Любов і піраньї, стр. 28

Псяче харчання набирало обертів. Аби не злякати звірка, Фабіо старанно стиснув руками морду бідолашного барбоса. (Щоправда, беручи до уваги немалі габарити бразильця і крихітні розміри його собачати, вийшло так, що фазендейро цілком і повністю обхопив долонею голову дворняги. Ззовні це виглядало так, наче зі здоровенного кулака Фабіо стирчить тіло бідної псини.) Шарик щосили впирався лапами в товсті пальці й передпліччя хазяїна, вигинався всім тілом і безперервно ображено лаявся (наскільки дозволяли міцно зціплені щелепи), але вирватися ніяк не міг.

— Чого він так завівся? — питаю. — Через лисицю?

— Не думаю… — похитав головою Айлтон.

— Там… там хтось є… — раптом прошепотів Лаврентій. — Максе, по-моєму, там ягуар…

— Та ну! — не повірив я. Дімон та Алекс оживились, підсунувшись ближче.

Видерши з рук юриста бінокль, я знову прикипів поглядом до самотнього дерева вдалині. Клаповухий звірок сірої масті лишався абсолютно нерухомим, перелякано витріщившись на джерело загадкового світла. Я повільно обвів скельцями освітлену променем ділянку, уважно придивляючись до кожного листочка та гілки. Хай як я напружував зір, все одно не бачив нічого, окрім засліпленої й переляканої лисички в траві біля розлогого дерева. «Який ще в дідька ягуар?» — пронеслося в голові.

— Там нема нічого! — трохи чванливо виголосив я, і вже збирався відкласти бінокля вбік, коли несподівано усвідомив, що з савани на мене телющиться ще одна пара очей, значно більших, ніж крихітні лисячі оченята. Блискучі й об’ємні, мов бульбашки, баньки невідомого звіра палахкотіли значно вище за пантанальську лисицю, періодично зникаючи та загоряючись знову. Саме через це я не помітив їх відразу.

— Ти не міг би підняти промінь трохи вище? — негучно попрохав я Айлтона. — Здається, хтось засів на дереві… Ось так… Так і тримай.

Яскрава латка затремтіла і посунулась трохи вгору. І тоді, попри густе листя та плетеницю тонких гілок, я навдивовижу добре розрізнив зграбну плямисту кішку, котра сиділа, виструнчившись, на товстому розгалуженні дерева.

— Чорт забирай! — не стримавсь я. — Це таки справді ягуар! Там ягуар, поглянь, Айлтоне!

Шарик, наче зрозумівши мене, гірко застогнав в необ’ємному кулаку свого хазяїна. Водночас я зауважив якийсь рух на верхівці дерева. Придивившись уважніше, я нагледів, як іще один хижак, щоправда, трохи менших розмірів, чіпляючи кігтями кору, спускається до одноплемінника. У світлі лампи було чудово видно, як випинаються його лопатки і як напружуються тонкі жили м’язів під короткою й лискучою, мов целофан, плямистою шерстю.

— Бачу ще одного! — тріумфально оголосив я.

— Я ж тобі казав! — змахнув руками Лаврентій, а Саня почав нетерпляче вишарпувати бінокля з моїх долонь.

Хвилину чи дві провідник мовчки озирав великих котів, після чого обізвався португальською до напарника. Фабіо буркнув щось невиразне у відповідь. Затим бразильці швидко й вправно звершили мінянку: Айлтон передав фазендейро бінокль, а Фабіо ввіпхнув до рук натураліста знавіснілого Шарика, який весь цей час не припиняв спротиву.

Фазендейро, котрий провів півжиття у Пантаналі, знадобилося кілька секунд, аби винести вердикт:

— Це не ягуари…

— Це не ягуари, — луною повторив Айлтон.

— А хто?

— Оцелоти [43]. Кішка вельми подібна до ягуара, але значно менша за розмірами.

На відміну від усіх інших звірів та плазунів, оцелоти не заціпеніли під променями прожекторів. Не знаю, з чим це пов’язано. Можливо, у них трохи інша, більш досконала будова очей, а може, вони вже призвичаїлися до сліпучого світла, поки ми телющились на вухату лисичку. Плямисті кішки спокійно глипали на джерело загадкового сяйва, коли-не-коли перебираючись на іншу гілку, аби краще роздивитись загадковий об’єкт. Згодом один з оцелотів, зрозумівши, що нічого цікавого не відбувається, знудився, зліз із дерева і шаснув у кущі.

Часом у мене виникало оманливе відчуття, наче я сиджу вдома перед телевізором, дивлячись передачу про тварин по «National Geographic», де показують нічні зйомки посеред бразильської савани. Проте липкі подихи теплого вітру, різкуватий шум корчастих гілок, потривожених невідомим звіром, а також безперестанний шелест трави і загадкове чвакання, які долинали не тільки з «екрану», а й із боків та з-за спини, раз за разом приводили до тями, агресивно підтверджуючи: все відбувається в реальності.

— Насправді, хлопці, вам є чим пишатися, — зрештою повідав мені Айлтон. — Вам реально пощастило, адже побачити оцелота в природних умовах майже неможливо. Вони більш обережні та набагато боязкіші за ягуарів.

Зрештою провідник загнав усіх назад до машини, і ми повільно посунули по розмитій Транспантанейрі на північ. Раз за разом, відбиваючи палюче світло прожекторів, біля дороги спалахували очі чергового, застуканого зненацька мешканця нічного Пантаналу — каймана, капібари чи вгодованого зайця, — проте мене вони більше не цікавили. Враження від споглядання оцелотів виявилися настільки сильними, що я ще довго не міг вгамувати емоцій і думав тільки про рідкісних плямистих кішок, побачити яких щастить далеко не кожному.

Сафарі продовжувалось. Бразильці надумали продемонструвати, наскільки безпорадними стають крокодили, якщо добряче засліпити їх прожекторами. Обравши чималий екземпляр, який мирно куняв у траві на узбіччі і нікого не чіпав, Фабіо вискочив з мікроавтобуса і спрямував промінь акурат на морду каймана, поволі підсуваючи лампу до самої пащі. Потому з машини вибрався Айлтон і почав безсовісно торсати рептилію за хвоста — плазун навіть не смикнувся, неначе його параліч вхопив.

Переборюючи нестримне бажання і собі потягати крокодила за хвоста, я сплигнув на землю і хотів гукнути товаришів, але, встромивши голову в салон, з подивом узрів, що всі троє, заколисані ритмічною трясовицею, поснули, вклавшись покотом на задньому сидінні «Volkswagen’а». Лежали, плямкаючи, і тихенько схропували один одному на вухо. Відпустивши крокодила, Айлтон звів на мене погляд з німим запитанням. Я театрально зітхнув, склавши долоні докупи і притуливши їх до правої щоки, мовляв, сплять, мов ховрахи взимку. Бразилець стримано посміхнувся і стенув плечима.

Фабіо зрозумів нас без слів, після чого фазендейро клацнув вимикачем, погасивши лампу. Кайман мигцем очунявся і, шурхочучи по траві лускатим пузом, енергійно відповз геть. Певно, розказуватиме сьогодні своєму сімейству, як його викрадали інопланетяни. Затим, намагаючись не розбудити Дімона, Алі та Лаврентія, ми повантажилися в машину і завернули додому.

Резюме до цього розділу:

Як писав Цицерон, кожному своє…

Розділ шостий

Рибалка на піраній

Нарешті настав день, коли Айлтон, звірившись із прогнозом погоди, наказав нам готуватися до поїздки на Ріо Кларо. Прийшов час для обіцяної риболовлі на піраній!

Погода (певно, піддавшись на наші гарячі заклики та прохання) змилостивилась, люб’язно відстрочивши прихід затяжної дощової пори. З самого ранку в повітрі витали незвичні для Пантаналу свіжість та прохолода. Духота спала, небо очистилось від хмар, через що бурхлива довколишня зелень іскрилась живими яскравими фарбами. Природа пішла нам назустріч, перед самісіньким порогом літнього сезону злив подарувавши один день сухої й безхмарної бразильської «зими». Словом, усе сприяло нашим планам, і поїздка обіцяла стати легкою, вдалою і славною.

Однак… без пригод наша ватага просто не могла. Причому, вони застукали нас абсолютно зненацька, задовго до того, як я і напарники повантажилися у човен і, відштовхнувшись від вогкої та все ж твердої землі, відправилися в епохальне плавання однією з найбільших приток Ріо Парагваю…

А починалось усе статечно і злагоджено.

До обіду ми спокійно спочивали, відлежуючись у гамаках і набираючись сил перед найважливішим пантанальським походом. Я спробував збунтуватися проти безглуздої бездіяльності в такий час, коли погода, здавалося, сама закликає вирушати якомога швидше, проте Айлтон розтлумачив, що зранку піраньї не клюють, а тому пертися до полудня на Ріо Кларо немає сенсу. Відтак я влігся на гамак і взявся за книжку, незмінний атрибут справжнього мандрівника, Дімон та Саня сиділи за збитим із вогких, недбало обструганих дощок столом, що стояв неподалік від басейну Петьки, і без великої охоти різалися в покер, підставляючи спини вмитому сонцю, а Лаврентій напівлежав на лавці перед ґанком, вряди-годи вдумливо дивився вдалечінь і печально зітхав.

вернуться

[43] Оцелот (лат. Leopardus pardalis) — хижий ссавець родини котячих. Мешкає у Південній Америці. Через інтенсивне полювання перебуває на межі зникнення.