10 слів про Вітчизну, стр. 17

Від деяких фотографій, наприклад, де Аґнєшка босоніж крокує узбіччям сільської траси в довгій строкатій спідниці і світлій легкій майці, з купою браслетів на обох зап’ястках і з квіткою, приколотою до довгого волосся, або від тієї, де вона сидить спиною до об’єктива на розбурханому ліжку в явно чоловічій сорочці й вигинає спину, Романові ставало млосно й щемко. Він навіть трохи злився, що не може зрозуміти справжньої вартості цих фотографій, ловлячи лише візуальну суть, відсторонений від тих густих і солодких контекстів, якими насичені ці прямокутні шматки фотопаперу. Навряд чи Аґнєшка навмисне залишила йому тут цей альбом, швидше за все, просто загубила його серед книжок. Так чи інакше, Роман користався цим на повну, без докорів сумління перегортаючи сторінки пухкої книжки зі світлинами, милуючись Аґнєшкою, роздивляючись її зачіски й усмішки, мимоволі звертаючи увагу на часто вживані кольори й фасони одягу. Фотографії несподівано обривалися за десять сторінок до завершення альбому, Аґнєшка не надто змінилася з часів останньої вклеєної. «Цікаво, що ж могло статися, що вона не довела до кінця таку колекцію?» Роман бентежився кілька днів. Перебирав у голові всілякі варіанти, припускаючи, що це міг бути переїзд звідси або якась депресія, коли було не до старих фотографій. Але врешті зрозумів: швидше за все, Кохановська купила собі цифровик, і ціла епоха відійшла в тінь, аби потім залишитися на старій квартирі під завалами книжок.

Але не через ці знімки він став прокидатися рано. Причиною була якась неясна тривога, іноді навіть страх, щоправда, ледь відчутний і нерегулярний. Людина спостережливіша відразу зауважила б Романові проблеми, а більш начитана й обізнана миттєво б проаналізувала й зробила висновки, мовляв, життя разом із кимось іншим, тим більше, життя близьке й тривале — це страшна і складна річ. Страшна тому, що часто призводить до непередбачуваних наслідків, а складна — ну, бо це складно для кожної людини — жити з кимось. Тоді доводиться душити в зародку свій природний егоцентризм, поступатися частиною особистого простору й половиною ковдри. Життя двох людей часто будується за принципом сполучених посудин: завжди є певна, задана кількість чогось: ніжності, довіри, пристрасті, кохання, і якщо в одній посудині чогось стало менше, то в іншій неодмінно стане більше, такий закон, нічого з цим не вдієш. Не буває так, що пристрасті, наприклад, безпричинно стало менше в обох, ні. В одного поменшало, а в іншого настільки побільшало, що частина її, не маючи як вміститися, за інерцією виплеснулася із системи й залила папери на столі. А ще хтось спостережливий, обізнаний і начитаний обов’язково додав би з філософською міною, що важко втримати рівновагу в цих сполучених посудинах, бо землю під ними весь час хитає й трусить.

Але Роман був далекий від таких висновків. Психолог миттєво зрозумів би й пояснив, що Оленчині страхи, які він вибивав із неї, мов пилюку з ковдри, насправді не зникали нікуди, не розчинялися в безвісті, а, за законом сполучених посудин, переходили в нього. А Роман не знався на всіх цих тонкощах, лише помітив, що став боятися. Боятися, що Олена дізнається про його брехню стосовно Праги й роботи, боятися, що тоді вона піде від нього, боятися, що Аґнєшка йому дасть сигнал не скоро — а наразі вона була єдиною людиною, з якою він міг говорити, не брешучи, і це стало раптом таким важливим. Ось так і жив останнім часом — тривожно й полохливо, ледь не кожні п’ятнадцять хвилин підходячи до вікна в кухні, сподіваючись побачити, як Кохановська заходить до брами або вибігає з неї. Не зачиняв двері до квартири на замок, аби замалим не щогодини непомітно для Олени визирати до сходової клітки в надії побачити в поштовій скриньці записку. І, щовечора виводячи Олену гуляти Прагою, переконував себе, що після повернення він точно побачить сліди Аґнєщиного візиту.

Дійшло до того, що він, сам цього не помічаючи, кілька разів думав про Аґнєшку, кохаючись з Оленою, потім раптом ловив себе на цій думці й миттю ставав злішим і виснажливішим, від чого вона зовсім втрачала голову. А Кохановська не приходила і не приходила. Роман кілька разів під приводом походу в магазин за якимись продуктами бігав туди, де, як йому колись здалося, він бачив її «опель». Автомобіль так і стояв там, завалений снігом, але нікого біля нього жодного разу не було. Тоді він повертався на Зомбковську й чекав далі, знищуючи жирові клітини з вимотаною Оленою, а у вільні хвилини палячи клітини нервові, перебираючи альбом Аґнєшки. Чекання вимотувало.

Розчарування

Аґнєшка написала аж перед православним Різдвом. Роман з Оленкою якраз поверталися ввечері після прогулянки, пірнули з жовтої втомленої вулиці в теплі коридори під’їзду, і коли струшували із себе сніг перед дверима, — він із одягу, вона з волосся, — Роман помітив у скрині конверт.

Дістав його, прочитав написане чітким і круглим почерком послання.

— Схоже, хазяїн заходив, коли нас не було, — повідомив він Олені.

— Звідки ти знаєш? — здивувалася вона.

— У поштовій скриньці записка від нього. Пише, що я потрібен йому завтра на вечір.

— Завтра ж Різдво.

— Я в курсі, — знизав плечима Роман. — Але він, певно, католик. Я не можу не піти.

— Гаразд, що робити, — погодилася Олена. — До речі, а як звати цього нашого благодійника? — раптом спитала вона.

— Ярослав, — Роман миттєво зорієнтувався, але обличчям пробігла гримаса, як від зубного болю. Лице на ту мить, коли він відчиняв ключем двері квартири, стало виснажене й розгублене.

— Гарне ім’я, — усміхнулася Олена, заходячи досередини.

Кохановська майже два тижні не могла зібрати себе докупи. Після побачення з Романом в неї виникло дивне відчуття, що речі, які вона бовкне мимохіть, можуть стати реальністю. Тому тепер Аґнєшка намагалася говорити якомога менше. Усі ці випадкові хлопці по варшавських барах, що спершу підкочувалися до неї з розв’язними посмішками, уже за кілька хвилин звертали свою увагу на когось іншого, бо не могли витиснути з неї ані слова. Аґнєшка сиділа, цмулила свій алкоголь, зосереджено дивлячись перед собою, і не реагувала ні на мобільний, ані на людей довкола. Їй кортіло поговорити з Романом, спитати, чому він тягає в кишені іриски. Ці іриски досі не йшли їй із голови, а одну з них вона забрала й тепер носила у нагрудній кишеньці як талісман і оберіг.

Аґнєшка могла викликати його бодай на п’ять хвилин уже наступного дня, але досвід і давно забуте відчуття нерішучості змусили думати, що треба почекати. Чекати було нестерпно важко. Вона кілька разів ходила на вулицю Зомбковську, ставала під входом до старої горілчаної фабрики, так, щоб ліхтар не вихоплював її з імли, і дивилася на вікна свого старого помешкання. У кухні майже завжди світилося, а час від часу там з’являвся силует Романа, який порався біля плити й шафки з чаями-кавами й часто підходив до вікна, вдивляючись у вулицю. Аґнєшка поверталася додому й грілася під ковдрою, спокійно й міцно засинаючи.

Так, до неї повернувся сон. Термос із чаєм, де було намішано снодійне, забувся, натомість прийшло солодке й щасливе вміння засинати. Щоправда, біологічний годинник добряче збився, і тепер вона прокидалася між четвертою та п’ятою годинами, коли всі нормальні люди ще сплять і бари зачинено, але це були дрібниці. Кохановська розплющувала очі й майже відразу залишала ліжко, а на її місце миттю вмощувався Пілсудський. Ступаючи босими ногами по підлозі, вона прямувала до кухні й робила там чай. Це був цілий ритуал, повторюваний щоранку вже років шість-сім, окрім тих випадків, звісно, коли вона не ночувала вдома.

Відбувалося це так: ще зовсім заспана Аґнєшка відчиняла дверцята малої шафки, спеціально зробленої на замовлення, і дослухалася до свого внутрішнього стану. На кожний відтінок настрою — легкість, збудження, похмурість, радість, невизначеність і так далі — десятки півтонів — у неї був свій особливий сорт чаю. Завмирала на кілька секунд, заплющувала очі, потім ловила свій настрій і, аж ставши навшпиньки від цього усвідомлення, витягнувшись, мов струна, знімала з полички маленьку бляшану коробочку з ароматним чаєм усередині. Обравши сорт напою, вона брала з підвіконня невеличкий чайничок, який потрапив сюди зі старої квартири, а туди його привезла Аґнєщина бабуся в шістдесятих роках із Радянського Союзу, коли їздила до Харкова чи Ленінграда — куди саме, Аґнєшка не пам’ятала, — на якусь наукову конференцію. «Така собі спадкоємність поколінь», — думала Кохановська щоразу, засипаючи до чайничка дві ложки чаю й ставлячи на вогонь. Чайник вміщував у себе рівно півтора горнятка, вона заливала його вщент, а потім закурювала тут же, біля плити, свою улюблену клацаючу сигарету і, обійнявши себе за плече однією рукою, з насолодою випускала дим. На запах ментолового диму й на звуки шарудіння кухонним приладдям до кухні прибігав кумедний заспаний Пілсудський, всідаючись біля холодильника й дивлячись на свою чарівну господиню, що стояла біля плити в самій лише довгій сірій футболці, теплій і м’якій від не до кінця вивітреного сну.