Сині двері зліва, стр. 12
Найкраща у світі мама, або Ріо-Ріта
Звідки такі дивні думки? Чому? Знову ж таки — навіщо?
Наш головний герой переглядав кольорові картинки минулого дня й намагався збагнути: чим саме так приглянулася йому Валя, яким чином вона так міцно й твердо наступила йому на око? Всією своєю сутністю, своїм поглядом, своєю вродою, покірністю, очима… У таких жінок зазвичай закохуєшся з першого погляду, з перших секунд спілкування, і любиш їх, навіть не питаючи, за що. За що люблять? Люблять не за вроду, не за покірність і навіть не за погляд. Люблять цілком, дощенту — немов рідну землю. Любов до батьківщини — цілковита, неділима, така любов не має меж і обмежень, така любов чиста, немов сльоза незайманої, немов крапля спирту, немов січневі морози. Така любов перегортає сторінки днів минулих і розпочинає новий розділ у житті будь-кого, хто відчуває на собі цей святий дотик беззастережного відчуття.
— Валя, — промовив наш головний герой, і це було перше, що він промовив у цьому новому житті, у цій новій галактиці, у яку він з усього розгону стрибнув, неначе після довгої холодної зими стрибають у новий день весняного тепла.
— Ріо-Ріта, Ріо-Ріта, вєртіца фокстрот, — співав він, — на площадке танцевальной…
Але елегійні думки та безголосий спів нашого голов ного героя зірвав телефонний дзвінок Ніколая, і його грубі фрази своїм слонячим єством розтрощили ту абсолютну й всеосяжну гармонію, у якій перебував наш головний герой.
— Привіт! — кричав він, наче телефонував з якоїсь далекої країни. Наприклад, з Бірми. — Ти знаєш, шо фокстрот має розмір чотири четвертих?
— Ніколай, — констатував очевидну появу Ніколая у своїй слуховій зоні наш головний герой.
— Так, це я! Чуєш, я, мабуть, не буду питати у тебе про те, чи все добре з кранами. Як я зрозумів, ти нормальний пацан, ти класний мужик, новенький, і все сам зможеш зробити. Руки у тебе ж не граблі? Чи граблі? Та жартую, звісно. Ясно, шо не граблі, а то як би ти тримав трубку? Як цуцик шляпку? — І він розсміявся. — Понятно все… Коротше це, шо я хотів. Що ти робиш?
— Тримаю слухавку.
— Да? — перепитав Ніколай і задумався.
Секунду, дві, три, сім.
На восьмій наш головний герой не витримав:
— Ніколай?
— Я тут, — озвався Ніколай.
— Ніколай, ви хотіли поговорити про щось конкретне? Я чого питаю. Справа в тім, що я тільки-но прокинувся, я, знаєте, зараз у такому стані, що не дуже все розумію. У мене була важка ніч, я хочу кави, у мене якісь, вибачте, чисті, можна сказати, душевні думки, а тут ви… Тому я і питаю: щось конкретне?
— Та ні! — радісно вигукнув Ніколай. — Я просто радий тебе чути. Тобто все гаразд, да? Ніяких претензій?
— Ніяких.
— Ну тоді ходи здоровий.
— Дякую. Як добре, коли людина розуміє тебе з півсло…
Але Ніколай зник. Очевидно, він поклав слухавку і вже давно набирав номер когось іншого, аби з кимсь іншим завести дружню вранішню розмову, розпитати у нього про діла, про настрій, про життя в тонусі, гемоглобін двісті. А наш головний герой вирішив відкласти розмову з Ніколаєм до ліпших часів, коли рани від учорашнього конфузу замиляться, коли серце всередині припинить так рвучко шмигляти, а розум повернеться до голови, немов перелітний птах повертається на рідні чорноземи.
Але тут знову пролунав дзвінок.
— Алло? — запитав наш головний герой у слухавку.
— Новенький, — це був Ніколай, — хочу тебе попередити, що лише троє з десяти птахів виживають після перельотів.
— Ніколай? — знову запитав наш головний герой.
Але Ніколай поклав слухавку, немов і не телефонував зовсім, а цей невеличкий інцидент був лише химерою, міражем бажаного, чистої води самообманом.
І не встиг наш головний герой як слід зрозуміти, що ж це, врешті-решт, було, як знову затріщав телефон, і на цей раз голос у слухавці мав суто інфернальне забарвлення.
— Конюх?
— Да, Рито Львівно? — сил сперечатися не було.
— Дійшли чутки, що ти вночі припхався до моєї єдиної наймолодшої донечки…
— О господи, — видихнув шмат стомленого повітря наш головний герой. — Яке на цей раз буде покарання? Ви відсічете мені голову? Чи обійдемося правицею?
— Конюх, це ти у себе в селі таке жало відростив? Помовчи, поки старіш говорять. Я тобі ось що скажу: нічого проти не маю. Ходи до неї, розмовляй, їж її оладки — до речі, Римусік робить дуже смачні оладки, особливо якщо придобрити їх сметанкою, — якщо хочеш, конюх, можеш навіть у ліжко до неї стрибнути, але не здумай її скривдити, не смій зрадити її, штрикнути своє довге жало у спину в той момент, коли вона цього менше за все очікуватиме. Я тобі більше скажу. Так, я дійсно б'ю людей — у мене характер такий, збитошний, іноді я б'ю досить сильно. Ха, — перебила вона сама себе, — я тобі якось розповім, як я починала бити Артура — упісяєшся. Але не про це зараз. Так-от, я можу їх бити, ображати, кривдити словами, так само можу бити і Риму, але ніколи — чуєш! — ніколи не дозволю якимсь приїжджим конюхам завдавати, як це кажуть, психічної шкоди своїй донечці. Тому май на увазі і, як відростиш собі вуса, намотай на них: не дай бог!
Увесь цей час, поки Рита Львівна пояснювала нашому головному герою правила поведінки з її єдиною наймолодшою донечкою, хтось настирливо дзвонив у двері, стукав, навіть гамселив ногами, потім знову дзвонив і знову лупив ледь не головою. Тьохкання розривало навколишній простір чистою треллю, заповнювало всі найпотаємніші схованки у кімнаті, які нашому головному герою ще не довелося вивчити, і від того стуку, грюку, бемкання й переливу солов'їного співу в очах нашому головному герою темніло, а його тіло вкривалося маленькими, ледь помітними краплинами поту. А Рита Львівна все говорила і говорила, а у двері все стукали і гахкали, ляскали і грохкали, немов це були не двері зовсім, а якийсь особливий пристрій, який був створений спеціально для того, щоб по ньому гатити.
«Як же ж його можна було б назвати, цей пристрій?» — думав наш головний герой, але назву так і не вигадав — його перервала Рита Львівна:
— Потім придумаєш назву, конюх. Іди відчиняй. Після розкажеш, хто то був і що їм потрібно. Чао!
І вона поклала слухавку.
«Який несмак, — подумав наш головний герой, — як безкінечно вульгарно прозвучало це її "чао"», немов у борделі якомусь…»
І тут він відчинив двері.
Він відчинив двері й одразу, за звичкою, глянув униз, очікуючи побачити кротоподібну Риму, але ніякої Рими не було, натомість стояли дві нормальні, якоюсь мірою навіть великі людини. Хоча це лише якоюсь мірою. Зрештою, що він міг знати про міру? Наш головний герой уже звик, що будь-що в цьому місті міри як такої не має, тому її чіткі окреслення досить розмилися, розбавилися безмірністю, і все-все-все було схожим на Клінта Іствуда.
Наш головний герой глянув на двох людей, і першим, що спалахнуло у його голові, було бажання негайно зачинити двері, але воно лише спалахнуло, тому наш головний герой переляканими очима дивився на Марію Федорівну Корф та Івана Івановича Арманьяка.
«На кому ж зосередитись?» — думав він.
— Та вже на комусь, — привіталася Корф.
— Да-да, — привітався Іван Іванович. — Дивитеся на нас, немов самого Клінта Іствуда побачили.
— Звідки такі припущення? — у свою чергу привітався наш головний герой.
— Звідти, — Іван Іванович підняв угору очі, немов оце «звідти» знаходилося десь нагорі.
— У тебе є гарбуз? — запитала Корф.
— Н-немає, - розгубився наш головний герой.
— Це добре. А піч?
— Теж немає.
— А це погано. Але все одно ми зайдемо, не проти?
— Заходьте… — і наш головний герой широким жестом запросив непроханих гостей до квартири.
Ті зайшли.
— А навіщо вам гарбуз і піч? — запитав наш голов ний герой, продовжуючи запрошувати гостей у глиб квартири.
— Не нам вони потрібні, а тобі, - висловилась Марія Федорівна, продовжуючи заходити у глиб квартири. — Точніше, гарбуз нам не потрібен, а піч потрібна тобі.