Зірка для тебе, стр. 24

Але вона така, як він, і цього достатньо.

— Олесю, а де вона тим… Ну, е-е-е, ти ж розумієш… займається? — запитав Сергій, уже коли прощалися, й Арсен узяв свою пасію під руку з наміром проводжати.

Олеся зневажливо скривилася:

— Ой, зовсім поруч. Ні встиду, ні совісті. Навіть не криється. Біля цирку, сама мені це сказала. Та вона у нас, типу, гурманка, тіко по вихідних «роздає». Що, хочеш спробувати полунички? Сподобалася поетка чи поезії? Змушена тебе розчарувати…

— У мене є гроші, — обірвав Сергій.

— Ха, є гроші? Та чи вистачить тобі твоїх грошиків? Зоряна у нас не проста повія. Вона «ВІП-повія». Як це гидко! Фу!!! Ти знаєш, що це за…

— Знаю, — обірвав грубо Олесю Сергій. — Розберуся якось сам. Від доброго життя повіями не стають.

— Як знаєш, — Олеся осудливо дивилася на хлопця. — Та не кажи потім, що тебе не попереджали.

А він і не скаже.

12. «Старша від людства, давніша від пустелі…»

Був звичайний вихідний день. Весна цього року припізнилася. Тільки-но в травні по-справжньому потепліло. Квітневу паску святили в снігах, навіть захурделило. Тож справжнє тепло стало просто вибухом, квітувало все і відразу. Земля та природа нагадували породіллю, яка ніяк не розродиться, а тепер квітнули і підбіл, і жовті котики, й абрикоси, і вишні. Усе водночас. От-от на підході яблуні та груші, а там бузок уже дивився цікаво на світ своїми ліловими очицями.

Сергій у суботу мав термінове замовлення в одній бізнесовій організації, інсталював програми. Телефон знову забув у гуртожитку, цього разу спеціально, щоб Арсен не діставав повчаннями. Він у нас дуже правильний. Сергій пригадав історію з енциклопедією, а ще, чого доброго, розповість усе бабуні Ніні, і доведеться тоді слухати поради, а ослухатися її він не міг. Бабуня Ніна ще жодного разу поганого не порадила. Та чомусь надіявся на ліпше — друг не стане старенькій щось розповідати, щоб не турбувати її хворе серце. Було звичним, що Сергій у суботу або неділю відвідує бабуню з Арсеном. Нічого, ще завтра встигне. А сьогодні він має переговорити з Зоряною. Не думав, що вона опиниться на місці роботи вже зрання. Однак тільки-но закінчив роботу, десь близько дванадцятої, вихопив гроші з рук секретарки, ефектної грудастої шатенки. Навіть не перерахувавши їх, запхав у кишеню штанів, чим викликав здивування директора фірми, який особисто приймав роботу.

— Так, молодий чоловіче, ви ніколи нічого не заробите! — повчав той. Невисокого зросту чолов’яга, вбраний у дуже блискучий, хоча, очевидно, й дорогий костюм. Надто туго зав’язана на шиї краватка трохи заважала йому, і він раз по раз смикав її то вправо, то вліво.

— Чому? — перепитав здивовано, дивлячись на керівника згори вниз.

Директор поморщив лоба. Був на півголови меншим від Сергія, невеличке черевце прикривала маринарка. Залисини на голові вкривав піт.

— А тому, шановний, що коли б я так ставився до грошей, як ви, то не торгував би нерухомістю, а став би підмітайлом на Краківськім ринку.

— Ви роботою моєю задоволені? — перепитав Сергій, згадуючи, як цей грубась іще п’ять хвилин тому прицмокував язиком, вихваляючи хлопця та шпетячи тих неуків, які перед тим робили невдалі спроби відремонтувати систему.

— Ну-у, звісно, що… — потягнув директор. — Так, але…

Сергій грубо обірвав:

— Пане Владлене, компи мають властивість час від часу ламатися. До того ж за ними працюють люди, і працюють не автономно, а прилучені до Інтернету, ймовірність підчепити там якусь компболячку — вірогідна на сто відсотків. А ще є така штука, як перепади напруги в мережі, стихійні лиха. Висновок: я вам ще не раз стану в пригоді. І тому, «шановний», вам зовсім не вигідно мене дурити, тому платню не перераховував. Ви ж чесна людина?

Директор розчаровано розвів руками і хотів щось додати, та Сергій похапцем потиснув йому руку та кинувся бігцем у вказане Олесею місце шукати Зоряну. Біля самого цирку згадав, що ще не їв сьогодні, однак від думок, що обсіли голову, та сплеску емоцій їсти не хотілося.

У скверику біля цирку на дитячому майданчику в цю обідню пору було багатолюдно: бабусі з онучатами, батьки з дітками. Обійшов довкола цирку декілька разів, Зоряни не зустрів. Може, ще зарано? Сів у скверику. Вітер із Святоюрської гори надсилав, мов термінові телеграми, дивовижні пахощі весни. Теленькав поруч трамвай, перегукувалися автівки, веселилися синички під ще не розпущеним кущем глоду, гралися в пісочниці діти, мружилося на безхмарному небі сонце. Так просидів майже до четвертої. Урешті не втримався та пішов до хлібного купив булочок, а в гастрономі молока. Ото й увесь сніданок-обід. Зоряна того дня так і не з’явилася. Чому? Невже вчорашня сцена її так збентежила? Тільки об одинадцятій вечора дотумкав: вона вже не прийде.

Додому, в гуртожиток на вулицю Медової печери, повертався пішки. Мало машин, небагато людей, не мав чого чи кого боятися. Його дитбудинківське минуле давало про себе знати: кругом купа знайомих, особливо серед львівської шпани, гопників. Він вважався серед сиріт майже легендою: свій у дошку пацан, що зумів якимось чином видряпатися нагору. Час від часу його навідували приятелі, колишні дитбудинківці, переважно «зайняти грошей». Давав не думаючи, знаючи наперед — не віддадуть. Тут спрацьовувало інше чуття: якщо дасть, то сьогодні вони ні в кого не вкрадуть, нікого не пограбують, бо матимуть за що і випити, і вколотися. Таких уже розмовами чи повчаннями не виправиш, бо надто пізно… Коли згасає день, ти знаєш, що після ночі настане новий, а тут шансів на щось нове мало завжди. Сутінки… Далі — тільки ніч.

Сергій ліг у ліжко, попередньо поставивши на зарядку мобільний, який вимкнувся, не витримавши лихої долі. Ще б пак! Двадцять пропущених дзвінків од Арсена, а ще — сердита записка від нього на столі. Навіть лінь було читати, добре знав, що в ній. Максим, його співмешканець, поїхав до батьків. Тож… Лежав мовчки, слухаючи ніч, думав, що не засне, та несподівано для себе доволі швидко заснув, і на ранок навіть не пам’ятав, що йому снилося. Уранці розбудив телефонний дзвінок від Арсена. Не брав слухавки, тільки вимкнув звук у телефоні. Дев’ята година, і йому час, бо…

… настав новий день.

Вона була на лавці біля дитячого майданчика, неподалік від цирку. Він помітив її здаля, хоча дівчина сиділа до нього спиною. Упізнав її по короткій стрижці та тій самій картатій сорочці, в якій вона приходила на поетичні читання. Підійшов майже впритул, міг добре розгледіти малюнок на сорочці, руки дівчини, запхані в кишені джинсів, похилену голову, зіщулену постать, напевне, змерзла. Першим бажанням було зняти з себе маринарку та накинути на її пле…

Не додумав…

— Я знала, що ти прийдеш, — вона говорила, не обертаючись.

Тоді розвернулася.

Сумні очі, червоний ніс, синці під очима…

— Учора я не змогла прийти. Мені чомусь уперше за останній рік стало соромно. Соромно перед тобою, людиною, яку я ще не знаю. Очевидно, тобі вже популярно роз’яснили, хто я. Хай, моє минуле — це також я. І воно живе в мені, від нього не заховатися. Чому ти прийшов? Щоб присоромити чи найняти? Я цим уже не займаюся. А оті історії теперішні про мене — то щоб позлити снобів. Сама не знаю, для чого то роблю? Та роблю! І зрештою… — затнулася, стенула плечима, ще більше зіщулилася. Чи від холоду, чи від сказаних слів.

Сергій скинув маринарку, накинув Зоряні на плечі. Сів поруч, взяв за руку. Рука крижана. Він поклав її між свої долоні, щоб зігріти, подихав на неї. Зазирнув у її обличчя, шукав очі. Знайшов.

— Не бійся, Зірко! Більше тебе ніхто не скривдить.