Зірка для тебе, стр. 32

Зоряна стала мовчазною. Мовчки ходила до школи, щоб не думати про те, що відбувається зараз із ними. Була налякана, була стривожена і думала тільки про те, що мусить дотримати слова, даного тітці Калині. Як? Вона має просто добре вчитися.

Одного ранку мати накинулася на неї ледве не з кулаками, коли дівча попросило у неї кілька копійок на обід у шкільній їдальні.

— Що? На шию мою всілися та ноги звісили, троглодити прокляті! І тобі, рідненька, час починати думати про хліб насущний, а не зазирати мамці до рота. Дівулі вже майже шістнадцять, а вона віршики пише. Думаєш, мені тітка не розповідала про твої чудацтва? Теж мені, Ліна Костенко! Твої книжечки тебе не прогодують. Нормальну роботу треба мати.

Мама Валя роздратовано підбігла до полиці з книгами. Але не встигла нічого зробити, бо Зоряна перехопила її руку.

— Тільки спробуй. То єдине, що залишилося від тітки, коли ти продала її хату. Що в тих теплих краях із тобою зробили? Матусю, рідненька, що відбувається з нами?

Валентина, сердита та знічена, пішла з дому, гримнувши дверима так, що аж шиби задзвеніли. Батька також удома не було, запив. Мати повернулася наступного вечора п’яна та весела. Витягнула з кишені палку ковбаси, з другої — пляшку прозорої рідини.

— Ходи, дочко, вип’єш із мамкою.

Зоряна стояла в дверях кухні розгублена та здивована:

— Мамо, ти ж не п’єш… Хіба ти не бачиш, що горілка з батьком зробила?

— А що зробила? Йому хороше. Він нап’ється і забудеться. І я так хочу. Забутися. Сідай-сідай, мала.

Зоряна невпевнено всілася навпроти матері. Та дістала стограмівку, налила в неї чогось до огиди смердючого. Зоряна скривилася від самого запаху.

— Що, гидуєш? Нічо’, звикнеш…

Зоряна накрила долонею стакан матері:

— Не пий, мамо, благаю!

Валентина з розмаху вдарила Зоряну по обличчі. Та аж зі стільця злетіла.

— Що? Ти хто така, щоб матері наказувати? Хто ти така, потороче?

Валентина дістала з холодильника квашених огірків, наклала їх до тарілки. Сіла.

— Слухай мене, мала. П’ю за нас — за тебе і за мене. Будь! І мамці більше не наказуй, бо мамка може і з дому вигнати, а куди підеш? О!

Валентина перехилила стакан і залпом випила, навіть не скривилася. Зоряна встала з підлоги і дивилася на матір переляканими очима. Та ж продовжувала говорити:

— А я п’ю, дочко, бо спадковість маю паскудну. І в тебе вона також паскудна. Знаєш, чому померли твої дід із бабою? Не від старості. Нє! Алкоголіками вони були закінченими. Тож одного разу так напилися, що батько заснув із цигаркою в роті. Недопалок упав на ліжко, воно почало тліти і… Згоріли всі — і хата, і вони. А мені пощастило. Бо мене тоді в хаті не було. Я коли чула їхні п’яні розборки, то ховалася в стайні, у коров’ячому жолобі. Боялася попасти під роздачу. Батько коли напивався, то гамселив усіх підряд — направо і наліво. Тож коров’ячий жолоб був для мене порятунком, а взимку, коли ставало холодно, доводилося сутужніше. Тоді я нишком залазила у шафу або під ліжко, хоч тоді доводилося чути і крики, і лайку, і ще дещо, коли розпашілі батьки, мов двійко голодних звірів, накидалися одне на одного з тваринними любощами. А в той страшний день надворі стояв липень і було спекотно. І я ночувала в хлівці. Корову батьки вже давно пропили, а стайня та жолоб лишилися. Рано-вранці мене розбудили крики сусідів, що гасили пожежу. Батьків ховали в закритих трунах, бо дуже обгоріли їх тіла. А тітка Калина, добра душа, оформила наді мною опіку та забрала до себе. Тобі про це ніхто не розповідав. Бо чим тут хвалитися?

Валентина подивилася уважно на Зоряну, налила ще собі в чарчину, залпом випила, закусила огірком і продовжувала:

— Моя кохана тітонька розповідала якось притчу про мудрого та розумного правителя. Мо’, ти її знаєш, та послухай ще раз! Так от, був той князь добрим князем. Піддані його любили, вороги боялися, суперники поважали. А заздрісники… Один із заздрісників отруїв воду в річці, з якої його князівство пило воду. Вода стала поганою, люди від неї ставали божевільними. Правитель дивився на своїх підданих і не впізнавав іще вчора розумних і хороших людей. Він єдиний у королівстві залишився нормальним, оскільки воду брав для пиття з власної криниці. Знаєш, який вихід він знайшов? — мама криво посміхнулася. — Він також напився води з річки… Щоб не відрізнятися від підданих. Ну що, мо’, вип’єш, піддана?

— Тільки, мамо, у нас усе не так, — сумно говорила Зоряна. — Наш князь першим напився. Але я, як піддана, протестую. Я не буду пити, чуєш! І ти не пий. Ти ж не така. Ти — донька Калини, а не Богданки.

У суботу вранці Зоряна застала матір тверезою, вимитою та чисто вбраною. Жінка поралася на кухні та готувала сніданок. Батька й досі не було. Мама напекла пиріжків із останніх припасів і понесла їх замовнику. Додому повернулася з великою торбою харчів. І знову мовчки взялася до роботи, сказавши, що має термінове замовлення на тістечка. Зоряна допомагала. Коли все було готове, прийшов замовник. Весела рудоволоса пані маминого віку. Назвалася Ренатою. Вона відразу розплатилася за замовлення, жінки пошепталися про щось у коридорі, і та пішла. Зоряна була у себе в кімнаті. Від душі відлягло. Хоч мати не питиме.

— Зорянко, ходи сюди. Маю тобі дещо сказати, — покликала мама з кухні.

Зоряна зайшла. Жінка сиділа, склавши перед собою на столі руки. Дивилася на Зоряну спокійно і трішки сумно.

— Сідай, доню.

Зоряна чемно сіла.

— Ти ж бачиш, дитино, що в нас у родині все погано. Тато п’є, грошей нема кому і нема де заробляти. Крім цього, твій батько дуже хворий. Я ходила по лікарях, і ті сказали, що вилікувати теперішню його стадію діабету вже неможливо, однак полегшити стан можна, та для цього його спочатку треба вилікувати від алкоголізму. У нас таких грошей немає. Ми з тобою могли б вигнати його на вулицю, викинути геть і позбутися такого клопоту. На тебе і на себе я ще зароблю, але…

Мама вмовкла. У Зоряни всередині щось затріпало-заметушилося і так скажено там затовклося, що їй аж дух перехопило й серце зайшлося. Як викинути? Батька на вулицю? Згадала, як ходила з ним у цирк, як катав він її на поні, як ніс малу в себе на плечах, пишаючись своєю Зорянкою. Згадала, як вів її в перший клас. Як плакав на лінійці, коли малим першачкам вручали букварики, як вони всі разом каталися на чортовому колесі у парку… Згадала…. Він же ж, він… Не додумала, бо мама продовжувала:

— Але ми з тобою цього не зробимо. Бо він мій чоловік перед Богом і людьми, а твій батько. І він хворий. А хворих треба лікувати.

Мама зробила паузу. Подивилася у вікно. Там плакав дощ.

— І ще одне, дуже важливе, — знову заговорила, трохи тихіше. Так, що Зоряна її ледве чула. — Ти, дитино, уже в десятому класі. Через рік закінчуєш школу. І я не хочу, щоб моя єдина донька микалася, як її мати. Ти маєш вчитися, отримати освіту, гарну спеціальність. Маєш рік, щоб обрати професію, але для вступу також потрібні гроші, дитино. Тому таке. Ця пані, яка щойно приходила і є моїм постійним замовником, пропонує мені роботу в Італії. У пані Ренати донька вийшла заміж за італійця, і їм потрібна прислуга — кухарка та прибиральниця. Гроші обіцяє добрі.

Мама сумно зітхнула, тоді додала:

— Зрештою, Зорянко, у нас немає іншого виходу.

— Бо в нашому королівстві тільки князь напився з тої річки? — перепитала майже шепотом Зоряна.

— Тільки князь, дитинко!

5. Автострада

І мама поїхала. Залишивши на неї хворого батька, квартиру в боргах, яку в будь-який момент могли забрати, і невелику суму грошей на перший час, тобто поки вона не почне заробляти. Залишені гроші було велено старанно заховати. Зоряна так і зробила, беручи для себе тільки на найнеобхідніше.