Вогнепальні й ножові, стр. 5
«Коли тобі доведеться мати справу з рослинами…»
Коли тобі доведеться мати справу з рослинами,
з їхнім корінням, з невидимими частинами,
з їхнім соком гірким, з їхніми тінями теплими,
з їхнім упертим листям і високими стеблами,
коли тобі трапиться доглядати за кольорами,
за обважнілими травами, ніби за прапорами,
за густотою і світлом, за гіркотою і солодом,
за рослинним рухом, теплом і холодом,
завжди пам’ятай про наші порядки й звичаї,
про наші історії, що комусь видаються вбивчими,
про наше небо, яке нас завжди триматиме,
про наші бригади, про наші церкви з громадами,
про наші таємні книги з попередженнями та строками,
про веселих чоловіків, що виявилися пророками,
про їхні запилені ранці з бомбами та інструментами,
про захоплені ними офіси та боротьбу з конкурентами,
про наші гімни та співи, які нам були за основу,
про те, що все виросте, все помре, і потім виросте знову,
бо вся ця зелень зводиться між надбаннями і втратами,
незалежно від того, хто її доглядатиме,
незалежно від того, на чиїй вона території,
які там у нас проблеми і що там у нас за історії,
буде тягнутися вгору, наснажуватись боротьбою,
наповнюючи повітря рухом, теплом, собою.
Розділ другий
Апостоли
Єрусалим
Йона Якір, вічний студент Харківського технологічного,
розстріляний пізніше за звинуваченням в терористичній
діяльності, прийняв революцію й став на бік народу
після того, як мав одкровення: вві сні йому явився
пророк Єзекіїль, з протигазом у потяганому підсyмку,
й передав переляканому зі сну Йоні
вогняний меч, наказавши обороняти
від носатих британських лінкорів смарагдові води
Одеси – південного Єрусалиму революції.
Йона, який до того мало знався на військовій справі,
запитав у пророка: добре, але як я із цим упораюсь?
З чим я вийду проти ворога, коли той почне
обстрілювати з бортових гармат
пакгаузи та борделі?
З чистим серцем, – відповів йому пророк, —
з чистим серцем і вогняним мечем.
Ну і можеш ще найняти китайців.
Он їх скільки волочиться берегом без діла.
І прокинувшись, Йона справді сформував
батальйон китайських інтернаціоналістів,
рушивши в свій хрестовий похід,
з льюїсом на плечі та попелом Господнім у серці.
Можна лише гадати, чого було більше в цих
його стосунках із китайцями – любові чи криміналу
Естетика революції й полягає, мабуть, у послідовній
та запеклій вірі в свої видіння. Інакше
маєш небезпеку загубитися в молоці нічних
припливів, втратити свої канали
спілкування з мучениками.
Відходячи потім на північ від брам міста,
яке їм належало охороняти, пробираючись
балками та болотами, за чим вони
насправді шкодували? Зневірений Йона
зі своїми нав’язливими голосами, що радили
йому захоплювати бронепотяги, підіймаючи
за собою мертвих – кость до кості,
і зграя китайців, котрі взагалі слабко розуміли,
з ким воюють, не говорячи вже – за що.
Можна припустити, що вдень вони йшли за
повітряними драконами, які дихали над ними
сіркою та паровозним вугіллям,
що вночі вони читали карту зоряного
неба, дивлячись, як метеорити падають
в море, дзвінко б’ючись об борти
флоту союзників.
Мабуть, найбільші розчарування
припадають на долю тих, хто намагається
впорядковувати навколишню порожнечу,
доповнюючи її своєю власною. Проходячи
через вогонь oпору та несприйняття, ми
обпалюємо волосся, зазираючи в очі
справедливій і всюдисущій зневірі.
Куди б ти не прямував, куди б не скеровував
свій шлях, відхиляючись від прокреслених для
тебе на військових мапах маршрутів,
скільки б ти не намагався переграти навчених
перевізників, але, Йоно, мудрість у тому, що
всіх нас рано чи пізно викидає на берег,
де нас уже давно чекають,
з радістю і нетерпінням,
всі ті, хто буде любити нас до смерті,
всі ті, хто буде цю смерть
невблаганно прискорювати.
Депо
І зорі, пролітаючи над ним,
шепотіли: «Арон Барон,
ох, Арон Барон,
неси свою правду,
доки сніг замітає перон».
І Арон Барон, пекар,
досвідчений революціонер,
котрий вів за собою в Чикаго
натовпи анархістів,
приїздить під Різдво,
ніби апостол Павло,
до харківських залізничних
майстерень, в депо.
В кожусі, накритий мішками та шкірами,
на поштових сaнях,
привозить чорну свою
пропаганду,
розповідає залізничникам про братів,
що полягли в повстаннях.
Арон Барон,
в синій робітничій блузі,
з зеленим димом у бороді,
закликає колійників і машиністів
триматися разом
в роботі
та боротьбі.
Пише в посланнях:
«Залізницю прокладено там,
де Господь провів своїм
жовтим нігтем
по густому ландшафту,
це він відчиняв ворота наших заводів,
він заповнював мужністю наші легені,
наче вугіллям шахту.
Немає нічого, чого б
не можна було перевезти в наших вагонах.
Немає нічого в минулому,
за що нам потрібно триматись.
Все, що нам залишається, – віра,
яку ми винесемо із собою,
коли за нами займуться ріки
й падуть небеса.
Наше небо,
яке запалюється і згаса,
наші щоденні клопоти,
наша спайка з вологим золотом сонця,
наші сім’ї та померлі батьки —
народжуючись і вивчаючи в небі зірки,
засинаючи під шепотіння
акацій,
ми будуємо наше життя,
мов небачений дирижабль,
що плистиме над полотном
залізниці,
запалюючи зіниці
наших синів,
що стоять на перонах
різдвяних станцій,
сповнені впевненості
і звитяги».
Ах, Арон Барон,
чорний апостол язичників,
теплі втомлені паротяги
заганяються ними
з вечірніх полів
до пропахлих весною депо,
ніби худоба,
і залізничники збираються,
як пастухи, довкола багать
і важко мовчать,
розбираючи типографські
шрифти його мови:
«Немає страху у відмові
від тяжкого каміння, яке нам
вкладали в кишені шкільних піджаків,
немає втіхи у прив’язаності
до минулого. Що може об’єднувати
металургів та гірників?
Що може тебе тримати, окрім коріння?
Віру створено
було залізничниками,
тому вона потребує
простору і терпіння».
Арон Барон,
ох, Арон Барон, найглибша тиша
завжди залягає після ранкових розстрілів,
революція, мов саламандра,
народжується з вогню,
революція пожирає немовлят
у різдвяному Віфлеємі,
революція спалює в паровозних топках
своїх найсвятіших апостолів.
І лише зорі
літають над нами в смутку й тривозі.
І лише ріки
оминають нас і рушать загати,
не в змозі
залишити нам
бодай щось,
не в змозі
бодай щось
у нас відібрати.