Ключі від ліфта, стр. 37

«Треба було хоч бандану чи кепку яку натягнути на неї!» – подумала Ліза, нібито розглядаючи вітрину з тістечками.

Потягло запахом кави та солодощів, і хвиля нудоти підкотила жінці до горла. І не тому, що вона була вагітною – токсикози не надто її турбували і на перших місяцях, не те, що тепер. Просто вона хотіла їсти – зранку ще й крихти у роті не було. Але ціни в харчевнях аеропорту були захмарними, і Ліза вирішила утриматись, адже в літаку мають погодувати, а гроші ще згодяться.

Витягла пудреницю та почала фарбувати губи. У маленьке люстерко побачила, що худорлява білявка з невеличким наплічником на спині пройшла паспортний контроль і повільно рушила до зали очікування. Ліза заплющила очі, подумки перехрестилася.

Перед очима пронеслися події останньої доби – і домашня вечеря з її земляком, «бізнес-партнером» чоловіка, і радісна Оля, що відпросилася на нічну прогулянку з Брасом, і її припухлі покусані губи та заплакані очі вранці на кухні. Чоловік, не в гуморі після вчорашнього перебору, збирався їхати з Сержем в інше місто у справах, а Оля готувала йому каву. Перша думка Лізи була про Браса: «Невже?!» Але вести розмови при чоловікові було неможливо, до того ж Оля вперто ховала очі.

Попрощавшись із дружиною, Він пішов пішки до готелю, де зупинився Серж:

– Пройдуся два квартали, може, відпустить голову. – Він махнув рукою дружині, що стояла біля хвіртки, одну руку поклавши на одвірок, другою машинально притримуючи живіт. – Коли що – телефонуй.

Ліза розвернулася і поспішила в дім, але ззаду її тихо гукнув Брас. Вона, здивована, озирнулася. Він жестом попросив її зайти до його помешкання. Ліза рішуче пішла до нього: «Та що ж це тут коїться, га?!»

Там, заїкаючись, стискаючи кулаки та плутаючись у словах, хлопець, як міг, пояснив те, що сталося. Гнів ударив Лізі в голову, вона взялася рукою за підвіконня і похитнулась.

«Сволота! Яка ж сволота! І що з того, що земляк?! Дійсно, свої бувають страшніші за тутешніх! Покидьок!.. Бідолашна Олька…»

Брас стривожено підсунув Лізі стілець. Вона, наче прокинувшись, глянула на нього. Сльози тремтіли в його очах, але не виливалися назовні.

– Я х-хотів його уб-бити, – тихо, але рішуче промовив він, – але в-вн-очі я пр-ридумав інше. М-можна її в-відправити д-додому. С-сьогодні.

Ліза нічого не розуміла, дивилася на хлопця, насупивши брови і нахиливши голову – якби то було так просто – взяв і відправив! А документи?! А що вона там «вдома» робитиме сама? Та й чи є він у неї – той дім, якби навіть і вирвалася? Фантазії то все… Ліза зітхнула.

– Я д-дійсно м-можу д-допомогти. Т-тільки н-нічого не р-розпитуйте.

Якби Ліза не бачила того на власні очі, вона б ніколи в таке не повірила – вони вдвох із Брасом увійшли в будинок, вона провела його до кабінету свого чоловіка, що за Його відсутності завжди замикався. Хлопець тремтливою рукою підніс ключ до отвору (звичайний ключ від автомобіля, з електронним брелочком на кілечку), всередині замка щось клацнуло. Ліза натисла ручку важких дверей червоного дерева, і вони відчинилися. Жінка огледіла знайоме приміщення, мов уперше, і пішла до сейфа, вмонтованого в стіну. До дивовижного сейфа-серванта з броньованого скла, де верхня частина містила колекційні пляшки віскі, а нижня, непрозора, являла собою звичайний сейф для документів, грошей та цінних паперів.

Вона озирнулася на хлопця, який тримав перед собою, мов чарівну паличку, той ключ.

«Хоч би всередині не виявилося ще одного замка!» – раптом із жахом подумав Брас. Дверцята відімкнулися, Ліза із хлопцем присіли до висувних ящичків – один з них дійсно замикався. Серце в Браса похололо – резерви чарівного ключа було вичерпано відкриванням сейфа.

Але, на щастя, виявилося, що тека з паспортами «імпортованих» дівчат лежала в незамкненому відділенні. Тремтячими руками Ліза перебирала один за одним чужі документи – скільки ж поламаних доль лежало тут під замком?!

Нарешті ось він – Олин паспорт. Із фотокартки глянула на неї зовсім інша людина – світле, гарно підстрижене й укладене волосся до плечей, підмальовані дещо наївні дівочі очі, відкриті назустріч новому, невідомому, але неодмінно кращому життю…

Ліза здригнулась від різкого звуку – Брас, також побачивши те саме фото, стукнув кулаком по скляних дверцятах. Ті спокійно витримали удар.

Ліза хутко склала все на місце, причинила сейф, замок клацнув і закрився. Те саме відбулося і з дверима в кабінет. У вітальні біля столу нерухомо сиділа Оля – пряма спина, руки на колінах, погляд утуплений в нікуди.

– Олю, збирайся! – скомандувала Ліза і кинулася до телефона.

Першим вона набрала номер Ірини, звісно, та могла зараз спати після нічної роботи, але такий уже був момент.

– Іро, я тікаю. Забираю Олю. Усе, далі нестерпно. Так, документи її знайшли, грошей на квитки вистачить. Може, й прорвемося. Чоловік? Він на два дні поїхав з міста. Іро, дякую тобі за все! Цілуй Кірюху. Ти, Іро, сильна. Я б стільки не витримала. Надто гіркий хліб. Може, ще колись побачимось, як повернешся до Москви, ще якось знайдемося.

Поклавши слухавку, Ліза почала видзвонювати аеропорт, дізнаватись, яким рейсом можна вилетіти сьогодні в напрямку Батьківщини – напряму, з пересадкою, байдуже, аби додому…

Вона не думала – куди, до кого, що і як. Знала одне – або сьогодні, або ніколи. Таке буває. Трапляється. Називається «форс-мажором». Зазвичай люди з високих будинків спускаються ліфтом чи пішки сходами. Але коли дім горить, інколи стрибають у вікна. Бо лише там є шанс вижити.

– Are you okay? [10] – злякав її голос офіціанта.

– I’m fine, thank you! [11]

– May I help you? What would you like? [12]

– No, thank you! Maybe later, [13] – здригнувшись, відповіла Ліза і відійшла від вітрини кав’ярні до зали очікування.

Вона присіла в крісло, у голові крутилося, мов уривками з фільму, як вони з Олею вийшли з таксі разом, але вже в аеропорту викупали квитки та проходили контроль окремо. Бо так вирішили. Якщо хоч у однієї з них виникнуть проблеми – інша вже нічим не зарадить. То не треба і вплутувати.

За свій квиток Ліза заплатила з пластикової картки, яку подарував їй на весілля чоловік, завівши рахунок «для жіночих потреб», за Олин було сплачено готівкою з Лізиних заощаджень її робочої пори, певна кількість тих самих заощаджень іще залишалася на початок, щоб улаштуватися вдома, бо ж треба було думати й про дитину, яка мала народитися за два місяці. Добре, що був іще час якось до того підготуватися.

А ще… Ще Ліза, мов уві сні, згадувала щось украй потойбічне, пов’язане з Брасом – як відмикалися самі собою різні замки лише від торкання автомобільного ключа, та як, прощаючись із ними в дворі, Брас поклав до Олиних рук жменю золотих виробів і міцно обійняв її, поки та стояла остовпіла від несподіванки. Що з ним буде далі, коли повернеться чоловік? Чи шукатимуть утікачів? Чи шукатиме чоловік її на Батьківщині? Судитиметься за дитину чи махне рукою? До всього того Лізі було байдуже. Принаймні зараз. Головне було – сісти в літак, долетіти і щасливо зійти в Борисполі.

44

Ліза повернулася додому пізно. Пройшла на кухню. Не перевдягаючись і не миючи рук, дістала з шафки півпляшки коньяку, налила собі чарку, випила залпом, сіла за стіл, склала на ньому руки, вперлася в них лобом і завмерла. Та ж і вона не залізна, і сили її не безмежні. А життя знову б’є по голові…

Оля вже вклала Ясю та лягла сама почитати на ніч книжку. Вона любила жіночі романи – невеличкі книжечки у м’яких палітурках. Зазвичай то були прості чи вдало закручені історії про чергову Попелюшку, якій усе ж таки всміхнулася доля. У глибині душі вона твердо знала, що в її житті також усе рано чи пізно буде добре. Бо вже гірше, ніж було, просто не може бути. І тому вона вже три роки прямувала життям пліч-о-пліч із Лізою, допомагала їй та приймала її підтримку, дбала про Ясю як про рідну, готова подерти на клапті кожного, хто завдасть їй лиха. Не маючи великої упевненості в завтрашньому дні, Оля все ж таки знала – гірше вже не буде. Рано чи пізно, все буде гаразд. Та й жіночі романи говорили про те саме. А якщо про це написано та ще й надруковано – хіба ж це може бути брехнею?