Смерть малороса або ніч перед трійцею, стр. 20
Годинник на міській ратуші показував за десять хвилин шосту.
«Треба діяти! — подумав чорт і щосили смикнув за руку лікаря хірурга, який побачивши, що у непритомного пацієнта зовсім незначно опустився тиск, вирішив зробити йому, про всяк випадок ін'єкцію адреналіну.
Після препарату введеного у катетер, молодий чоловік майже миттю розплющив очі і зробив великий вдих. Після чого голосно проказав:
«Ух, йоб твою мать!»
У машині всі дружньо заржали: «Буде жити!»
Не сміявся тільки один Лесик, який упіймав на собі, спершу вкрай здивований, а чимдалі, то лютіший і лютіший погляд Сашка Гордієнка.
«А ця сука що тут робить!? — зашипів той крізь зуби, побачивши вже знайому з цієї ночі лису голову, яку ні з ким не можна було переплутати. — Це ж він, падла, сам собі пляшку у сраку і засунув, а на нас з пацанами звернув… Це через те нас менти у Данилівці взяли і мене підстрелили… Йобаний брехливий підара-а-а-а-ас — з тими словами він підхопився на лікті і, як був, із вставленим у руку катетером, накинувся на Лесика, намагаючись ухопити його руками за горло.
У боротьбу вступилися медсестра та хірург Іван Петрович. Але медсестра майже миттю відлетіла у протилежний бік кабіни, відкинута «кінським» ударом правої ноги «пораненого», що отак раптово очуняв, і, вдарившись об металеві двері на якийсь час осіла на підлогу, втративши свідомість. Боротьбу продовжував один хірург і то недовго. Тримаючи Леся за горло руками, Сашко Гордієнко, так вдало поцілив йому прямо лобом у скроню, а потім у ніс, що той залився юшкою і теж відрубився.
У залізних лещатах Гордієнківської хватки, Лесик бився недовго. Задубілі від важкої селянської праці, сильні руки, хоч і пораненого, але напрочуд живучого молодого двадцятичотирьохрічного плисаки, міцно тримали його за горло. І тієї хвилини, поки у кабіні швидкої панував тотальний хаос і паніка, вистачило, щоби його харчання і конвульсії припинилися, а задерта голова покірно впала на тонку лікарняну подушку.
Майже відразу по тому, коли машина швидкої вже підрулювала до приймального відділення Військового клінічного госпіталю, головний лікар, перехилившись через перегородку, обрушив на голову «плисецького маніака» удар свого обшитого металевою дужкою чемодана. І все затихло.
Але коли військові лікарі, розчахнули двері «швидкої», то з неї вилетіла лише одна душа, хоча у салоні перебувало аж чотири нерухомих тіла.
Все, що відбувалося далі, Лесик бачив немовби згори і трохи збоку. Він бачив, як лікарі шпиталю носилися, бігали довкруж машини швидкої, як звідти витягали ноші, спершу одні, потім інші, як приводили до тями хірурга і медсестру, як подавали каталки. Не розумів він тільки одного… Як отак відбувається, що він все бачить, все чує, правда наче гомонять так далеко-далеко, але лежить нерухомо на ношах, замість того, щоб сказати лікарям, я ж отут, поруч з вами…
От до нього схиляється якийсь, певне місцевий, лікар, торкається руки, шукає пульс, потім прикладає до вуст маленьке люстерко… Каже: «Мертвий!»
«Та який же ж я мертвий! От він я живий-живесенький!» — так і кричить Лесик до лікаря, який його зовсім не чує…
«Так що з ним робити? — питають санітари…
«Покладіть поки отам під парканом, поки ми з цим розберемось…» — і молодий лікар заходжується чаклувати над тілом Сашка Гордієнка, якого у каталці відправляють у відділення, тоді як ноші із його, Лесиковим тілом, ставлять біля старого облупленого паркану побудованого ще за часів Миколи Першого, того російського Імператора, якого Лесь шанував найбільше серед усіх інших російських самодержців.
Так збулася і друга частина прокляття старої відьми Любки Гордієнчихи у якому вона, побажала письменнику-малоросу, щоб він здох попід гнилим (так і хочеться додати — імперським) парканом…
Проте що це? Хто це?
Чорт із темної підворітні, де тільки і лишилася нічна тінь, простягає пазуристу лапу до Лесикової душі, щоб навіки потягти його у пекло.
І в ту ж мить переливчастим дзвоном заливаються куранти на башті Великої лаврської дзвіниці, і гаряче сонячне проміння, відбившись у десятках куполів прекрасних київських церков бризкає навсібіч. І відкриваються Врата Неба і в невгасимому сяйві Любові, під співи янголів і херувимів, що прославляють Святе Ім'я Його, посходить на престол в усій своїй Величі Ісус Христос Син Божий, щоб воз'єднавшися навіки із Отцем Своїм Небесним і Святим Духом, правити у цьому світі довіки!
І завмирає лапа чорта! І Божий янгол вже теж простягає руку до Лесикової душі…
І раптом каже один з лікарів, вказуючи на безживне Лесикове тіло під парканом: «Подивіться, він, наче, дихає… Чи здалося?»
«Так, може, в реанімацію?..»
Німа сцена. Увесь світ завмер у чеканні.
Гоа. Індія. 16–27 жовтня 2012 року.
Замість післямови
Оце, як дописав, то заліз у свій «айфон» подивитися, що ж то насправді означає прислів'я «в огороді бузина, а в Києві — дядько». Один з коментарів з сайту italki.com мене «поклав на лопатки». Навожу мовою оригіналу:
«Мы используем это выражение, когда хотим сказать собеседнику, что в его рассказах не стыкуются конец и начало. Например, если человек говорит: «Я к Болгарам уезжаю в Будапешт» — мы то знаем, что тут что-то не совпадает, т. к. в Будапеште, живут венгры, а не болгары. В общем, это выражение используется, когда мы не понимаем, что за путаница в голове у нашего собеседника и указываем ему на это».
А от ще один прекрасний коментар на тему з сайту poezia.ru. Пише Ігор Бистров:
«В огороде бузина, а в Киеве дядька…» Так мы характеризуем логически несвязную, бестолковую речь человека. Между тем, фраза вынесенная в заголовок, имеет простой и ясный житейский смысл. Можно только удивляться, почему этот смысл не был отгадан заранее. В языческие времена восточные славяне называли злого духа «дядей», «дядькой». Словом «дидько» на Украине еще в 1653 году называли черта (М. Фасмер, Этимологический словарь русского языка 1964 г. С. 494). В сельской местности бытовало поверье, что злой дух прячется в кустах черной бузины (листья этого кустарника ядовиты, содержат синильную кислоту, а их терпкий запах отпугивает насекомых и грызунов).
Выражение в целом образует загадку: «Что это такое — в огороде бузина, а в Киеве дядька?» Правильный ответ: «Черт».
Отаке-о! Не вірите, то подивіться самі…
Малоросійська некрофілія, або любов до злягання з трупами
(Вільні нариси вольного художника, у відповідь на «творчість» Олеся Бузини, в притаманному йому радикальному стилі, які людям далеким від малоросійської тематики можна не читати)
Вся творчість Олеся Бузини — це суцільне збочення, унаочнений приклад тяжкої форми літературної некрофілії, який виявляє себе в метафізичному розкопуванні могил, незаконній ексгумації трупів відомих українських митців, з метою проведення інфернального статевого акту з подальшим пожиранням їх зотлілої плоті за для збудження сатанинських еманацій, що викликано невпинним бажанням земної слави, успіху та визнання за будь-яку ціну.
Вже в самій назві його першої книги «Вурдалак Тарас Шевченко» ховається альтер-его самого автора, який і є справжній вурдалак, що, бризкаючи навколо слиною з полум'яними демонічними очима, гризе у нечестивому сказі напівзотлілі кості Кобзаря.
Або, як той злодій, що зірвавши з перехожого шапку, передусім кричить «тримайте злодія», щоб відвернути від себе увагу. Так і сам «малорос» Бузина у своїй творчості сублімує і «нагороджує» видатних українців, байдуже письменників, філософів, поетів, чи державних діячів, тими комплексами, грішками, та згубними пристрастями, у полоні яких перебуває сам.
Класичний «гебельсівський» пропагандистський прийом — трохи правди і багато, багато, багато брехні прекрасно діє і в умовах тотальної «жовтизни» преси, публіцистики і літератури, в яких у 90-ті роки минулого століття плекався і зростав «письменницький» талант автора. В усіх його опусах присутній отой тотальний присмак «бульварщини», який переважає в сучасній російськомовній періодиці, коли пропагандистський трюк: «Брешіть, брешіть нахабно, бо тільки так повірять у цю брехню», використовується направо й наліво, чого б це не стосувалося — політики, суспільного і соціального контекстів, мистецтва та історії, крім хіба футбольної статистики, бо проти цифр, як кажуть, «не попреш».