Зірка для тебе, стр. 21

— Запліднення — це злиття зрілої чоловічої та жіночої статевих клітин, у результаті чого утворюється одна клітина — початок нового організму. Найчастіше аборти роблять десь на десятому — дванадцятому тижні вагітності. А тепер дивіться сюди, — і він тицьнув пальцем у малюнок.

О, так!

— Шостий тиждень. Серце майбутньої людини починає битися на двадцять перший день після запліднення. Видно ручки і ніжки, починається формування очей, губ і носа. Спинний мозок випереджає у своєму розвитку інші частини тіла, проявом чого є хвіст, що зникає в процесі розвитку зародка.

Арсен перегорнув сторінку:

— Тепер подивіться сюди. Тиждень сьомий. Починається розвиток усіх внутрішніх органів дитини. Ненароджене маля вже має власну групу крові, і не завжди вона мамина, може бути і батькова, — Арсен так на Сергія глянув, що той аж очі заховав у книжку. — Дивіться-дивіться! Уже добре видно особливості будови обличчя майбутньої дитини. Вона схожа на когось із батьків. Очі мають сітківку й кришталик. Розвивається м’язова система, дитя вже рухається. А це восьмий тиждень. А тут дев’ятий. А з одинадцятого тижня ембріон називається плодом. Стать плоду добре сформована, очі розвинені. Плід може сформувати кулачок зі своїх пальців. Он бачите, бачите?..

Арсен тицяє пальцем у малюнок. Усі приголомшено мовчать.

Він продовжує:

— І саме на цій стадії вже можна робити аборт, бо жінка врешті зрозуміла, що вагітна… Але найчастіше процес затягується.

Арсен далі щось говорив та показував. Сергій тихо вийшов у коридор, тоді на вулицю. Він задихався. На лавці сиділи дівчата, поміж них упізнав Юльку. Ходили чутки, що вона зробила аборт. Сергій відкликав дівчину вбік. Відчував себе вбивцею. Перепитав: чи то правда? Вона здивовано кивнула головою, погоджуючись.

— На якому тижні?

— Дивний ти якийсь, — Юля збентежено дивилася на Сергія. — А якщо я Оресту пожаліюся, що ти клеїшся?

Юля зараз спала з Орестом, молодим фізруком зі школи. За останній рік вона просто розквітла — тіло налилося, мов зелепушне [4] яблуко сонячною красою. Може, тому поводилася зухвало.

— Я не клеюся. Я просто питаю.

— Ну на сімнадцятому тижні, здається, — дівчина напружено пригадувала. — Та ну тебе, Сєрий. Заплутав геть мене. Яке тобі діло собаче?

А Сергій чувся наче заблудлим. Схопив дівча за руки і зашипів:

— Вбивця, вбивця. Яка ти…

Не договорив. Юлька вирвалася, відштовхнула:

— Придурок! Та ти тут до чого? Я ж залетіла не від тебе! От причепився. Навіжений.

Покрутила біля скроні пальцем та пішла до ошелешеного побаченим гурту дівчат. Ті не дуже добре чули розмову, тож із цікавістю чекали від колежанки подробиць.

А після Сергій пішов у душову. Гарячої води не було. Та це байдуже. Роздягнувся, став під холодний душ і так стояв, проклинаючи і себе, і той світ, який із такою легкістю дарує життя тільки обраним і не дозволяє народитися тим, хто і не прагне цього, а просто за дивних, найчастіше дурних обставин хоче відбутися. Він ненавидів себе за те, що робив із дівчатами, тих дурнуватих пацанок, які так легко та байдуже погоджувалися лягати під хлопців. Холодна вода мало допомагала. Хоч вона й охолодила тіло настільки, що зуб на зуб не попадав, та всередині від того легше не ставало. І хтозна, скільки він простояв би так під струменем холодної води, може, навіть дістав пневмонію чи й помер, якби його не знайшов Арсен і не витяг на сонце.

Арсен нічого не запитував, не повчав. Просто через кілька днів енциклопедія кудись щезла. Казали, що дерик випадково знайшов та забрав її собі — від гріха подалі. Та вона зробила свою справу. Сергій змінився.

11. Поетка

Споночіло, Сергій вклався спати. Якийсь магнетизм тримає в собі ніч, що не тільки прочиняє небо для астрономів, вона відкриває душі. Заплющив очі. Із ним такого ще не траплялося. Цілий вечір згадував незнайомку з кафе, яку бачив тільки кілька хвилин, почувався збентеженим. Тепло розливалося тілом, коли згадував її наморщеного носика. Сам собі всміхався. Нижча від нього майже на голову, худенька, тендітна, вдавано-сувора. Насмішкуватий погляд синіх очей, бісики всередині, темно-русяве волосся, що визирає з-під хустинки. Красиве ім’я — Зоряна. Принаймні так у пиріжковій хтось її назвав.

Зоряна. Зірка. Укотре всміхнувся дурнуватій асоціації, навіть, здається, почервонів. А може, то та зірка, яку обіцяла йому мама уві сні? Нісенітниця, нісенітниця… Ніколи так асоціативно наближено навіть не смів думати про жодну зі знайомих дівчат. Можливо, тому, що урок від Арсена запам’ятав на все життя. А тут… Тут щось ішло не так, як завше.

Господи, він навіть слова їй не сказав, поводив себе, мов паралізований баран. Завтра він із нею познайомиться, обов’язково познайомиться! Очевидно, вона там працює прибиральницею чи посудомийкою. Ну і що? Хай! Не всім же бути лікарями чи бухгалтерами…

— Байдуже, розберемося з цим завтра, — сказав сам собі вголос.

На сусідньому ліжку заворушився сусід по кімнаті Максим:

— Шо? Хто? Га?

— Нічого, нічого, Максе! Спи! — зашепотів Сергій.

Та йому спалося препогано. Прокидався разів п’ять, витріщаючись на ще темні вікна і розуміючи — не час вставати, не проспав. Дурнуваті думки та всякі бздури лізли в голову. То снилася йому велика балакуча зірка на небі, котра тримала в руках, наче в мультику дитячому, книжку і щось там шепотіла нерозбірливо. То снилася висока скеля. Він наче силувався на неї залізти, та голіруч не міг. А на горі сиділа вона — його Зірка. Чекала його, він мав її звідти зняти. Вона співала дивні пісні. Коли прокинувся, жодної згадати не зміг, як і не міг пригадати обличчя зірки, котра його так і не дочекалася на скелі. Хоча підсвідомо наче знав чи, швидше, відчував, хто вона.

І враз уже під самий ранок наче блискавка його вдарила. Зірвався, ввімкнув настільну лампу. Заходився щось шукати на своїй полиці. Дістав «Алхіміка», він разів десять перечитав цю книгу. Відкрив. Між сторінками лежала маленька суха квіточка, то він колись із Карпат привіз її. Невідомо чого тоді видряпався на ту скелю, де квітнули окаті шовкові косиці. Розумом те пояснити важко — захотілося зірвати квітку, і все. Під руками зашелестіла косиця, відсунув її вбік. Так, це саме та сторінка. Майже все йому в цій книжці зрозуміле, крім оцього моменту, тому й заклав його квіткою. Думав, то автор трохи лоханувся.

Прочитав: «Цієї миті зупинився час, і Світова Душа заполонила його єство. Коли він побачив ці… очі, цю ледь вловну усмішку на вустах, то збагнув найважливішу частину Мови, якою говорить світ, Мови, яку всі розуміють у власному серці. То була Любов… У цьому світі тебе завжди хтось чекає — чи то в пустелі, чи у великому місті. А коли сходяться двоє таких людей і зустрічаються їхні очі, зникає минуле й майбутнє. Існує тільки ця мить і неймовірна впевненість, що все на світі написане однією Рукою. Рукою, яка пробуджує Любов і творить для кожної душі споріднену їй душу. Без цього всі мрії втрачають сенс».

А може, він її вигадав? І немає ніякої зірки?

Не дочекався, коли будильник скажено задеренчить, заходився збиратися. Холодний душ, тепла вода в кранах з’являлася лишень у великі свята. Помчав у пиріжкову. Дочекався відкриття. Узяв те, що й завжди, і на касі запитав давно знайому тітку Свєту (три роки в неї снідає) про вчорашню дівчину.

— А-а-а, Зорянка?! Та то донька знайомої моєї сестри. Бідова дитина. Стіко пережила… Але то нічого. Он трава при битій дорозі все время до сонця пнеться, і вона виживе, бо молода ше. Батя у неї дуже хворий, мамка померла. Золота дівка, роботяща. А чо питаєш? Сподобалася? Та не червоній, мов ружа. Вона — правильна дівчина!