Згори вниз. Книга страхів, стр. 33
Люба вилізла на ще одну гілку, вищу. Вона повисла над нами всіма і усміхається. Поділ її спідниці задирається, і я бачу, що вона також без трусів.
- А тепер стрибай, Люба! - кричить Любин брат. - Стрибай на землю!
- Люба, не стрибай, - реву я, - ні в якому разі не стрибай!
Васильовський скрушно похитує своїми грушоподібними черепами поміж галуззям.
- Стрибай, Любо!
- Не стрибай, Любо!
- Стрибай, Любо! - Люба готується стрибати.
І тоді з'являється моя корова. Ласька. Вона дає червоне молоко і тужливо мукає, вона незабаром здохне, але зараз вона знає, на чиєму боці добро.
Ласька заревла як бик, пустила з ніздрів язик полум’я, вдарила копитом об землю і кинулась з рогами на Любиного брата.
Любин брат навіть не встиг злякатися, як з величезною силою беркицьнувся у свіжо викопану Шапоччину могилу.
Ласька постояла над могильною ямою, ще кілька хвилин постерегла Любиного брата, а тоді повернулася на пасовисько рвати вицвілу траву і тужливо мукати.
- Любо, нащо ти слухаєш цього придурка? - говорила я, допомагаючи Любі злізати з груші.
- Бо я його люблю, - відповіла Люба.
- Слухай, а ти колись впала з вишні чи народилася без піднебіння і тому німа?
- В мене нема піднебіння, - і усміхаючись, Люба роззявила рот, щоб це мені показати.
Я їй віддала свої труси.
Батьки приїжджають зранку в неділю, привозять мені шоколадки і абрикоси. Мама притискає мене до грудей, а потім раптом відсахується і починає кричати за воші. Все, як я собі уявляла.
- Мамо, тут люди такі нещасні, що воші їм зовсім не заважають. Тут у всіх є воші, навіть в бабиних курей. Як я могла їх уникнути?
Ввечері батьки вже лаштуються повертатись.
- Я їду з вами, - кажу я.
- Побудь ще тиждень, - просить мама, - корова здохла, і бабка дуже побивається. Як ти її залишиш саму?
Баба сидить на лавці під літньою кухнею, дивиться на татів автомобіль, на пса в буді, на порожню стайню, на своїх вошивих курей, на порожню стайню і мовчить.
- Я не можу тут залишитися! - мало не плачу я. - Я тут більше не можу бути! Не знати, хто за цей тиждень ще помре!
- Залишся, - продовжує мама, - тут є що їсти, є яблука, грушки, виноград достигне за кілька днів.
- Так-так, донько, - каже баба, - лишайся, тут є се-то.
- Почекайте на мене, - плачу я, - піду зберу речі! Я швидко! Я їду з вами!
Забігаю в хату і швидкоруч збираю клунок своїх шортів і майок, зубну щітку, книжки, старенький магнітофон «Карпати», ще щось.
Чую, як «запорожець» батьків рушає з місця.
- Чекайте на мене! - стрімголов лечу на дорогу і застаю від батьківського «запорожця» тільки дим та й нитку.
- Нащо ви мене тут лишили! - сльози горохом скочуються на ґрунтову дорогу.
Раптом з'являється моя корова Ласька, нагинається, і я вискакую їй на спину.
- Давай, Ласька! Скачи за тою машиною!
Ласька скаче, як кінь, галопом, я підстрибую в неї на спині, вітер розвіває мені волосся і висушує очі. Ми з Лаською, як воша на коні.
- Ласька! Тут неможливо залишатись! Тут цвинтар, а не люди! Я нічим їм не допоможу!
Малі Васильовські вибігають з подвір’я мені назустріч і радісно витанцьовують.
- Вона померла! Вуйна померла! - кричать вони.
- Як гарно, - кажу їм і скачу далі.
- Мені треба підживитись, - повертає голову Ласька, - не наздожену машину, якщо не підживлюсь!
Я відриваю шматок свого стегна і вкидаю Ласьці до писка.
Батьки в машині помічають нас. Мама каже татові:
- Їдь швидше! Вони вже на хвості!
- Як я тобі поїду швидше, - нервується тато, - в мене газовий балон протікає!
- Ласька! Давай, моя люба! Ми їх можемо навіть перегнати! - переможно кричу я. - Без трусів дуже приємно, виявляється! Ласька, давай! Переганяємо! Тікаємо звідси!
- Ох, Таня, - кокетливо підсміюється Ласька, - ми з тобою такі псишки! Такі псишки!
Село і його відьми
Тато народився в селі, в якому мешкають відьми і змарновані люди. Дітей і тварин до уваги не беру. Ще в цьому селі залишилось моє дитинство. Мій дитячий одяг, особливо яскраво-жовті ґумаки і підозріле червоняве пальтечко в клітинку з бомбонами на грудях. Татові шахи. Татові друзі минулого, яких я заношу до категорії змарнованих людей. Також в цьому селі ще можна відшукати старих дідів, які пам’ятають, як тато їхав селом на козі. Тато такий факт майстерно приховує.
Ще в селі є хлібопекарня, сплюндрований католицький костел і цвинтар. Жителі села містичним чином гуртуються навколо цих трьох не то будівель, не то метафізичних категорій, бо всі працювали, працюють або працюватимуть на пекарні, всі так чи інак за часів атеїзму брали участь у сплюндруванні костелу і всі рано чи пізно лежатимуть пліч-о-пліч на старому польсько-еврейсько-західноукраїнському цвинтарі.
Більшість відьом працювали на пекарні, одна навіть доводиться мені якоюсь далекою тіткою.
Її звали Катериною. Вона пахла хлібом. Її комірчина, до якої я крадькома зазирала, була завалена зачерствілими пекарськими виробами. Казали, що вона годувала хлібом курей і свиней і що її кури взагалі не дивляться на пшеницю.
Катерина кілька разів била тата, коли той ще був зовсім малим. Катерина била двох татових молодших сестер, а якось навіть набила татову маму. Вона ненавиділа людей за те, що вони живуть краще, і за те, що вони живуть взагалі.
Кожного ранку я спостерігала за тим, як Катерина несла до своєї комірчини з криниці воду. Несла відра у двох руках. Опустивши голову. В хустці. Я визирала з вікна через фіранку, тому Катерина не могла мене бачити. Але бачила. В останній момент, коли вона вже мала зникнути в комірчині, раптом різко повертала голову в мій бік і пильно-пильно, з усією ненавистю, яка тільки вміщувалась в такій невеличкій жіночці, дивилася мені просто в очі, через фіранку, що за нею неможливо було когось розгледіти. Я зі страху відразу падала на підлогу, перебуваючи у стані паралічу наступні півгодини.
Я відчувала перед Катериною вину за те, що знаю про її відьмацтво. За те, що слідкую за нею, що постійно у чомусь її підозрюю. Вона мені подобалась. Бо в такому селі, яким було село мого тата, бути відьмою - єдина більш-менш гідна альтернатива змарнованості. Мисляча людина мусила вибирати. Або перестати мислити, або мислити абсолютно інакше. Тебе або почнуть зневажати, або боятимуться.
Тоді для мене не було нічого страшнішого, як ця Катерина. Каська.
Для тата, вже дорослого, напевно, також. Коли він приїжджав в село на вихідні мене провідати, так само, кожного ранку спостерігав за Каською через вікно. Якось я застала його спаралізованого на підлозі. Ми мовчки перезирнулись.
- Дивись, нікому не кажи, - сказав мені потім тато, коли ми разом лузали гарбузове насіння, - і будь обережною.
Я здивовано перепитала:
- Що нікому не казати?
Тато відмахнувся. Він любив лузати в селі гарбузове насіння, можливо, саме заради цього він в село і приїжджав. Видовище не з приємних. Тато обпльовував лушпинням себе і все довкола себе. Він сидів серед лушпиння, як Пантагрюель. Я намагалась лузати насіння так само, але в мене однаково виходило акуратніше.
- Це не село, а відьомське кодло, - сказав тато.
- Каська мені подобається.
- Це ти так думаєш, що ти так думаєш. Вона сама вклала тобі в голову приязнь до себе. Їй потрібно подобатись іншим, щоб потім легше їх знищити. Тим більше вона хоче налаштувати тебе проти мене.
До Каськи на літо приїздила зі Львова онука моїх літ. Змарніла худезна білявка. Бували дні, коли на її тонкій білій як молоко шкірі лиця можна було розгледіти кожну судинку. Вона говорила тихо і повільно. Вона могла померти в будь-яку хвилину. Так виглядало. Ніби якась дрібна пташка. Пташечка. Я просила пташечку говорити голосніше, щоб я не боялась її раптової смерті, і пташечка, на догоду мені, щосили напружувалась, вимовляючи кожне слово. Вона ходила за мною, як кришталева сновида, я водила її по калюжах і потіках, спеціально заводила в багно і на чужі городи красти помідори, але водила так, щоб не випускати білявку з поля зору, бо вона могла розсипатися на дрібні кришталеві друзки, або розіллятися молоком, або розчинитися в повітрі, або полетіти. Часто білявка сідала на траву і казала, що не має сили підвестись, її тонкі руки і ноги нагадували мені відламане від стовбура гілля ясена. Я тягла білявку на собі, приповідаючи, що ми можемо спізнитися на штрику і пропустити поїзд. Білявка нилася мені під вухом, а я тягла її, і мені було зовсім легко. Я опікувалась білявкою, ніби лялькою Барбі.