Любов і піраньї, стр. 22

Обмінявшись з нами цупкими рукостисканнями, Айлтон та старший фазендейро пошурували у бунгало. Я, Алі та компанія потюпали слідом.

— Ось тут ви спатимете, — радісно сказав натураліст, вступивши під навіс.

Я роззирнувся. Весь інтер’єр складався з дерев’яного стола вочевидь ручної роботи, довжелезної лави та кількох неструганих стовпів, що підтримували покрівлю і між якими провисали різнокольорові гамаки. Над кожним гамаком, через спеціальну натягнуту шворочку були накинуті протимоскітнимі сітки — такий собі другий рівень антикомашиного захисту.

— Це найкраще житло на найближчі шістдесят кілометрів, — серйозно зауважив провідник; Фабіо, що стояв за його спиною, підперши кутами губ пухкі щоки, ствердно кивав — бразилець не володів англійською.

Я, проте, так і не зрозумів, чи то був жарт, чи Айлтон Лара казав правду.

Поскидавши наплічники на стіл, ми взялися перевіряти гамаки на міцність і уважніше обдивлятись наше лігвище. Айлтон тим часом правив далі:

— Чистої води для вмивання небагацько, а тому зранку не раджу розводити купелі. Туалет за вашим бунгало. Дизель-генератор вмикатиметься щовечора з 6-ої до 9-ої, у цей час ви зможете підзарядити акумулятори та ноутбуки. О 21:30 оголошується загальний відбій, це означає, що світло гаситься на всій фазенді. Сніданок о 8:00 ранку. Не запізнюватись! Після їжі відразу вирушаємо вглиб Пантаналу.

Я переклав інформацію своїм напарникам.

— Спитай: холодне пиво у них є? — насупившись, буркнув Дімон. — За сотню баксів на день могли б подбати і про освіжаючі напої.

Молодий бразилець аніскілечки не здивувався, коли я переповів йому Дмитрову забаганку.

— Коли комусь закортить холодного пива, просіть завчасно… десь так години за три-чотири. Фабіо спочатку запустить дизель-генератор, затим ввімкне холодильник, потім вкине туди кілька банок пива… Словом, за три години матимете свій освіжаючий напій на столі. Щоправда, коштуватиме таке задоволення 20 реалів [32] за баночку 0,33 л.

Гадаю, коментарі в даному випадку зайві… Закінчивши ввідну лекцію для новоприбулих у Пантанал, Фабіо та Айлтон залишили нас самих відпочивати після дороги.

Окрім опасистого веселуна Фабіо та його кістлявого родича, на фазенді жив ще один більш-менш цивілізований мешканець — маленький жвавий дворняга. Тож поки я роздивлявся околиці через бінокль, Саня потюпав до собацюри знайомитися.

Невеликий куцохвостий барбос, чорний, мов смерть, і брудний, мов сільський трактор, радо зустрів незнайомця. Він був увесь подряпаний, погризений і місцями облізлий, зате в очах — це було помітно навіть з відстані кількох метрів — світилась молодецька відвага. Удвох із Алексом вони заходилися ганяти обійстям. Кілька разів худющий бровко із заливистим гавкотом кидався на каймана, який все ще лежав посеред маєтку, і зразу ж відскакував назад, демонструючи біломордому прибульцю, що, незважаючи на скромні габарити, насправді він лютий і безстрашний, наче тигр. Ба навіть більше — наче цілих два тигри і ягуар на додачу! Саня, щоправда, ігнорував випади задерикуватого собацюри, тримаючись у такі моменти якдалі і від пса, і від рептилії.

— Що будемо робити з цим? — буркнув Дімон. Він сидів навпочіпки коло мене і пильно придивлявся до незворушного плазуна, звісно, як і Алекс дотримуючись безпечної дистанції. Крокодил так само прискіпливо спостерігав за Дімоном. Воно й не дивно, оскільки серед нас чотирьох Дімон був найбільш тілистим і вгодованим.

— Давайте назвемо його Петею! — запропонував я.

— Кого?! — йойкнув Лара.

— Каймана, — я тицьнув пальцем на нашого сусіду.

Лаврентій вилаявся.

— Добре, хай буде Петя! Мені подобається, — бавлячись із дворнягою, загукав Алекс. — Тоді собака нехай зветься Шариком!

Отак ми й постановили: віднині крокодила називати Петьком, а куцохвостого пантанальського собацюру — Шариком.

(N. B. Хоч це зовсім не стосується моєї оповіді, я все ж не міг залишити поза увагою історію, котра пояснює, звідкіля на задрипаній пантанальській фазенді взявся цілком пристойний басейн і чому в ньому оселився півтораметровий кайман. Всі, кому цікаво послухати розповідь, яку наступного ранку я випитав у Айлтона, див. Додаток Б.)

— Ви точно ненормальні, — пробурчав Лаврентій, відмахуючись від комарів, які висіли над його головою тісною рухливою хмаринкою. — Нам же сьогодні тут спати!

Затим він встав і, сердито ляскаючи себе по шиї, заскочив всередину нічліжки, сховавшись від комах за протимоскітними сітками. Я провів його мовчазним поглядом і лиш тоді запримітив, що наш мікроавтобус поміняв колір: усього за дві години їзди він із молочно-білого став темно-оранжевим. Тонким рівномірним шаром від самісінького днища аж до віконних шиб його вкривав рудий ґрунт Транспантанейри.

Пізно ввечері, коли набридливе дирчання дизель-генератора, який живив кілька лампочок і розеток в хатині Фабіо і у нашому бунгало, врешті-решт ущухнуло, коли густа й задушлива темрява ночі закуталася нездоровою тишею, ледь-ледь розбавленою дзижчанням комах та підозрілими шерехами нічного Пантаналу, Алекс причовгав до мого гамака.

— Спиш? — скубнув він за натягнуту мотузку.

— Ще ні… — шепнув я. — Чого тобі?

— Слухай, Максе, я все хотів тебе спитати: як ти владнав дилему з Марусею?

Я нервово смикнувся у лежаку, повернувшись обличчям до товариша.

— Я… е-е-е… я все вирішив, — кажу до Алекса.

— Справді? — здивувався друзяка. — Ти молоток, чувак! І як ти все це розрулив?

Тоді я скрушно зітхнув і щиросердно в усьому зізнався:

— Я нічого їй не сказав… Маруська ще не знає, що я у Бразилії…

Саня задумався. Мобільного зв’язку в Пантаналі немає, і це означає одне: моя дівчина ще дуже не скоро дізнається, куди я подівся.

— Ти баран, Максе, — зрештою поставив діагноз Алі. — І що найгірше — тебе виправить тільки могила.

— Я знаю, — вдруге зітхнув я. — Мені дуже сильно жаль…

Потому Алекс позіхнув, розпрощався, побажавши мені доброї ночі і почовгав у свій гамак спати.

Кайманів у Пантаналі тьма-тьмуща. Вони люблять нишком спостерігати за людьми і купатися в басейнах. Тож якщо раптом у ваших друзів є басейн, можете порадити їм завести крокодильчика. Присягаюсь, вони не пошкодують: по-перше, двометровий ікластий кайман — напрочуд миле створіннячко, а по-друге, ви тільки уявіть, скільки сусідів полопає від заздрощів!

Ну і, звісно: всі чоловіки — козли!!!

Розділ п’ятий

Стежками Пантаналу

«А зранку ви прокидатиметеся під райський спів птахів…» — так писав про настання світанку в дикому Пантаналі якийсь фанатик-натураліст на задрипаному Інтернет-сайті про комашок та птахів Південної Америки.

Вражень від першого дня виявилося більш ніж достатньо, аби вимотати нашу ватагу. Тому після «відбою» ми мов підкошені попадали на підвісні ліжка і, не звертаючи уваги на полчища невідомих комах усіх розмірів та кольорів веселки, які цілеспрямовано й методично пхалися в щілини протимоскітної сітки, швидко позасинали. Закутавшись у теплу ковдру [33], я поринав у забуття з приємним передчуттям, що зможу нарешті виспатися (ночівля у Куйябі, перша після перельоту, видалась якоюсь зім’ятою), а завтра прокинусь під чарівні трелі й заворожливе виспівування тропічних птахів…

Знаєте, я з дванадцяти років слухаю heavy metal. У чотирнадцять перейшов на thrash [34]. Відтоді відпала необхідність чистити квартиру пилосмоком: щоразу під час прибирання я врубав на повну потужність магнітофон, після чого мені лишалось просто провітрити кімнати. У п’ятнадцять я продовжив кар’єрне просування в царині надважкої музики: купивши потужніший CD-програвач, став слухати doom metal [35]. В результаті троє сусідів з мого будинку практично за безцінь продали свої квартири і поспішно виїхали, а один на зло мені здійснив спробу повіситися на дверях під’їзду. Я не зважав на всі ці дріб’язкові витівки і продовжував рухатися вперед. У шістнадцять я добрався до death metal [36]. Уже через два тижні з моєї кухні навіки зникли таргани, половина будинку недочувала на обидва вуха, а сусід з квартири поверхом вище, який, слід сказати, протримався молодцем цілих два роки, під час останнього приспіву на «Free Fall» (це така пісня у «In Flames») закричав: «Я радий, що покидаю цей світ!» — і викинувся з вікна. На сьогоднішній день нічого важчого за death metal не придумали. Тому я логічно розсудив, що «райський спів птахів» навряд чи зуміє привнести щось нове у моє розуміння мелодійності та музикальності. А надто, загартований рваним схриплим вокалом і наважкими гітарними рифами, я геть не очікував, що пернаті пантанальські співуни подужають приголомшити мене і навіть примусити по-новому задуматися над вбивчою силою звукових хвиль…