Смерть малороса або ніч перед трійцею, стр. 13
«Ей, ей, тіхо, сєлянє! Чего ви вз'єрєпєнілісь! Всьо нормально! Ми с девушкой Шевченко чіталі…» — вийшовши на двір Лесь спробував вчинити опір, але коли він відчинив хвіртку і Наталкина баба побачила свою розхристану онучку, а ще й і відчула, як від неї тхне пивом і цигарками, то аж зайшлася у своїх прокляттях!
Коли ж Лесь спробував пояснити, що вони лише пили безалкогольну «Балтику», то баба Люба якось суворо дивлячись йому просто в очі страшно вигукнула:
«Щоб чорти її в сраку тобі запхали, ту «Балтику». Щоб ти здох під гнилим парканом! Пойняв ти, підарас городський!»
«Ну-ну, мамаша…»
«Чорт лисий тобі мамаша! Ще раз біля Наталки побачу — живим звідси не втечеш!»
Отак, сказала як відрізала і, ухопивши похнюплену малу за руку потягла її в бік своєї хати. Сусіди теж попхалися до себе.
Глава шоста
«Spirit of wild Ukraine»
Ще й досі ходять Плисецьким легенди і перекази, як тяжко і важко вмирала перед самою війною стара відьма Пилипиха, що жила у тому районі, де тепер нині в Плисецькому «Кінський хутір» та орендований став. На її місці зараз хата Любки Гордієнчихи стоїть, вона ж її онучка.
Кажуть люди, що перед самою її смертю знялася така буря, якої від сотворіння світу ніхто не пам'ятав. Старі вікові сосни у бору ламалися, як сірники, дуби стогнали, ледь утримуючись могутнім корінням у землі, та й їх багато полягло, не кажучи про садові дерева, яких після тої бурі «живих» лише пару десятків на все село і лишилося, а скільки вже дахів позривало та худоби побило, то й ліку нема. А то вже коли випускала дух, то раптом таке виття чи то вовче, чи то самого Люципера звідусіль почулося, що люди, які при смертному одрі стояли, так і попадали на підлогу, а в багатьох домах довкруж шибки повилітали.
Напрочуд сильною відьмою була стара Пилипиха, що на цьому світі понад дев'яносто років прожила. Дітей у неї тільки і була, що одна донька Оленка, яку вона народила літ майже у шістдесят від свого останнього чоловіка Макара, якого у 1919 році загарбники-комуняки розстріляли, за те що підбурював селян не здавати хліб на «продразвьорстку».
А до того у неї ще три чоловіки були… Бо страшенно красивою була в молодості Одарка Пилипеко: струнка, грудаста, чорноброва, зеленоока. Старі казали, що праправнучка на неї мала Наталка дуже схожа. А чоловіки її попередні усі гинули якимись дивними смертями: першого бичок рогами по яйцях так угрів, що тиждень лише й промучився, а там і Богу душу віддав. Другий — в Ірпіні потонув, а третій… чорт його зна… чи сам за клунею на старій груші повісився, чи хтось допоміг, бо знаний був перекупник викрадених коней.
А що сильною відьмою була та з вовкулаками товаришувала, та на сову чи чорну кицьку обертатися вміла, то й вже не обговорюється. З тих «історій», що вчинила Пилипиха, люди найбільше три пам'ятали та переказували.
Перша — це коли тому «комнезаму», що її останнього чоловіка москалям видав, через три місяці вовк майже у центрі села горлянку перегриз. Де й тільки узявся? Друга — як пізньої осені тридцять другого року оточили москалі Плисецьке, щоб харч у людей позабирати, та й як ураз усі три машини, що чекістів привезли — спалахнули, мов свічки. Ій-бо! Отак — перша, друга, третя… Одна за одною… Ну а то вже потім до Пилипихи люди потяглися питати, де краще щось їстівне сховати, аби москалики не познаходили і якось зиму перебути. То всі, кому поради давала — вижили.
Ну і третя історія майже за рік до її смерті сталася…
Проходили навчання якісь військові отут під Плисецьким, де неподалік будували лінію оборони Києва. Навчання важні, бо на них усілякого генералітету з'їхалася тьма! А оскільки хата Пилипихи стояла з самого краю села, а поруч була криниця, то й зупинився біля тої криниці якийсь важний чорний автомобіль, що дорогою через ліс кудись у бік уманського шляху прямував.
А Пилипиха саме у тіньочку черемшини на призьбі біля хати сиділа, на костур підборіддям спершись. Так ото виліз з тої автівки важний радянський генерал: тлустий, спітнілий, червономордий… Фуражку зняв, піт з чола білою хусткою витер, та й питає: «А можна лі, бабуська у вас водіци із колодца іспіть?» — та й так нахабно, не отримавши згоди, пішов до колодязя, з якого його ад'ютант вже повне відро тягнув. А як вже пив, то й почув такі бабчині слова: «А чого ж, пий собі соколику, та й насолоджуйся, бо недовго вже тобі лишилось. Вже й куля на тебе відлита. Твоєю ж зброєю наші хлопці тебе і поцілять!»
Зблід генерал, затрусився увесь, мать-пєрємать, стара дуро, що ти верзеш!? А бабця знай тихесенько собі виводить «У жопу тебе українці підстрелять, і хоч генерал ти, вмирати будеш важко, люто… Отут в Києві і помреш!»
Ну що із старої дури взяти? Поматюкалися, дверима грюкнули, та й поїхали собі, навіть не подякувавши за водичку… І знаєте, хто той генерал був? Ватутін — визволитель Києва, якого бійці УПА з радянської ж трофейної зброї у жопу десь на Рівненщині і підстрелили, та й так вдало, що акурат через півтора місяці у страшних муках з ампутованою ногою віддав червоний генерал душу, а от чи Богу, чи Сатані, того вже не знаємо…
Так ото, коли вмирала, стара Пилипиха, Оленка, її донька, вагітна була п'ятою дитиною, яка й народилася саме на сороковий день після бабиної смерті. А коли Оленка народжувала, то, знов такий буревій довкруж знявся, і таке виття чулося, що як і тоді, коли Пилипиха вмирала. Так ото знаючі люди кажуть, що, душа її відьмацька і вся сила отій дитині перейшла.
А народилася дівчинка, яку назвали Любкою, на честь Любові Орлової. І, хоч зростала Любка справжньою піонеркою, комсомолкою, ударницею соціалістичної праці (була в колгоспі дояркою), всі добре знали, що володіє якоюсь силою, що й дощ може відвести, а коли треба то й наслати, що корови у неї дояться найкраще, а як переходить у інше господарство, то із собою «надої і забирає». Ото, може сказати людині «те роби», а «того не роби» і буде тобі від того добре чи погано. Дітей вміла лікувати одним накладанням рук… Горить дитина, палає, температура під сорок, а чого горить, навіть лікарі сказати не можуть. Кличуть Гордієнчиху. Та тільки руки дитині на лоба покладе і через годину де тільки та температура ділася. Ну, а вже як хто її образить (а й такі у селі знаходилися), то чекай лиха. Або тхір усіх курей вночі передушить, або колоради саме у них в огороді усю картоплю поточать (а у інших хоч би що), або й гірше щось могло статися… До смертей не доходило, але каліками на все життя залишалися: чи дерево лісоруба приб'є, чи рука якось так під ніж від пилорами вскочить, чи кип'ятком хто обвариться, чи «болгарка» зірветься і прямо по нозі… Чортівня та й годі. І всі з ким оце траплялося у той чи інший спосіб Гордієнчиху образили… Чи грошей за випас корів недоплатили, чи у сільраді оббріхують, мовляв, коли землю паювали, то вона собі 15 соток зайвих отримала, чи взагалі кажуть, що вона відьма і людей зі світу зживає… Ну то вопще — темний народ. У 21-му столітті таке казати! Тупаки, та й годі…
Так ото коли вона спересердя кинула нашому Лесику у обличчя: «Щоб чорти запхали йому у сраку пляшку безалкогольної «Балтики», і щоб здохнув він, підарас городський під гнилим парканом!» — то нічого, окрім напівп'яного демонічного сміху, слова старої баби у Лесика не викликали.
«Та пашла ти, старая дура!» — кинув він їй навздогін.
І вона пішла… А він лишився.
І такий шал розгорівся в його душі, так розбурхалися його емоції від усього що сталося, так вдало «зайшла» ота пляшечка вина, що зберігалася в холодильнику від того дня, як з друзями «День Победи» цього року святкували, що захотілося «вмазати» ще.
Дарма, що зарікався! Не витримала душа малоросійська! Дарма, що в усьому будинку, окрім здоровезної сулії «морячкиного» самогону, яку батько настоював на грушках і зазвичай зберігав у темній шафі не було! А що!? Самогон, так самогон!
Напій, насправді, був пречудовий! Лесь не раз вже частував ним своїх гостей, та і сам любив перехилити чарчину.