Царська охота, стр. 37

— Так ось, — гримів генерал, явно пишаючись своїм майже маршальським голосом. — Вас можуть порятувати лише ваші ж добровільні пожертви. Валютою! Ні, ні, не національною, а тієї держави, що за океаном. Розщедрюйтесь, хто на скільки потягне. А потягли ви багато. Квадрильйона, одиниці з п’ятнадцятьма нулями — не жахайтесь! — з вас не стягуємо, але мільйончик гуртом вам все ж доведеться відвалити. Це якась там мізерія в порівнянні з тим, що ви… гм-гм… «заробили». Якщо хочете повернутися на волю. Куди валюту? Та туди ж… В міський общак, на боротьбу з організованою злочинністю. Бо місто на цю священну боротьбу і ламаного п’ятака не має. То як же тоді з вами боротися, га? Видобувайте свої пузаті гамани, діставайте банкові кредитні карточки — мусимо ж якось з вами боротися! Щедріші швидше повернуться до своїх розкішних пенатів… Хто сміливіший? Н-ну, г-голубчики, н-ну, соколики сизокрилі!.. Кашкет по колу! Хто перший…

Невідь звідки вигулькнув офіцер з кашкетом в руці і пішов по колу…

Ще через кілька хвилин всі затримані були благополучно і з миром відпущені додому (їм навіть дозволили викликати свої мерси), а під ранок, підрахувавши «добровільні пожертви», генерал доповідав вищому за посадою генералу:

— В результаті чітко спланованої й блискавично проведеної операції було схоплено й доставлено в спецпункт 25 відомих громадян нашого міста, поважних і респектабельних, які, м’яко кажучи, не в ладах із законом. В результаті проведених з ними спасенних бесід, всі затримані цілком добровільно внесли значні суми — пожертви у фонд боротьби з організованою злочинністю. Операція «Квадратура круга» завершилася повним успіхом! Ми розпочинаємо священну боротьбу з організованою злочинністю!

ЦАРСЬКА ОХОТА

ДЕЩИЦЯ ВІД АВТОРА. Прошу вельмишановний читачів, якщо такі, звичайно, виявляться, після ознайомлення з нижче друкованою придибенцією, не вдаватися до аналогій, порівнянь, ототожнювань, пошуків прообразів тощо. Це всього лише фентезі, ненаукова фантастика, власне, химерія, дія якої відбувалася (відбувається) на одній із знайомих автору планет в …надцятій Галактиці і ніякого відношення все це дійство до землі та ще й до нашого часу — Боже мене і вас борони! — не мало і не має!

Месіянці вже давно звикли до Кортежу.

Власне, кортежам в їхній столиці (як і у всій неоглядній Месіянії) несть числа, чиновників — великих і малих, аж до перодряпів включно, — там більше, аніж людей, але тільки той, про який оце й піде мова, величають з великої літери — у Кортежі завжди їде Сам. Офіційно ж його — величність Іван ІV Ласкавий. З неофіційним прізвиськом Понімаєш — улюблене слівце-паразит Самого. А ось на мові дорожньої поліції, яка й відповідає за проїзд Кортежу — «посадова особа, яка є об’єктом найвищої державної охорони».

Куди щоразу з шаленою швидкістю під пронизливо-загрозливе виття сирен, як оглашенний нісся Кортеж, землі під колесами не відчуваючи (як і його високопоставлені пасажири під ногами), то була — і є, і буде! — велика вседержавна таємниця з грифом «АБСОЛЮТНО СЕКРЕТНО», про яку у всій Месіянії знала тільки одна особа, боярин Медвідь Бурмиленков, він же начальник (в чині генерала) особистої охорони його величності та ще практично всі месіянців (шила в мішку, як відомо, не втаїш): на Лови. Або ще на Ловитву. Сиріч на царську охоту.

О, Ловитва (неодмінно з великої літери, адже це єдина така, вседержавна, з наголосом на другому складі) — улюблене заняття Івана ІV Ласкавого — Хазяїна землі месіянської.

— Без охоти нема роботи! — завжди зненацька (хоч усі того чекали) вигукував государ з трудом встаючи з-за щедро сервірованого столу, що водночас правив йому й за робочий, бо де ж, як не на царських учтах, які йшли з ранку й до вечора, з вечора й до ранку, вирішувати державні справи. Велелюбно потягуючись, його величність оголошував на рівні державного Указу:

— Я — в охоті!

Або:

— На мене вже найшла охота!

І все в Кремнику приходило в рух і всі поквапно, як пісню підхоплювали (особливо персональний Ловчий Хазяїна, стрілецький воєвода Піф-Паф, який відповідав за вдале полювання):

— На охоту! На Лови! На Ловитву!

А государ, підливаючи масла в огонь, цитував народну мудрість (він ніколи не відривався від народу, навіть іноді й пам’ятав, над яким саме народом — народішком по-тамтешньому, — він невтомно царствує:

— Як постріляєш до поту — їстимеш в охоту!

(Щоправда, і без охоти Хазяїн та його прісні не страждали відсутністю апетиту, але з Ловитвою — то інше, то вже хеппі-енд! І взагалі, в Месіянії любили вживати іноземні слівця, часом навіть ні сном, ні духом ні відаючи, що вони означають, хіпповий бренд!)

Перша леді Месіянії (у Самого вона була, здається, п’ятою) проводжала царственного мужа на охоту, як наче на рать чи на брань священну по захисту отєчєства і навіть (все фіксувалося на відео) подавала йому позолочене ратище з прапорцем, що його Сам, поплямкавши, набожно цілував.

— Як застерігає народна мудрість, не будемо, понімаєш, хвалитися, йдучи на рать, — вигукував він, ніжно цмокаючи свою п’яту жону в ранзі першої леді, — а будемо, понімаєш, хвалитися йдучи з раті!

Потім наставала черга святого отця, перед яким поштиво схиляв голову Хазяїн, якого в інший час він же частенько посилав до чорта та іншої нечистої братії (бувало, посилав іще за крутішою адресою, що була широко відомою в Месіянії).

Все фіксувалося на плівку, касети розповсюджувалися по всій Месіянії і всі месіянці та інородці, яких «понаприєднувано» було за віки до Месіянії більше, як самих корінних мешканців, зобов’язані були не лише купувати, а й навіть щотижнево переглядати їх в сімейному колі — за цим суворо слідкували квартальні). Святий отець хоч і не завжди твердо тримався на грішній тверді земній, але ще якось втрапляв осіняти государя хрестом, стараючись не обамбурити ним Самого по голові.

— З отим самим… як його… з Богом!..

Бояри навперебій вигукували:

— Ні пуха, ні пера! Ура-ура-ура!!!

На що хазяїн, хрестячись, відповідав:

— До чорта!

— Щоб ні луски, ні хвостика! — вигукували бояри, галасливою ордою збираючись на царську охоту (у них були свої кортежі, що вслід за Кортежем Самого розтягувались часом і на кільканадцять верст).

І того разу теж — як і минулого, як і поза-позаминулого — радість зібрання на лови намагався — вкотре??? Допоки??? — зіпсувати дяк Ємелька, уповноважений з прав людини при месіянському государеві — на свою біду він представляв якусь хартію якихось вольностей — ну слівце ж у Європі вигадали: вольності! І де вони його відкопали? В Месіянії про якусь там вольність ні слухом, ні духом ніколи й не чули! Своїми торбегами, клунками, клумаками та мішками, яким несть числа. Із буцімто чолобитними підданих його величності на порушення їх прав. Користуючись тим, що государ, слава Богу, не Грізний, а — Ласкавий, Ємелька щораз силкувався заблокувати виїзд Хазяїна з Кремника. Оскільки ж тих баулів з чолобитними у представника європейської хартії вольностей було так багато, прямо таки достобіса, то він майже закладав ним виїзд із брами. Опричники насилу їх розтягували, звільняючи проїзд.

Так було й того разу.

— Що хоче худий дячішко зі своїми вульгарними баулами? — ласкаво — покищо ласкаво, — цікавився государ.

— Посмів бажати авдієнції у вашої ласкавої величності.

— І багато він назбирав тих… е-е… суплік?

— Буцімто… мульйон! Тільки до рами пригнав сімдесят сім підвід з мішками!

Його величність думав-думав (такий гріх за ним іноді водився)) і зрештою твердо відповідав:

— Бреше! Що — мульйон… То він сам, понімаєш, придумує ті пакості. Користуючись волею, якої у нас немає. У моєму государстві всі щасливі по саме далі нікуди. Народішко радісний і задоволений, бо незадоволені, понімаєш, вже давно в клітях сидять, на дибах висять чи й на шибеницях гойдаються. А решта все ощасливлені й вільні. Вільні, або на волі ходити, або в клітях сидіти. А тому гнать худого дячишку втришия! Але, — одразу ж застерігав, — ласкаво. Майже ніжно в ребра його списами штурхати! Бо знову, понімаєш, на всю Європу галас здійметься… Що волі у нас немає, прав якихось там — кому вони потрібні? Хоч ми — з права! Кожен має священне право слухатись і покорятись. Аякже, ми — демократія! У нас хоч і тиранія та деспотія, як нас звинувачують, але — народна. Демократична, понімаєш! У Європі — шпріци, а в нас — багнети! Ми й не ховаємось. Так, у нас багнети замість шприців, але які багнети, га?