Зірка для тебе, стр. 25

— Але ж я, я… Я страшна людина. Такі, як я, не варті того, щоб їх… — очі затопила вода, не договорила.

Голос надломився.

— Тс-с-с. Не треба… — Він гладив її по голові. — Тихо-тихо. Зорі не плачуть. А може… може, й поплач. Бабуня Ніна каже, що сльози — то зайвий біль, який не в силі витримати серце, і, щоб воно не тріснуло від розпуки, треба зайве витиснути з себе. Виплач, витисни біль, викинь зайве. Мені байдуже, дівчинко моя, ким ти була раніше. Напевно, страшні обставини змусили тебе таке чинити з собою. О, то було колись… Я прийшов, щоб забрати тебе з минулого. У мене немає великих грошей, статків, свого житла. Немає й батьків чи інших родичів, які б підтримували. Але у мене є люди, які люблять мене і тому допомагають. А це завжди набагато більше важить, аніж гроші. Вони й тебе любитимуть, якщо ти тільки захочеш. Ти хочеш стати частинкою мого життя? Ти хочеш бути моєю Зіркою?

Оповідка друга. Літавиця

Без крил

На дубі сиділо дві пташки — він і вона. Він привів її сюди, до цього високого величного дерева, недарма. Тут він звив розкішне гніздечко для неї. Він її кохав, вона кохала його. Вони тут поселяться, заведуть діток. Але вона чомусь не дуже раділа, бо була дивною птахою. Любила небо більше від дерев, спів більше від його солодких речей. Він зітхав, він знав, що вона йому не пара. Надто небесна, надто не така. Але він так любив її. Найдужче боявся, що одного разу вона не повернеться, бо знайде когось ліпшого, такого ж дивака, як сама, чи просто забуде дорогу додому.

Ох, як його та Птаха замучила! Мусив щось із цим вчинити, бо так далі жити несила. І коли вона солодко спала, марячи небом, він просто обітнув їй крила. Тепер вона точно не втече, не покине його, буде завжди поруч. А він прогодує і її, і діток-пташат.

Вона прокинулася вранці, вмилася ранковою росою, що крапельками тремтіла на листочках дуба. Розправила свої крила і… стояла, приголомшена відкриттям. Її крил не стало. Вона плакала, ридала, звинувачувала, проклинала. А він говорив-шепотів-переконував, що кохає, що все це заради її блага. Бо що то за птахи без пташат, бо що то за родина без домівки, бо що то за дружина, яка тільки те і вміє, що літати.

Дуб був високий, крислатий. Птах гордився своїм гніздом. Бо віття дуба від негоди та пекучого сонця оберігало. До того ж і знизу не так легко до гнізда добратися, якщо ти не птах. Птаха сумно сиділа в гнізді, поки коханий діставав харч і літав у справах. Уже в гніздечку з’явилися маленькі яєчка, от-от мали защебетати малята. Але від того Птаха не ставала веселішою, продовжувала тужити. Народилися пташата, і батько, щасливий та радісний, заходився вчити їх літати. Малі хутко сприймали нехитру пташину науку, вони скоро росли. А коли зовсім змужніли, то покинули гніздечко назавжди.

Безкрила Птаха стала ще сумнішою. І одного ранку вона не втрималася. Вилізла зі свого зручного та теплого гніздечка, коли її Птах полетів на пошуки їжі. Стала на найвищу гілку, розправила те, що залишилося від крил, і… полетіла. У цю мить була найщасливішою, бо знову могла літати.

Коли Птах повернувся додому, то застав порожнє гніздо і тіло мертвої Птахи внизу під дубом…

Не дозволяй нікому обтинати тобі крила…

1. Руфіна

Так. Спомини. Якось після них наче легше стало. Кажуть, щоб зняти з душі тягар, слід виговоритися. А коли ти і є тим співрозмовником, який слухає себе самого? Хтозна, як воно називається за Фрейдом. Головне, що допомагає. Сергій глянув у небо. Там починало сіріти, зорі ставали невидимками. Світає. Час додому. Через кілька годин на цій галявині під обсерваторією з’являться люди. Чи хотів він зараз їх бачити? Напевне, ні.

Сергій ішов знайомою ґрунтовою дорогою. Нею рідко хто користується. Хіба що іноді проїжджають вози чи старі автівки. Дорога густо поросла травою. Очевидно, колись тут був жвавий рух… Чоловік спускається стежкою. Спуск доволі пологий. Довкола листяний ліс. Тому навіть узимку тут не сумно. Рай, а не місцина… Те, що треба для такого самітника, як він.

Коли переїхав працювати в цю обсерваторію на горі Кішка, що біля Кацівелі, почувався чужинцем. Але то було ліпше, аніж почуватися мертвим у рідному місті. Львів ураз перетворився на гіркий полин. Рідна домівка, робота, навіть друзі — все муляло, давило. Відстань лікує? Принаймні не ятрить рани. Звикав до чужини. Сергію відразу запропонували гуртожиток. Відмовився… Бо там завжди людно, та поки що не цього прагнула душа. Ще свого шефа та двох співробітників він витримає, а ось обзаводитися сусідами, новими знайомими чи навіть ворогами не хотілося. Кілька ночей провів в обсерваторії, спав на розкладачці в актовій залі. І тут-таки познайомився з пані Раєю, яка працює в обсерваторії прибиральницею. Вона йому нагадувала бабуню Ніну, і Сергій навіть із задоволенням слухав її розповіді про онуків-правнуків.

Пані Рая — татарка, її чоловік українець, колишній морський офіцер. Помер у минулому році, заснув і не прокинувся. Їй так не вистачає його. Тому і пішла працювати, щоб менше сумувати та згадувати. Прожили з ним душа в душу сорок літ. У вісімнадцять років на танцях у Будинку офіцерів познайомилася з вродливим юнаком і закохалася. У Сергія з пані Раєю було спільне горе — і він, і вона втратили коханих.

Пані Рая каже, що побачила у Сергієвих очах тугу і відразу її зрозуміла. Вона ж і запропонувала Сергію пожити в старому будинку її батьків, правда, то далеченько від місця роботи. Сорок п’ять — шістдесят хвилин пішої ходьби. Поруч ані ринку, ні крамниць. Зате там немає настирливих сусідів. І є електрика, криниця з водою. Вона може хоч сьогодні показати хату.

Говорили. Пані Рая розповідала про себе. Її звати за паспортом зовсім не Рая, а Руфіна. А щоб люди не ламали собі язики, то вона так сама себе назвала після того, як пішла до школи. Вона у класі одна була з таким дивним ім’ям, єдина татарка на весь клас. Народилася вже у сорок шостому. Її брати так і не повернулися з війни додому. Старшому було двадцять два, коли мама в березні сорок четвертого отримала похоронку. Він загинув смертю хоробрих і похований у братській могилі в Чехії, менший у тому ж сорок четвертому, в квітні, пропав безвісти. Відразу двох синів забрала війна — отаке горе для батьків. Та мама ніколи не вірила, що її менший Валід загинув. Коли в травні сорок четвертого Сталін евакуював із Кримського півострова всіх татар, їхню родину не зачепили. Хтозна, чому? Пощастило? Чи тому, що сини служили в Радянській армії та загинули, захищаючи честь і славу Великої Держави? Чи, може, просто ліньки було бездоріжжям пхатися в таку глухомань, щоб забирати двійко людей, які жили так далеко від цивілізації? Руфіна народилася, коли родина вже й не думала про батьківство. Мамі виповнилося сорок п’ять. Дитя, напевно, і врятувало родину від розпачу. Бо ж рідних братів та сестер і татка, і мами з великими родинами вивезли бозна-куди, на чужину. І вони залишилися одні-однісінькі, хай і на рідній землі, але між чужими…