Бора, стр. 27

…Гордій мовчки спостерігав за тим, як Божка розтягнула й стягнула міхи акордеона. Два тривалих дисонансних звуки видав інструмент.

— Дай-но!

Між словом та жестом застрягла двосекундна пауза, ніби у Гордія спочатку зірвалось з язика, а тоді вже й рука потягнулась до акордеона. «Weltmeister» розправив легені, роздихався, узяв кілька пробних акордів. Пальці прошурхотіли по клавішах та кнопках, намацуючи мелодію. А коли Гордій заспівав, Бора спочатку не упізнала мови.

Це згодом вона попросила його переписати слова, і він узявся було диктувати, але Бора раз у раз перепитувала, то Гордій забрав у неї кулькову ручку і сам настрочив нерівним почерком текст пісні у стовпчик. Божка той аркуш паперу сховала у свій наплечник, а тоді набрала текст на комп’ютері і принесла видруки.

…Реакція на пісню була бурхливою — з оплесками та вигуками.

— Ла-ла прийшла карта нароковаць! — заспівала Божка. — Ла-ла ла-ла ла-а-а дошіковаць! Як класно. Ні фіга не зрозуміло, а так класно!

— Я у якомусь фільмі її чула.

— Та і я, власне, не вперше чую. А ніби вперше.

— Лем за мном заплачут… Лемківська говірка! — піднесено виголосив Іван Іванович.

— Та я ж лемко, — погодився Гордій. — По татові.

— Ви музикант? — допитувалась Божка.

— Був колись.

— Виступали?

— З хлопцями, не сам. У нас був рок-гурт.

— Справді? Як ваш гурт називався?

— Ти не знаєш, тебе ще тоді не було…

— І що з того? Як ви називалися?

— Ну, «Бубуйки».

Лідка шумно втягнула повітря, вийшло щось на зразок горлового здивованого «ги?» — й водночас підхопилась на прямі ноги.

— Го-орік?!

Ніхто нічого не второпав.

— Ти? — голос Лідії злетів, аж по вухах різонуло. — Точно, Горік!

— Хм! — зніяковів Гордій. — Я, власне, давно вже не Горік.

— А я думаю: де бачила цю манеру тримати акордеон? — не вгамовувалась Лідія. — Ніби жінку! Боро, ти чуєш? «Бубуйки»!

У часи захоплення Лідії «Бубуйками» Бора була ще з нею незнайома і про групу під такою назвою лише чула. Вона не могла розділити бурхливої радості колишньої прихильниці фолк-рок-музикантів.

А Лідія усе не заспокоювалась, усе примовляла, як часи змінюються.

— Так, — підтримав її Гордій, торкнувшись свого носа, — багато чого змінилося.

Бора знала, що він — зараз чи згодом — сам розповість те, що вважатиме за потрібне. Або триматиме свої таємниці при собі, за огорожею мовчання. І запитувати, підштовхувати його — даремна справа, бо він сам вирішує, коли і чим ділитися, що оприлюднювати, а що залишати за сімома колодками. Із кожним спільним вечором невідомого, пов’язаного із Гордієм, не зменшувалось, навпаки — ставало усе більше. Він не поспішав розкривати свої таємниці, а може, й не вважав їх такими. Чи взагалі не мав такої потреби — говорити про своє з усіма.

10

Спідничка-фужер, що заледве сягає середини коліна, високі тонкі підбори. Сказати, що Лідія одягнута зручно, було б великим перебільшенням, про зручність тут не йшлося взагалі, до чого тут зручність та комфорт, коли фігура подруги саме сьогодні виглядає досконало — що то значить правильно розставити акценти! Бора аж задивилась на те, як контрольованою ходою манекенниці Лідія неспішно підійшла до кавунів на підлозі — Гордій приніс — і нахилилась, вибираючи. Бора з Гордієм навіть розмову припинили. Лінивим рухом Лідія катуляла кавуни, напівзігнувши в коліні одну ногу, усвідомлюючи, що на неї зараз дивляться.

«Та вона ж зваблює Гордія!» — дійшло нарешті до Бори. Ось так, на очах здивованої публіки, відверто гіпнотизує, приймаючи спокусливі пози, ледь погойдуючи стегнами — човен хитається серед води. І їй це вдається, без сумніву, вдається, варто лиш глянути мигцем на Гордія, який завмер з ножем напоготові та вже й забув, що збирався різати за цим столом з осінніми дарами — кавун з базару, моркву зі своєї дачі чи стебла тутешніх хризантем, бо очі прикипіли до безсоромної Лідкиної корми.

Подуріли дівки. Одна, як маленька, висне на його шиї та намагається сісти поруч і за столом, і на канапі, або залишає йому місце біля себе, попереджаючи усіх: «Тут Гордій сидітиме!»

Інша виряджається так, ніби немає нічого більш комфортного за кермом, як вузька спідничка, стягнута ременем на талії, та високі підбори; ще й нахиляється так, що й попри бажання погляду не відведеш.

«А сама? — прийшла до тями Бора. — Чого раптом купила гіпюрову спідницю з романтичним шаликом?.. Отож-бо. Ну й добре! От і мовчи».

— О! Кавун, морква, квіти! — Іван Іванович переступає поріг кухні, цього разу без книжки. — «Кавун, морква, квіти», є така картина у Катерини Білокур. Тільки у нас тут — хризантеми, а у Білокур — півонії. Вона вільно поєднувала непоєднуване. Які восени півонії?.. А у неї — були. Геній примітивізму!

На зупинці водій маршрутки незадоволено спостерігає за тим, як заклопотана молода пара втягує до салону дві великі картонні коробки з написом «макарони». Заважкі, як для макаронів. А їм назустріч вже сунуть жінки, що мало не пропустили потрібну зупинку. Двоє зі своїм вантажем спішать влаштуватись на так вчасно й несподівано звільнених місцях: поставлені одна на другу коробки сантиметр до сантиметра входять у вільний проміжок на підлозі, між його та її ногами. Пара тішиться маленькому дарунку долі: півгодинній можливості перепочити, перемовляючись стиха про щось своє. Їхня радість щира й бурхлива.

Як мало часом треба для миттєвого відчуття впевненості у тому, що ти — пестунчик долі. Бодай на хвилину. Бора згадала: щось подібне спало їй на думку під час однієї з перших ночей у будинку. Її тоді огорнуло теплом від самої лиш думки, що стіни надійно затуляють від вітру та холоду, що над головою дах і можна — роздягненій і чистій — випростати ноги у теплій свіжій постелі, — і здивувалась тоді: хіба у неї колись було по-інакшому? Хіба вона знає, що таке бути безпритульною?

Бора рада бачити усіх, кого зустрічає у видавництві — заклопотаного шефа, торохкітливу Руслану, юну колегу Оленку, яка одразу ж починає радитись з простих питань.

— Христино Богданівно, як би ви сказали потрьопана книжка? Як правильно? Понищена? Подерта?

— Потріпана — цілком нормально, — охоче відгукується Бора, вмикаючи комп’ютер. — Чого боятися нових варіантів та запозичень? Я б їх сміливіше брала й активніше адаптувала. Жива ж мова, не заскорузла, не закам’яніла, нехай втягує в себе усе, що проситься, перетравлює та підлаштовує під свої правила. Потріпана книжка — бери, не сумнівайся.

Руслана теж претендує на свою долю уваги — починає докладно, із зайвими деталями розповідати про те, що у видавництві нового. Новини загалом дрібні й незначущі, але Бора їх уважно вислуховує і навіть дещо перепитує, провокуючи тим самим на ліричні відступи. Звідки б, справді, Бора знала, чим дихає видавництво, якби не обізнаність Руслани та її потреба тримати колег у курсі подій. Бора спостерігає за багатою мімікою Русланиного обличчя і раптом робить відкриття: вона слухає її з симпатією, більше того, з розумінням. Для людини такого психотипу мовчання — неабияке випробування, а особливо коли вдома нема з ким поговорити, тому, аби не знудитись у своїх чотирьох стінах, Руслана ходить на роботу щодня і саме тут редагує тексти. Ні її різкий голос, ні фірмове слово-паразит «значить», ані метушливість — ніщо сьогодні не відштовхує. Щось помітно змінилося у житті Бори, якщо вона вперше побачила за нав’язливим прагненням колеги завжди бути у центрі подій потребу самотньої людини у спілкуванні та визнанні.