Зірка для тебе, стр. 19

Шерхіт хвиль стихає, тане марево слів, і Сергій прокидається вранці від того, що його розбудив будильник. Йому час вставати, снідати та братися за математику. Він дещо зрозумів за цю ніч, дещо пережив. І вже слова, вичитані в «Алхіміку», не видаються аж такими дивними:

«Любов — найважливіша частина Мови, якою говорить світ. Вона старша від людства, давніша від пустелі».

То про любов матері чи взагалі про любов? Ще не з’ясував.

10. Дівчата

Сергій таки вступив до університету, добився свого. То був перший крок до важливої мети, «здійснення власної Легенди». Як там у Коельо в «Алхіміку» говориться: «Коли ти чогось прагнеш, цілий Всесвіт змовляється, щоб допомогти тобі». От усі й змовилися. Мав певні переваги перед іншими абітурієнтами. Круглий сирота після дитячого будинку, гарні оцінки в атестаті про середню освіту, до того ж титанічні старання бабуні Ніни та Олександра Олексійовича в підготовці до іспитів, які склав непогано: твір — четвірка, математика та фізика — п’ять балів. Дали безкоштовне місце в гуртожитку, хоча і бабуня Ніна, і Арсен наполягали, щоб він мешкав у них. Не погодився, мав навчитися самотужки давати собі раду в житті. Урешті вони змирилися, прийнявши вибір хлопця, і лишень зрідка, здається, для годиться, поверталися до цієї теми. Сергій отримував і матеріальну допомогу, якісь там копійки виплачувала держава як соцкошти для сироти, а потім і за успішне навчання стипендію. Арсен також вступив до універу на географічний факультет. Зрештою, як і мріяв.

Почалося по-справжньому нове життя. Життя на волі, як прийнято було казати в сиротинці. Життя, якого всі його дитбудинківські друзі відверто боялися. А Сергій? Напевне, ні, бо, як казав Олександр Олексійович: «Можна йти проти вітру, а можна йти назустріч йому. Вибираєш сам». Він вибрав, охоче прийнявши умови гри: тільки назустріч!

Вчився заробляти на життя «на волі». Дещо вже знав, а маючи такого друга, як Арсен, — то не важко, мусив тільки не комизитися та бути уважним. Сергій старався не прикриватися тим, що він бідний-нещасний безбатченко та безхатченко, сирота, давлячи на жалість оточуючих, чи то стосувалося роботи, чи навчання, чи різноманітних життєвих дрібниць. Рідко хто в гуртожитку знав, що він — сирота. А коли довідувалися — страшенно дивувалися. Як так? Невже сам вступив, сам вчиться і якось дає собі раду навіть у побуті? І він давав, принаймні щиро прагнув. Заробляв, як міг: розвантажував вагони на вокзалі, клеїв оголошення, роздавав флаєри, працював посудомийником у нічних барах, прибиральником у ЖЕКу… Згодом, коли розібрався з компами, то віднайшов у собі хист до програмування. Займався цим на рівні хобі, а отримував непоганий приробіток. Дехто з приятелів дивувався, чому Сергій не змінить свої плани і так уперто, «по-баранячому», товче незмінне: «Буду астрономом! Тільки астрономом!» Хіба на тих картах зоряного неба щось заробиш? Відмахувався. Головним для нього й далі залишалося небо. Бо ніколи не переймався тим, що ходить у немодному одязі, купленому в секонді, не дуже його нервував і «галімий» мобільний, придбаний за копійки в одногрупника, якому батьки подарували крутіший. Ноутбук склав собі сам, це було набагато дешевше, ніж купувати новий. Склав комп і для Арсена, такий собі подарунок другу на уродини. Якось мало зовсім залишалося часу на звичні для студентів розваги — пиво, дівчат, дискотеки. Усі вихідні проводив у бабуні Ніни, та найчастіше за іншим заняттям.

Яким?

А вони з Арсеном подорожували. Виявляється, щоб бути мандрівником, не обов’язково пхатися в Італію, Перу чи в Іспанію. Навіть тут, зовсім поруч, можна віднайти такі місця, які варті того, щоб ними пишатися. Стара Жовква, Одеський, Золочівський, Підгорецький, Свірзький замки… А Карпати! Одного життя замало, щоб їх пізнати. А каньйони Дністра — величезні котловани зі стінами до півтораста метрів, а на них — щедро розквітла середземноморська рослинність. А дивні та прекрасні Збручанські водоспади? А скільки такого, що ще хотілося побачити? В усьому, що стосувалося мандрівок, довірявся Арсену. Той завжди вдало обирав маршрути, які вражали, дивували, тішили.

Хлопці в гуртожитку вважали Сергія диваком, відлюдником навіть. Вічно забіганим, захеканим, який усе кудись поспішав та не встигав, запізнювався… Одні заздрили такій дивній манері легко жити, не обтяжуючи себе матеріальним, інші зневажали, бо життя ж проходить, а молодість не вертає. Та більшості було байдуже до цього чувачка в протертих чорних джинсах, в картатій сорочці навипуск, із розкуйовдженим русявим волоссям на голові, який знає напам’ять усі найближчі до землі галактики, унікума, помішаного на зірках, на планетах, на тригонометрії та мандрівках.

Та не все так просто, як здається. Бо звання «дивак» мусиш заслужити. Певне, то дитинство голодне, холодне давалося взнаки. Бо спокуса грошима — то страшна спокуса.

Інколи з’являлося нездоланне бажання кинути все — небо, мандрівки, мрії — та перекваліфікуватися в програмісти. То зазвичай траплялося тоді, коли легко за п’ять-шість годин маніпуляцій на компі вдавалося комусь із багатеньких буратін врятувати завислу чи майже повністю мертву материнську плату чи здолати комп’ютерний вірус і отримати за це в грошовому еквіваленті мало не річну стипендію. Гроші приємно шелестіли в кишені, а змій-спокусник, що гарно пахнув дорогим французьким одеколоном («якщо погодишся — і в тебе такий буде»), пропонував роботу в своїй фірмі — високооплачувану, перспективну, постійну і теде. І тоді він казав, що подумає, запихав у задню кишеню джинсів візитку змія та стрімголов летів до Арсена, прислухаючись дорогою до нікчемного вічно голодного звіра всередині. Той звір його лякав. Арсен іще з порога все розумів, і вони нашвидкуруч вкладали наплічники. О, тоді не мало значення, яка пора року за вікном чи яка погода в небі. Збиралися та лізли в гори.

Дряпався несамовито наверх, роздираючи ноги та руки до крові. Зумисне робив таке з собою, щоб тіло боліло. А тоді, задоволений і щасливий, сидів, загорнувшись у спальник, попиваючи гарячий чай та витріщаючись зі Смотрича чи Брескула на нічне небо. І млів укотре від ніжного фіалкового блиску знаних і незнаних сузір’їв, їх так багато в нічному карпатському небі, і вони здавалися йому хоч іще віддаленішими, та такими рідними, наче то були і не зорі зовсім, а душі померлих родичів, що зараз у небі спостерігають за ними та інколи, можливо, й засуджують, коли він робить щось не так. І слова мудрого Канта звучали майже реалістично: «Дві речі сповнюють душу завжди новим і все більш сильним здивуванням і благоговінням, чим частіше і триваліше розмірковую про них, — це зоряне небо наді мною і моральний закон у мені». І моральний закон усередині, дякуючи зорям, не давав зійти на пси…

Він був на четвертому курсі. Погідного весняного ранку зайшов у пиріжкову на Городоцькій, щоб поснідати, — ватрушка та какао з молоком. Доволі легко звикається до буденних речей. Набираєш собі в горня без вушка (вушко спеціально відбивали, щоб не поцупили) гарячого пійла, береш запашну, щойно спечену ватрушку, розплачуєшся на касі і чимчикуєш на своє улюблене місце в кутику біля вікна. Напевно, і тоді він пройшов би звичним маршрутом і не зустрів би її, якби… Якби його горня не тріснуло під час наповнення. Гаряче какао розлилося на столі, цівочками скапуючи додолу, аж під ноги. Сергій стояв, розгублено спостерігаючи, як у його ногах, біля чорних кедів, на кахельній підлозі утворюється маленька калабаня. Жіноча фігура раптом вичаклувалася перед ним наче нізвідки. Вона мовчки зібрала залишки горнятка у відро та заходилася протирати спочатку стіл мочалкою, а потім і мокру пляму на підлозі шваброю. Сергій незграбно затупцював на місці, не знаючи, що робити. Постать у синьому халаті, в такій же хустинці, запнутій під молодичку, розпросталася. Перед ним стояла миловидна дівчина, а не стара пані, як подумав спершу.