Рожеві сиропи (збірник), стр. 9

— Мене запросили до Смоленська! — кричав Ваня у слухавку.

— Ну, я радий за тебе, — без ентузіазму відповів Родік.

— Ти не радий за мне?

— Радий!

— Щось не видно. Ну таке, проїхали. Ти як?

Вони не бачились більше місяця.

— Працюю. Батько влаштував мене старшим лаборантом до молекулярки.

— Ну класно! Будеш зрощувати свій сколіоз?

— Ну да, — посміхнувся Родік.

Але якось безрадісно, натужно. І Ваня це відчув. Він відчув його посмішку, а разом з тим її безрадісність і натужність. І це відчуття йому не сподобалося. Після закінчення школи вони могли не бачитись два, три тижні поспіль, хоч і жили в сусідніх будинках. Кожен був заклопотаний своїми справами, кожен був поглиблений у свою роботу.

А згодом Родіон узагалі переїхав чортзна-куди, кудись аж на Шулявку, десь в район парку Пушкіна. Виявилось, що друг сім'ї, дехто Кирило Семенович, подарував Родіону квартиру. Був цей Кирило Семенович видною шишкою при Міністерстві оборони. Очолював якийсь завод чи ка-бе, а тому мав можливість подарувати одну квартиру Родіку, а іншу — брату Родіона, Паші.

Паша був старшим і нецікавим братом. Його в житті анічого не цікавило. Хіба одного разу він взявся збирати монети, але вся пристрасть його закінчилася на трилітровому слоїку радянського дріб'язку, який Паша закинув кудись на антресолі, навіть не перевіривши свою колекцію на брак чеканки чи рідкісність штемпелів та років. І все. Решта було для галочки. Для галочки він закінчив школу, вступив до якогось сіренького інституту, для галочки він його закінчив, для галочки ж і одружився. Одружився він на Голочці. Невиразній і сірій, як і все їхнє життя, як і квартира, у якій вони мешкали, як і дитина, яку вони народили. Як повітря, яким вони, живучи у Північно-східному районі Києва, дихали. І так сталося, що для матері еталоном успіху став Паша, адже все в його житті було правильним, причесаним і сірим. Родіон же, чиє життя, по правді, не вирізнялося кольоровими фарбами, але було більш насичене, був гордістю батька, Семена Кириловича, який теж працював у дослідному інституті й був з фізикою на «ти».

Для Вані з переїздом Родіка його рідний Печерськ спорожнів. І хоч бачилися вони так само десь раз на місяць, але усвідомлення того, що в сусідньому будинку більше нема його однокласника й однопартника і що, виносячи сміття, він більше не зустріне свого друга, який вийшов за хлібом, усе-таки пригнічувало. І хизуватися перемогами не було ніякого бажання. Подумаєш, автор сотні статей у найавторитетніших журналах світу, кілька монографій з історії філософії, дисертація на тему географічного детермінізму, запрошення від світових університетів, які пропонували свої кафедри. І це у двадцять років!

Родя знав про Ванини успіхи, але при зустрічі вони якось не розмовляли на ці теми, піднімаючи переважно побутово-поверхневі проблеми: політика, алкоголь, сенс життя. І від цього ставало якось гірко і надзвичайно самотньо.

А потім ще й ця сварка.

«Звичайно-звичайно, — думав Ваня, — Родіон просто заздрить мені. Я їду в Штати викладати філософію, а він залишається тут, у своєму гадюшному інституті, й далі змішуватиме вуглець з воднем. Це всього лише заздрість».

«Звичайно-звичайно, — думав Родіон, — Ваня досяг таких наукових висот. Куди мені! Я ж лише лабораторний пацюк, що змішує вуглець з воднем».

Розділ 2

Важко було спочатку, перші місяці. А потім, коли Родіон почав чітко дотримуватися власного розпорядку, все стало на свої місця. Працювати і на роботі, і вдома, і в транспорті стало звичною справою, тим більше що думати він міг постійно, безперервно, віддано і всюди, де б не знаходився. Навіть уві сні.

З десятої до сімнадцятої Родіон просиджував халат в молекулярні на Харківському шосе. Це було незручно, це дратувало, відволікало від основної роботи, але таким чином він мав доступ до необхідних йому препаратів, апаратів, реактивів та різного вкрай необхідного хімічного обладнання. Шлях від метро «Шулявка» до метро «Чернігівська» займав півгодини, далі на трамваї або маршрутці Родіон їхав до інституту і вже там, випробовуючи власні нерви на міцність, він починав чекати, коли закінчиться робочий день. Робочий день зазвичай тягнувся довго, тому Родіон кожну годину бігав курити, все робив повільно, залишаючи собі час на обдумування власних ідей.

Напарник Родіона, молодший лаборант Петя, був приємний хлопець, але надто вже дратував його своїми надокучливими розповідями про своє жалюгідне дитинство, про те, як батьки фарбували його хною у рудий колір і називали не Петею, а Патріком. Це сталося тоді, коли батьки Петі з'їздили в Ірландію на наукову конференцію, їх настільки захопила ірландська культура, що власний син Петя перетворився на Патріка, а життя Патріка перетворилося на пекло, адже школа кінця вісімдесятих не вирізнялася гуманним ставленням до дітей ані з боку педагогів, ані з боку учнів.

— Фарбованій птасі, Родя, не місце у зграї безликих півнів. Знаєш, я колись у діда в селі пофарбував білу курку зеленкою, так вона не прожила і трьох годин. Її загнали під паркан і заклювали свої ж.

— Печально, — відказував Родіон.

— Не те слово! А що зі мною робили у школі…

Це була улюблена тема Петі. Що з ним робили у школі, як над ним знущалися, як скубли його волосся, плювали в портфель, били, псували зошити й одяг, ображали й принижували. Але тепер він ЛЮДИНА, тепер він науковець…

— Лаборант, — поправляв Родіон.

— Науковець! — стояв на своєму Петя. — А вони всі гниють. Хто під голкою, а хто під шконкою… А ти, Родя, даремно так. Лаборант, лаборант! Науковці ми, розумієш! Ми наукою займаємося.

— По пачці за зміну викурювати і в колби дивитися може хто завгодно…

— А от не скажи. За такі гроші треба бути героєм. Щоб так вкалувати!

— Я не вкалую, і не за гроші я тут, — буркнув Родіон.

— Правильно! За ідею! Науковець, як і поет, має бути голодним.

- І не за ідею…

— Ні?

— Ні.

— А тоді чому? Що тебе тут тримає?

— Петя, іди в жопу.

Але Петя залишився. Він постійно залишався і нікуди не дівався. Іноді Родіону здавалося, що Петя переслідує його. Родіон в їдальню — і Петя за ним. Родіон додому, і Петі якраз в ту сторону. Навіть уранці зустрічає Родіона біля кабінету. Першим не заходить.

— Ти, Родя, старший лаборант, а я молодший.

І так щодня, щогодини. Іноді Родіону здавалося, що відчини він двері своєї квартири, а на дивані лежатиме він, Петя, і дивитиметься так, звузивши очі, догідливо.

— А я тобі вже і яйця підсмажив, Родя.

Проте, на щастя, вдома панував хоч і безлад, але разом із ним — тиша, яка допомагала Родіону працювати. З сьомої вечора до півночі він сидів над кресленнями, які постійно сканувалися, вимірювалися, у які вносилися правки, після чого вони знову сканувалися й зберігалися у сотнях папок під назвами «ОМ1», «ОМ2» і т. п.

На балконі була обладнана міні-лабораторія. Реторти і колби, реактиви та різноманітне начиння наполегливо виносилися з інституту й під прицілом мікроскопа досліджувалися, змішувалися, утворюючи їдкі кислоти та різнокольорові рідини. Все це кип'ятилося, нагрівалося, охолоджувалося та піддавалося різним хімічним та механічним впливам, результати занотовувалися до величезного амбарного журналу для записів, після чого всі дані переносилися до комп'ютера у різні файли, папки, групи папок. Робота, швидше за все, була кропіткою, йшла невтомно, з якимись невловимими маніакальними іскрами, що так і сипалися на старий, місцями попалений лінолеум.

На сон Родіон відводив собі вісім годин — часу на таку марну справу, як сон, не шкодував. Вважав, що запорука плідної роботи у міцному й тривалому сні. І на безсоння не страждав, не мучився годинами над якоюсь черговою формулою і не поєднував у голові різні хімічні сполуки — засинав одразу й прокидався без будильника рівно о восьмій. Хоча іноді робота снилася й навіть приходили якісь рішення.