Пластик, стр. 29
— Ще хтось хоче?
— Давай! — цей голос належав загадковому релігійному діячеві Лємкусу.
23
По закінченні промов і виступів, привітальних слів і решти, що коїлося біля трибуни, я спустився з даху зупинки і став ближчим до натовпу. Усередині відбувалися дивні метаморфози. Якась сила змушувала людей збирати каміння й вишикуватися у колони, такі собі штурмові підрозділи, що виступають проти всезагальної несправедливості, якщо можна так сказати, — самого ядра несправедливості у всьому світі. Натовп став автономним і вже не потребував якогось владного втручання. Важіль був десь глибше за владу, можливо, навіть, глибше за колективне несвідоме (принаймні щось схоже я читав у книзі одного вченого — про джерело загальнолюдської символіки, здається).
Утворилися загальнолюдські символічні анархічні загони, якими керувала спільна ідея і спільна мета, хоча мета, якщо чесно, була двоякою. Одні вирушили до бару, сифілітичної загидженої місцини, в якій порався не дуже приємний кудлатий бармен, — заливати свою самотність та безпорадність, сміливіші — пішли до відділку. Слова Ніколаєвського якось глибоко проникли до душ мешканців та гостей міста. Дітей позаводили додому, магазини й аптеки позачиняли. Ходили чутки, що кудись вирушила щойно організована, якщо вона взагалі може бути якось організована, ватага мародерів. Я долучився до борців за справедливість.
- І ти, синку? — підійшов до мене Лємкус.
- І я.
— Знаєш, мене Льоня теж дістав, тим більше він справді досить упереджений щодо сина цього професора.
— Справді?
— Ну звичайно. І йому, і мені відомо, що вбивця не він, і ті жінки ніяк не причетні. Знаєш, малий, раніше я був під опікою цього тирана, але щось мені це все нездоровим відгонить, я ж і сам… у принципі, мав би бути чесною людиною… Але ж псих…
— Я все одно вас не розумію, Лємкусе.
— А поки й не треба. Потім зрозумієш.
— Коли?
— Дуже скоро. Я стомився, і сам потребую справедливості…
— Це все так незвично, — сказав я.
— Що не звично? — не зрозумів Лємкус.
— Люди — всі як один. Навіщо їм це? Уся ця товкотнеча, гуртовий запал, справедливість?
- Їм це не потрібно. Їхнім інстинктам. Ще не відомо, до чого все це призведе…
— Ще хтось хоче?
— Давай! — цей голос належав загадковому релігійному діячеві Лємкусу.
— Ти? — здивувався дядя Льоня.
— Я!
— Тобто ти хочеш сказати, що ти — Леопольд Лємкус? Я правильно розумію?
— Правильно.
— Ти розумієш, що це — виклик! Виклик мені, своїй долі, долі міста, врешті-решт…
— Розумію.
- І ти також розумієш, що це кінець тобі?
— Розумію, — чітко промовив Лємкус і ступив крок назустріч.
— Тоді це все кардинально змінює, - сказав шериф, наставляючи на релігійного діяча зброю.
«Як добре, що у нас на озброєнні такі чудові кольти», — подумав дядя Льоня.
«Як добре, що я втомився жити», — подумав Лємкус.
«Що це значить», — подумав я, і в цю саму мить мене побачив шериф. Його кольт одразу зазирнув мені у вічі.
— Синку! — зрадів моїй появі дядя Льоня. — А я тебе вже давно шукаю.
— Це не я вбив батька, — сказав я і, з усвідомленням власного сорому, відчув, як дрижать мої коліна.
— Лємкусе, відійди вбік, — єхидно промовив шериф. — Думаю, тобі є над чим поміркувати. А я візьмуся за цього вилупка. Здається мені, що слідство нарешті покарає винних і наведе лад у місті.
— А я думаю, — стоїчно зауважив Лємкус, — що слідство має бути прозорим. Шерифе, гляньте на людей, подивіться — тут зараз стоїть щонайменше двісті чоловік, поки що вони хаотична маса, але якщо надійде команда, імпульс, якщо вони відчують запах смаженого м'яса, то зрівняють з землею і вас, і ваше доморощене правосуддя. Вами керує жага наживи, а мною, уявіть собі, поклик сумління. Якби я в цьому світі міг змінити одну річ, я би змінив себе. Якщо кілька речей — я би змінив людей. Мені здається, що цією можливістю, в першу чергу як священик, я маю честь скористатися. Я достатньо прожив на цій землі, щоб мати змогу бути сильнішим за себе.
— Що? — презирливо глянув на Лємкуса дядя Льоня. — Сильнішим за себе?
— Вам, на жаль, цього аж ніяк не зрозуміти.
— Та ти собі уявляєш, що тоді станеться? Ти ж зараз таких дров наламаєш… — Від хвилювання шериф опустив зброю. Його очі помутніли, а волосся, оголивши непримітну до цього часу плішину, розтріпалося в різні боки. Він навіть став у дечому нещасний, цей шериф. Ні, мені не було його шкода, просто таким я його ніколи не бачив. Думаю, не тільки я.
З півночі дув потужний вітер. Він підіймав куряву й ганяв містом обгортки від цукерок та серпантин, що залишився від невдалого карнавалу. На місто насувалася хмара, десь удалині вигримувало й блискотіло. Груди переповнювалися від збудження й страху, від ненависті й любові. Захоплювало дух і підкошувало ноги…
Дядя Льоня направив на Лємкуса револьвер.
— Ну? — з викликом промовив релігійний діяч.
— Баранкі гну, — відповів шериф і випалив.
24
Якщо біля відділку ситуація повернула на дуже небезпечне, то в барі вже давно йшла справжня війна.
Усе почалося з дрібничок. Один чоловік, років тридцяти, вирішив пожартувати.
— Давайте, — сказав він, добряче упившись, — оббриємо бармену голову, а то щось він надто патлатий.
Багато хто розсміявся, можливо, навіть хтось із його друзів підтримав жарт, але до дій ніхто не брався. Тоді чоловік, ледве стоячи на ногах, вигукнув ще раз:
— Плачу сотню тому, хто оббриє бармена!
Ну, тут почалося: спочатку людей з десять намагалося заволодіти головою бармена, потім, заволодівши, почали сперечатися, хто ж оббриватиме.
Барменові прийшли на допомогу:
— За шинкаря, — кричав хтось, — за папку! — і в кривдників летів бронзовий канделябр — художнє оформлення бару.
— Навались, рєбя! — було чутно з іншого боку, і над чиєюсь головою пролітав стилет.
Зрештою, бармена вдалося лише неакуратно прирізати. Побачивши кров, чоловік, який запропонував оббрити бармена, злякався й подався до виходу, але кілька місцевих хлопців зупинили його і, як ініціатора насилля, повели до міського саду.
— Куди! Куди ви мене тягнете?
— Лінчуємо тебе разок, і все, — відповів хлопець, — як виявилося, син бармена.
За ними вискочило ще з двадцять чоловік, кожен з яких мав на меті щось своє, можливо, щось украй особисте, навіть інтимне. У парку всі вони благополучно підвісили ініціатора й пішли далі, наближаючись до центру міста. Дорогою вони назбирали ще кілька десятків п’яних та збуджених і, натовпом людей у сто п’ятдесят, рушили вимагати правди в аптекаря Неймха, проте старого німця не виявилось ні вдома, ні в аптеці, а ще згодом стало відомо, що німець той помер ще минулого літа. Розчаруванню не було меж.
— А кого ж тоді покарати? — питали себе хлопці.
— Та кого-небудь, — припустив хтось.
— Це діло! Тільки спека! Пропоную щось випити.
— Ми не тутешні, - загукав якийсь гутаперчевий еквілібрист у трико, — але вам не здається, що сонце щойно було у зеніті, спека була неймовірна, а тепер от вітер і наближається гроза…
— Це нормальне явище, — пояснили йому тутешні. — Тільки спека все одно неймовірна.
— Дуже цікаво, — відповів він і приєднався разом зі своїми друзями до натовпу.
Їм назустріч рухалася лавина таких самих п’яних та обідраних, але невимовно зліших і спраглих до наживи.
— Ей, чо встали, може, з нами?
— Куди?
— А кудись.
— Тобто?
За спинами мародерів палали магазини й чулися крики жінок.
— Ми мародери й розбійники! — сказав ватажок мародерів. — Ми любимо грабувати.
— Справді? — запитав один з юнаків.
— Так, ми ось півгодини як об'єдналися у спілку мародерів та розбійників. У нас тут і цигани, і ведмеді, і силачі, і гімнасти, і навіть місцеві хлопчаки. У підвалі знайшли. Може, і ви з нами?