Царська охота, стр. 44
Після візиту до Москви їсти чоловічину Бокассі залишалося ще цілих дев’ять років — до 1979 року. Але вже суцільним плавом пливли до Франції вісті та підтверджені факти про численні злодіяння, що їх чинив в Центральноафриканській імперії Бокасса, про нелюдські тортури, страти, глумління, що ставало просто вже озвірінням і знелюдненням. Зрештою, у Франції урвався терпець (та й перед світовим товариством вже було незручно й доводилося пекти добрячих раків) і її командос, захопивши імператорський палац, ледь чи не за ноги стягнули із золотого трону його величність у великій короні з великими брильянтами. І тоді нарешті підтвердилось: жорстокий до безумства тиран, ґвалтівник і злочинець, який нехтував і людською мораллю, і законами, був таки й справді людоїдом, як про те й раніше ходили чутки. Десантники, які увірвалися в палац, у великій холодильній камері, що стояла в особистих покоях імператора, виявили більше центнера фрагментів людських тіл!
На допиті особистий кухар монарха засвідчив:
«Якось вночі імператор велів мені приготувати сніданок (Бокасса ночами пиячив. — В. Ч.). З його веління солдати відкрили секретний замок величезного холодильника… Я ледь було не знепритомнів — в морозилці лежало розрубане людське тіло. Я хотів було відмовитись від жахливої роботи, яку мені запропонували, але мене добряче пристрахали. Тоді я виконав секретний наказ точнісінько: видалив з трупа нутрощі, нафарширував його рисом та хлібом, поперчив. Смажив, як було велено, на величезному листу, поливаючи «блюдо» джином. Вранці подав все імператору, який всю ніч до цього пиячив. Він почав із руки трупа, їв поспіхом, жадібно присьорбуючи й прицмоктуючи…»
Дивно, але скинувши з трону, африканського людожера навіть не віддали до суду, а тихенько відправили до Франції, де він деякий час преспокійно жив на награбовані в своїй імперії коти. І жив на волі, ясна річ. Як він там обходився без своїх улюблених «сардин» (та й чи обходився?) невідомо. Але почувався загалом непогано, якщо зважився в році 1986 повернутися на батьківщину. Щоправда, там його трохи налякали. Більше того — арештували, як тільки він спустився з трапу літака. І навіть судили. Але смертну кару колишньому імператору замінили двадцятьма роками каторги. (Для прикладу: в США одного вар’ята-людоїда, який по-звірячому вбив 15 чоловік — людоїдство, як бачимо, трапляється і в самих США — засудили до 1070 років тюремного ув’язнення!). Бокассу ж через шість років взагалі випустили на волю. Знахабнівши, він, навіть почав погрожувати своїм співплемінникам, що на президентських виборах у ЦАР 1989 року неодмінно візьме участь і поверне собі золотий трон у вигляді орла і корону з великими брильянтами.
І повернув би крім трону та корони й увесь імператорський палац, в морозильних камерах якого він колись тримав розчленованих своїх політичних суперників, але… Крапку в житті цього монстра поставила негадана смерть від інфаркту восени 1986 року. В останні роки після повернення на батьківщину Бокасса дуже потерпав, що змушений бува обходитись без улюблених «сардин», що так йому смакували…
От і вір після цього довідникам, що, мовляв, споживанням людського м’яса займалися виключно племена (дикі), що перебували на первісній стадії розвитку…
Так то воно, яке бачимо і трішки не так, адже людожер таки їсть людське м’ясо, але на повірку не завжди виявляється дикуном із якогось відсталого племені у чорта на куличках. І хоч і пишуть, що канібалізм (від французького — cannibale — людожер) зустрічався в минулому деяких племен і народів, що було зумовлене нестачею їжі або релігійними ритуалами, і що пережитки канібалізму зафіксовані ще в XІX ст. у деяких народів Африки й на островах Індійського і Тихого океанів, але й наприкінці XX століття ще були (та й нині є!) хіба ж такі канібали! Та й хто дасть гарантію, що їх сьогодні, в XXІ столітті вже немає?
Ось японський канібал Іссей Сагаві навіть видав у 1983 році мемуари «В тумані» про своє канібальство, що користувалися попитом у співвітчизників. Окрилений успіхом (за допомогою адвокатів та великих грошей він зумів відкрутитися від в’язниці за своє людоїдство) Іссей Сагаві, з людоїда перекваліфікувавшись на письменника, почав пекти романи, як пиріжки, а щоб підігріти до них читацький інтерес, час од часу вміщує в журналах спогади про своє канібальство і цим вельми приваблює японців до свого чтива.
І куди до нього папуасам з Нової Гвінеї, які в минулому сторіччі з голоду чи релігійних обрядів глитали людське м’ясо. Японський людоїд-письменник вже й зовсім близько стоїть до анекдоту (та хіба анекдоту?) про те, як троє європейців потрапили в полон до одного африканського племені. Його вождь, респектабельний на вигляд пан, тикаючи пещеним пальцем в полоняників, віддає вказівки:
— Так-с… Оцього, товстенького та жирненького, засмажити на обід, другого — худішого, — на вечерю, на сон грядущий шкідливо наїдатися, а третього, хоч він і з апетитними стегнами відпустіть на всі чотири сторони — я з ним навчався в університеті дружби народів імені Патріна Лумумби в Москві.
ЛЮДСЬКИЙ ТРУП, ЯКИЙ БЛУКАВ МІСТОМ…
Він уже давно знав, що він уже давно мертвий.
А тому мертвий, що його вбито.
І він навіть знав того, хто його вбив, але про вбивцю свого він ще нікому й слова не казав. Бо вагався: ти йому чи не йти в міліцію та заявляти чи не заявляти, що він уже давно труп (особливі прикмети: ще живий, але вже мертвий)?
Але що тепер — як діло зроблене — якась там міліція? Хіба що стражі порядку напишуть в протоколі: «Нерозпізнаний труп, який заявляє, що він сам себе вбив».
Але доки він вагався і зважував, чи йти йому в органи правопорядку з приводу вбивства самого себе, чині, як оті органи самі на нього наткнулися…
З міліцейського протоколу:
«Такого-то числа біжучого року на вулиці (ім’ярек) нами, дорожнім патрулем РУ МВС затримано підозрілого, що ним — при попередньому оглядові на місці події, — виявився неопізнаний людський труп, який блукав містом без певної мети в якості ще живого (за власним зізнанням), але вже мертвого. Неопізнаний труп міг потенційно представляти собою небезпеку для оточуючих, а тому було прийнято рішення про його затримання…»
Як згодом стане відомо навіть пресі, незнайомець до свого затримання в якості ще живого, але вже мертвого трупа безцільно блукав містечковими вулицями і, будучи в дорогому костюмі, явно придбаному не в райцентрівському універмазі, і, певно ж, навіть не в обласному, плакав («Натурально, — зафіксовано в протоколі, — але без видимих причин для випускання сліз…») — чим і викликав підозру в патруля, що саме тихо та мирно проходив мимо: такий солідний чолов’яга, модно зодягнений, представницький з себе, навіть — зовні — вальяжний і раптом — плаче, рукавом витираючи сльози. «Чи не псих?» — оперативно подумали патрульні.
— Ей, мужик, т-твою!.. Якого ти… плачеш? — запитав невідомого старший патруля. — Ану покажи ксиву, т-туди т-твою… В опщєственних мєстах плакать нє разрєшаєця…
Невідомий щось довго бурмотів і з його нерозбірливої мови вперемішку між спазмами можна було втямити лише кілька слів: «рідний край», «сорок років»…
— Що-о??. — дружно подивувалися всі три члени дорожнього патруля. — Через сорок років приїхав на свою, так звану родіну і розпустив нюні, як базарна баба, у якої з пазухи витягли капшука?.. Ану дихни!.. Чи, може, наколовся? Нанюхався? Наркоту маєш? І взагалі, ти часом не залітний нарк? Ану пішли з нами — в отдєлєнії розберемося.
З міліцейського протоколу:
«На першому ж допросі задєржаний, відкидаючи припущення про його приналежність до нарків, цілком добровільно зізнався у скоєному ним тяжкому злочину — проти самого себе, як особи і водночас проти України взагалі, і заявив при понятих (перелік прізвищ), що він сам себе вбив, а звати його — Пйотр Пєтров…»
Ще з протоколу:
«…але встановити, чи це його справжня хвамилія, чи підпільна кличка — не вдалося.