Пластик, стр. 32
Лємкус ще довго говорив, уточнюючи якісь моменти та деталі, але я його вже не слухав — ці деталі мене вже не цікавили: головне я почув. І тут, від надто різкого усвідомлення головного, у мене почалася справжня істерика. Я ніколи такого не відчував, але завжди уявляв, що саме так з людини виходять біси. Сльози текли самі собою, я впав на мокру землю і кричав, перекрикуючи шалене крещендо зливи, я кричав усе, що лізло до голови, мною кричали всі ті комахи, що жили в моїй голові. Усі таргани та мурахи, бджоли, оси, навіть колорадські жуки — вони кричали так голосно, що вибивало шибки в усіх оселях міста, вони не дзижчали, не стрекотали і, повірте, навіть не джеркотіли — вони просто кричали моїм голосом, кричали, проклинаючи Лємкуса й Женю, кричали через біль, через зраду, через любов, яка проходила крізь мене цирковими шпагами, вони кричали, а я гатив кулаком у землю, намагався втопити свою голову у багно, занурити й не жити, сховатися від сотень очей, що дивились на мене, сховатися від дяді Льоні, що сидів у клітці і намагався прогризти ґрати своєю вставною щелепою, мене трясло, руки та ноги зсудомило — здавалося, що навіть мозок зсудомило… І як я міг триматися всі ці хвилини, поки Лємкус розповідав, поки він, перебираючи кожне слово, пережовуючи і смакуючи, розповідав про те, що було насправді?
Десь зі сторони центру чулися постріли й крики, з неба летіли блискавки, пінилася земля, наді мною, схилившись, щось примовляв релігійний діяч Лємкус. Він говорив і говорив — мабуть намагався заспокоїти мене, однак я вже був спокійний…
Епілог
Крізь гарячу югу передсоння я почув якісь звуки. Сестра та ще двоє людей наближалися до кімнати, де я лежав. Проте розібрати голосів мені не вдалося. Розплющувати очі було надзвичайно боляче. Високий тиск усе ще сповіщав мене про свою нав’язливу присутність.
Уже третій день я лежав у лікарні. Лежав чомусь не в загальній палаті, а в окремій кімнаті, чимось схожій на колишню комору, але з широким, нещодавно поставленим вікном. У мене були великі проблеми з нервами. Як сказав лікар, у мене якась там психастенія, себто нав’язливий стан. Я не знаю, можливо, він мав рацію — тоді у мене були дивні параної та страхи. І хоч я проспав півтори доби, наступні півтори я страждав безсонням.
— Я ж не псих? — все питав я у лікаря, коли той робив обхід.
— Ні, - відповідав лікар, осміхаючись, — ти не псих, просто проблеми з нервами. Воно не дивно. Наша Любов Андріївна теж на межі зриву. Спи.
«Якби ж то», — думав я, потерпаючи від головного болю.
Мене доглядала сестра Наташа. Спокійна й напрочуд маленька жіночка, чимось схожа чи то на хлопчика, чи то на дівчинку. Було їй років двадцять п’ять — тридцять. Вона весь час розповідала мені про Любов Андріївну, про те, як же ж добре їй працюється під її керівництвом, яка ж вона, ця Любов Андріївна, хороша і як їм усім шкода вишневого саду, вирубаного з примхи цього клятого мера.
Я п не слухав. Чесно кажучи, мені було не до того — мене турбували інші думки, значно глобальніші й болючіші. Принаймні для мене. Для багатьох мешканців уся ця історія стала не більше ніж темою для пліток, та й багато хто мав свій клопіт, чи не у кожній сім'ї було своє горе, своя трагедія…
І от, заплющивши очі, я відчув солодке наближення довгоочікуваного сну. Ось він, рідний, думав я. Це трапилося годині об одинадцятій. Я засмикнув штори. Крапельниця потроху годувала мене ліками та вітамінами, надворі стиха поскрипувала модрина, яку, за словами лікаря, посадив його батько на честь народження сина. І щойно я ступив на поріг найсолодшого у світі царства, до кімнати увійшли троє. Наташа, а разом із нею двоє чоловіків. У першому я впізнав професора Третього університету Леоніда Григоровича Ніколаєвського. Обличчя другого здалося мені напрочуд знайомим, однак знайомість у моїй пам'яті окреслювалась лише нечітким сірим пунктиром.
— Варєнько, залиши нас, — усміхнувся Ніколаєвський Наташі.
Другий напівзнайомий чоловік здивовано глянув на Леоніда Григоровича.
— Вона для мене Варя, — пояснив професор. — Правда, Варю?
Варя густо почервоніла й з ледь помітною посмішкою вискочила з кімнати.
— Не мучте його довго, — наостанок промовила вона.
— Ми його і не збираємось мучити, — сказав другий уже невідомо кому цим надто знайомим голосом. — А? — і він підморгнув Ніколаєвському.
— Синку, — звернувся до мене Леонід Григорович.
Я зумів лише невиразно простогнати.
— Я знаю, тобі зараз не до розмов, ти стомився.
— Я хворий, — сказав я і торкнувся своєї голови. Замість густої шевелюри мої пальці ковзнули по слизькій шкірі. Мене охопила паніка.
— Що зі мною?! — закричав я. — Де моє волосся?
— Синку, — тихо промовив Ніколаєвський своїм скрипучим голосом.
— Де моє волосся!!! — кричав я, ковтаючи голосні.
— Ти хворий… — печально сказав інший чоловік, і тут я все зрозумів. Той, другий, ніхто інший, як мій батько. Тільки він мав якийсь жахливий вигляд. Посинілий і старий. Такий старий, зморшкуватий, з потрісканими губами.
— Де моє волосся? — запитав я знову. — Воно ж відросте? Правда ж, відросте?
Обидва чоловіки гнітюче промовчали.
— Відросте?
— Це твій батько, — вказав на мого старого Леонід Григорович.
Я розумів, що це мій батько, але зараз мене хвилювало зовсім інше. Мене хвилювало моє волосся. Я знову торкнувся голови, і шкіра втислася всередину. Мій мозок був обтягнутий самою лише шкірою. Ніякого черепа не було.
— Розумієш, синку, — затягнув Ніколаєвський, — ти помираєш. Тобі видалили верхню частину черепа, і тепер ти помираєш. Я хотів, щоб ти зустрівся зі своїм батьком…
— Але ж як? — перебив я його.
— Ти про що?
— Я про батька.
— Ти про що?
— Я про батька!!!
— Ти про що? Ти про що? Ти про що? Ти про що?
— Де моє волосся?
— Ти про що?
Розплющивши очі, я відчув, як разом із головним болем мене схопило відчуття панічного страху. Я хапливо помацав голову і, переконавшись, що ні череп, ні волосся нікуди не зникло, глянув убік, де до цього часу маячив чийсь силует, змушуючи мене периферійним зором відчувати чиюсь присутність. На стільці край ліжка сидів професор Третього університету Леонід Григорович Ніколаєвський.
— Синку, — звернувся він.
Мені вистачило сил хіба невиразно простогнати. Взагалі, цього цілком вистачило, щоб дати зрозуміти, що я живий і готовий слухати.
— Ти живий, — усміхнувся він.
Я ствердно захитав головою.
- І готовий слухати?
— Чесно кажучи, — вихрипів я, — мені набридло слухати. Я вас знаю. Ви з університету.
— Так. У сусідній кімнаті лежить мій син, Ваня. Я чув, ви з ним дружили.
— Да, — збрехав я.
— Я знаю, що сталося, — він поклав свою руку мені на чоло. — Ти сильний хлопець.
— Дякую, — намагався всміхнутися я.
— Варя казала, тебе ніхто не відвідував…
Страшенний тиск вдавлював мене у ліжко, проте я таки спромігся трохи підвестися й підняти подушку.
— Хто така Варя? — здивувався я.
— Це я так твою Наташу називаю.
Я промовчав.
— Я тут тобі соку приніс.
Він, очевидно, не знав, про що зі мною говорити.
— Дякую.
— Знаєш, коли одужаєш, обов'язково приходь до нас у гості. Ми з малим парубкуємо…
— Дякую.
Не знаючи, куди діти свої очі, я роздивлявся візерунки на шпалерах. Маленькі цяточки блакитних квітів. Майже як удома.
— Ну, я піду.
Леонід Григорович підвівся. Кумедно зашаркав ногами й подався до виходу.
— Чув, що дядя Льоня з собою зробив?
— Ага, — знову збрехав я. Доля мера мене цікавила найменше.
— Це все-таки важкий період, — констатував Ніколаєвський і вийшов з кімнати.
А я залишився лежати. На тумбочці стояла упаковка соку і три ромашки, що їх Наташа зірвала спеціально для мене. Візерунки розпливлися. Я зосередився на латунних набалдашниках, які начебто прикрашали ліжко, проте і вони розпливлися. Я заплющив очі і, боячись заснути й знову не побачити сон, таки пірнув. У сон. Я проспав ще добу, і, наскільки пам'ятаю, снилася мені вдягнена у комбінацію щука, яка тримала в кожному плавці по взуттєвій щітці.