Зірка для тебе, стр. 47

Сергій мліє. Над вухом дзижчить бджола, а за дверима квітнуть кульбаби. Крук опускається на плече і зазирає в очі. Десь зовсім поруч їде-їде трамвай:

То з’їжджати з глузду таки зовсім не страшно, переконує себе Сергій. Відтуляє вухо від дверей. Вставляє ключ у замок, ні секунди не вагаючись чи сумніваючись, що не підійде. Підходить ідеально… Пахне весняний сад, роса стає сонцем, вертає назад додому…

Повертається ключ у замку доволі легко. Сергій штовхає двері, і вони розчиняються. А там — багато світла, такого яскравого, що і не добереш, чи є хтось у ньому. Він стає на поріг. І звуки вмовкають. Відразу всі: і по один бік дверей, і по другий. Тільки чути, як гупає його серце і ще одне — маленьке й швидке-швидке. Крук здіймається з плеча, Сергій озирається, птах сідає на стару яблуню. І дивиться сумно на Сергія. Бо йому з ним не можна, чоловік звідкись знає це.

І перед тим як ступити з порога у світло, запитує ледь чутно:

— Птахів до пекла не впускають, круче?

І останнє, що бачить перед тим, як зробити крок, — вишні у білих льолях та сльоза, що котиться з ока чорного птаха.

Круки вміють плакати?

— Дякую, друже! — шепочуть уста.

І стає зрозуміло: там, по той бік порога, не пекло, але й не рай.

Бо…

Круки вміють плакати? Круки вміють плакати.

За триста років життя і не такому можна набратися від людей.

14. Двері

Спалах. Мить прозріння чи прокидання. Світло, багато-багато світла. А тоді мить згасання, повного, і… Затемнення.

Сергій відкриває очі в кімнаті, залитій сонцем. Усе навколо просто горить у його променях. І наче з неба знайомий рідний голос:

Голос та біла стеля замість неба. Отже, він лежить у кімнаті. Поруч, майже над вухом, зліва, щось кволо попискує— «пі-пі-пі», вплітаючись набридливою мухою в плин поетичних слів:

А завтра понеділок, і йому на роботу. Але як він туди піде? Господи, яка там робота? Він зараз десь? Де? Можливо, на тому світі. Вона нарешті забрала його до себе? Куди?

Замовкла. Тиша. Голос пропав. Цього вірша в Зоряниних зошитах він не бачив. Новий, напевне. Як новий? Чи душі можуть писати вірші та читати їх реально? Боже вільний. Він таки божевільний. А може, це й на ліпше. Отак майже реально збожеволіти.

Отже, він у божевільні.

Вдихає на повні груди. У кімнаті пахне медикаментами та трохи конваліями. О, він має обов’язково все тут оглянути. Бо все мусить мати логічне пояснення. А його стан теперішній також можна пояснити, тобто це слід зробити. Внутрішній голос у голові натякає на те, що ті його маніпуляції з дверима та ключем ну вже зовсім ніяк не пояснювалися. Яка там логіка?! Суцільне божевілля. Як і запах конвалій.

Ах, так, запах конвалій. Учепився в щось наче трохи реальне. На горі Кішка тільки почали квітнути черешні та вишні, а тут уже зацвіла конвалія. Де тут? Стоп! Думаємо логічно. Сергій робить спробу сісти, та чомусь не може. Тіло зовсім не хоче слухатися. Якщо божевілля забирає в людини здатність управляти тілом, тоді це доволі паскудна штука. Намагається повернути голову вліво, звідки доноситься мляве пікання. О, скільки то йому коштує зусиль. Шия мов із бетонну, майже не слухає. Тисячі голочок упиваються водночас у шкіру. Холера, навіть вилаятися чи то бодай крикнути несила. Бо язик так само кам’яний, як і шия. Закрив очі, перевів подих. Ху, втомився, аж піт на чолі виступив. Наче на Говерлу ліз. Посміхнувся своєму жарту чи нежарту. Уже сам не знав. Ні, не так. Типу посміхнувся. Губи також майже не слухалися, вже, напевне, склалися в прикру гримасу. Фігня якась. Кілька миттєвостей тому був здоровісінький. А може, то сон, і він за мить прокинеться у своєму ліжку в Кримських горах. Він знає, що бувають такі сни, коли хочеш бігти, та не можеш, ноги наче свинцем налиті. Схоже зараз відбувається з його тілом. Стоп, але чи уві сні може так боліти? Може, але відразу людина прокидається. Що ж, виходить, не надто йому зараз боляче. Щось тре’ таке утнути, щоб до смерті боліло.

Ідіот — знову вилаявся. Зітхнув. О, це вже добре. Зітхати він не розучився. Спробував закрити-відкрити очі, ті слухалися. Гарний знак. Отже, не все так зле у нашому князівстві. Так, поруч стоїть якась медична апаратура, то вона попікує. А ще вона мигає лампочками, показуючи на екраниках якісь цифри. Екран за розміром як монітор ноутбука. Не зосереджувався на числах. Ще тільки математичних ребусів йому не вистачає зараз! Від апаратури тягнулися змійками дротики різної товщини та кольору. І, схоже, вони всі були причеплені до його тіла. От чому він не може ним поворушити. За медичним прибамбасом — стіл, ущент заставлений баночками та мікстурами. Більше нічого цікавого. Отже, тут хтось хворий, і місце дуже нагадує лікарню. Стоп. Чому хтось? То його тіло хворе? Його! Чому? Коли? Ще більше зусиль коштувало повернути важку, наче чужу, голову вправо. Так, логічно він наче мислить. Майже мислить, бо що значить те, що він чує голос Зоряни? Галюцинації!

Напевно, він зайшов через двері комори і потрапив… Нікуди ти не потрапив. Придурок. А біле світло? Біле світло — то увімкнена лампочка. Стоп, але воно занадто яскраве. Ага, перепади напруги в мережі. Але він лампочку не вмикав. Ну і що? Може, пані Рая вранці приходила, коли ти, телепню, ще спав, і забула вимкнути. Логічне пояснення? Логічне! А потім що трапилося? Ти, уважний наш, перечепився через поріг і гримнувся головою. Звідти і галюцинації, тобто неіснуючі голоси. Заспокоював себе твердою логікою. Наче помагало. Отже, він не божевільний, а просто хворий. Хто знає, скільки він пролежав у коморі непритомним? Можливо, кілька годин, а може, й добу! У понеділок його точно б шукали. Ще такого не було, щоб Сергій Безхатченко без попереджень та поважних причин не вийшов на роботу. Отже, якась добра душа його знайшла, й ось він тепер у лікарні. Живий. А те, що чує якісь там звуки та голоси в голові, — фігня. Минеться. Бо вдарився ж головою. Точно, головою. От у ній усе й перемішалося. Зараз до палати прийде лікар та все йому пояснить, а він тим часом спробує тут добре роздивитися.