздерти і її. На картині було намальовано кавалок вечірнього міста — якого конкретно, ніхто не знав, комусь із друзів воно нагадувало Вільнюс, а хтось говорив про Будапешт. Сумнівів не було лише в одному: місто було зображене красивим, мало не казковим, тому Аґнєшка, попри те, що це був подарунок від її колишнього, якого вона воліла б не згадувати, повісила малюнок на видноті. Пілсудський завурчав і приготувався до стрибка, але Кохановська завбачливо вигукнула щось грізним голосом і слідом за котом перетнула кімнату, зняла картину зі стіни, сховавши її за шафою. Потім, розкидаючи босими ногами шматки розірваного паперу, пройшлася на кухню, запалила газ, нашвидкуруч заварила чаю і, повернувшись до кота, налила йому повне горнятко. Поставила перед ним на підлогу й погладила теплу, гнучку спину свого найкращого друга. Пілсудський спершу пручався й намагався втекти, потім трохи розм’як і врешті повернувся до Аґнєшки мордою й заходився пити свою гербату.

— Знаєш, ти правий. Це вперше, визнаю, уперше за весь час нашого знайомства твої ревнощі аж настільки обґрунтовані. Так що, котяро, я тобі ані слова не скажу стосовно того, що ти тут влаштував. По-перше, я втомлена неймовірно, а по-друге, котику, я давно нічого подібного не відчувала, тому ти наревнуєшся, повір. І ще дякуй своєму котячому богу за те, що я роман пишу на ноутбуці, а не на папері, бо я би з тебе шапку зробила, зрозумів, мерзотнику малий?

Пілсудський мовчки сьорбав свій напій, не підводячи очей до господарки, як п’ють віскі при шинквасі пригнічені чоловіки. Аґнєшка скрушно зітхнула, наостанок почухала кота за вухом і, швидко роздягнувшись, завалилася на ліжко, вимкнувшись майже моментально, щойно голова торкнулася подушки. Перед сном вона встигла піймати себе на міркуванні, що Пілсудський зі своєю котячою інтуїцією максимально наблизив зовнішній вигляд квартири до стану, у якому перебували її думки, — тотального розгардіяшу й анархії, — і таким чином Аґнєшка Кохановська зі своїми почуттями, відчуттями й настроями зараз вписувалася в цю квартиру настільки органічно, як, напевно, ніколи дотепер.

І лише коли вона міцно заснула, Пілсудський, розібравшись зі своїм чаєм, довго ходив довкола Аґнєшки, розіп’ятої втомою на ліжку, мовби вагаючись, чи пробачити їй, чи ні. Але врешті тихенько муркнув і, пропхавшись до теплого, м’якого живота своєї хазяйки, скрутився калачиком, теж собі задрімав, під’єднавшись до неї, зливаючи собі в бездонні резервуари розуміння, ніжності й відданості її чорне, як нафта, виснаження. «Кінець кінцем, — пронеслося в котячих думках, — окрім неї, у мене нікого нема».

Поки Роман із Кохановською відсипалися після своєї подорожі, Прагу накрила справжня буря. По кількох блискавках небо із загрозливим тріскотом репнуло, розійшлося, мов незагоєна рана, і з горішнього потойбіччя на вулицю плеснуло ціле море. Олена перелякано навпомацки зачинила вікно і так і залишилася стояти при ньому, вслухаючись у потоп.

Небесна вода усім своїм тілом — гнучким і святим — лягала на ще донедавна розпечені тіла жерстяних каптурків під вікнами, вмощувалася на карнизи й тулилася до стін кам’яниць. Від цього вони набирали вологи, мов губки, всотували в себе всю карнавальну радість квітневої грози, стаючи темнішими і важчими, осідаючи під власною легкістю настільки помітно, що мешканці, затихлі в нетрях своїх квартир, у знеструмлених, безголосих печерах, ясно відчули: будинки їхні дихають і танцюють, легенько поскрипуючи.

Олена також відчула, як дерев’яна підлога під її босими ногами хилиться й пританцьовує, та й собі, анітрохи не злякавшись, затупцяла на місці, спираючись на підвіконня міцно й твердо, обома руками. Хтось із великих казав, що тугу найкраще сублімувати до танцю або рубання дров. Мовляв, коли всі м’язи тіла зайняті справою, мозок просто не встигає зосереджуватися й отримує суттєве розвантаження. Таким чином, Олена зараз на повну виносила з голови цілі ланцюги дурних думок, що переслідували останнім часом: про повернення до України, якого не треба було допустити, про те, що Роман надто часто став залишати її наодинці з цією величезною квартирою і, що найпаскудніше, про те, що деякі книжки й речі у великій кімнаті мають у собі нотку того запаху, який Роман завжди приносить із собою, коли повертається від Ярослава. І все б нічого, адже можна припустити, що Ярослав колись тут мешкав протягом тривалого часу, а значить, тут залишилося багато його слідів, непомітних людині зі звичайними органами чуття, але запах був пронизливо жіночим. Саме тому щоразу, коли Роман повертався додому, в Олени різко псувався й без того тривожний настрій.

Шкодувала вона тепер не за своєю сліпотою, а за речами зовсім небуденними, скажімо, за невмінням чи тати чужі думки. Та що там чужі, вистачило б абонемента до думок у голові одного Романа, аби чи то заспокоїтись, чи переконатися нарешті у своїх підозрах і розлучитися із сумнівами, страхами й обминанням певних тем, які маркували їхні стосунки від самого переїзду, а тепер виходили на передній план. «Скільки нам тут залишилося? — питала себе Олена, загинаючи пальці. — Два місяці з копійками. Два з половиною, гаразд, — виправилася вона, — тоді доведеться хоч ненадовго повернутися в Україну. Якщо в нього хтось і з’явився тут, у Празі, то їхній зв’язок хоч ненадовго обірветься, і я цим скористаюсь. Як? Я його вмовлю їхати до іншого міста. Куди завгодно — до Німеччини, Польщі, до Іспанії, а найкраще до Ісландії. Бо це найвіддаленіший шматок Європи. Там він завжди буде зі мною, буде гріти мене й турбуватися про мене. А про ту, іншу, якщо вона насправді є, він забуде. Я йому рідніша й ближча».

Олена свідомо готувалася проковтнути можливу зраду, знаючи, що це найгірше, що може статися між ними, а тому, якщо вона буде напоготові, усі інші погані новини переживе сміючись. «Кінець кінцем, у мене, окрім нього, узагалі нічого нема, хай би що сталося — переживу, аби тільки в підсумку був зі мною», — з цією думкою вона відірвала долоні від вологого підвіконня, забризканого краплями, що проривалися до кімнати крізь старі вікна, і навпомацки рушила до ліжка, де змучено й беззвучно спав Роман. Нечутно влізла до нього під ковдру, прилаштувалася до його вигинів і завмерла, ловлячи хвилі тривожного, міцного сну.

Прага приспала всіх. Буря тривала аж до ночі, і якби злива не позаганяла з вулиць до домівок і барів усіх людей, не залила улоговини бурхливою водою, то бодай хтось би та й помітив, що все довкола наче вимерло. У жодному вікні ані шурхнули фіранки, не запалили світло, коли місто накрила темрява — усі або спали, або пили в підвалах барів, сповнені апокаліптичних передчуттів.