Кола на воді, стр. 17

Рената міцно затиснула чашку з кавою і відвернулась. Що ж, навіть солодким жінкам час від часу потрібен мед, аби бути такими.

Сьогодні Анатолій довго стояв на ґанку й намагався зрозуміти, куди саме вирушити у пошуках Звіра. Спека радісно кружляла довкола, доводячи місто до стану німого крику. Здавалося, він знав про день загибелі дочки усе, й водночас – абсолютно нічого, оскільки убивця лишався на волі. Лише це мало бодай якийсь сенс. Власне, є лише одна людина, з котрою він ще не розмовляв. Горицвіт. Точно, потрібно їхати у «Хвилю». Рятівна назва – як на це літо.

Вже знайомий будинок виблискував на сонці вікнами, на сходах усміхався хлопчина, з яким вдалося поговорити минулого разу, і щось розповідав товаришу, коли бічним зором помітив гостя.

– Ви знову до нас? Добридень.

– Здрастуй. Віктор Федорович на роботі?

Юнак примружив очі на сонці й кивнув:

– Так. Але не стане розмовляти з приводу вбивств – дістали допити. Тренування проводити нема коли, а у нас скоро змагання. Так що вибачте.

Товариш додав:

– Замучили. Нехай слідчі розбираються. Це їхня справа.

Анатолій підійшов упритул.

– Це МОЯ справа. Пропустіть.

Хлопці розгублено перезирнулись.

– Нам перепаде, що пропустили стороннього.

Анатолій відмахнувся:

– Переживете.

І коли він практично зайшов до будівлі, хтось із хлопців крикнув навздогін:

– Треті двері наліво по коридору, але зачекайте, у Віктора Федоровича важливий телефонний дзвінок.

Анатолій впевнено підійшов до потрібних дверей. Кімнатою розтікався роздратований чоловічий бас:

– Ви до кінця не усвідомлюєте, з ким маєте справу!

Три короткі постуки в двері.

– Якого біса! Хлопці, я ж просив – не турбувати!

Засмаглий чоловік нервово відбивав на столі свою лють. Довгі сильні пальці наносили удар за ударом, і, здавалось, дерев’яна поверхня починає вгинатися під їхнім натиском.

– Вибачте.

Темні очі піднялися і за мить стали чорними.

– Хто вас сюди впустив?!! Чорт забирай! Може тут бути хоча б якийсь порядок? Вийдіть негайно! Я не приймаю – нікого!

Анатолій впевнено увійшов до кімнати, зачинивши за собою двері.

– Мене ви приймете. І не варто так волати, зі слухом у мене все гаразд. Анатолій Миколайович Кравченко. Будьмо знайомі.

На товстій шиї тренера затанцювали не помітні до цього жили:

– Та хоч Папа Римський! Я зайнятий. Вимітайся!

– Нікуди я звідси не піду.

– Жити набридло? Пішов під три чорти!!!

Він вийшов з-за столу і у два кроки опинився поруч. Високий, чорнявий, з чітко вирізьбленими контурами м’язів, тренер чимось нагадував розгніваного античного бога, погляд якого спрямовувався на нікчемну комашку. Хоча ні, такі, як він, звикли дивитися крізь співбесідника, якщо останній не був вартий уваги. Боги на землі. Чи демони? Анатолію стало страшно. Страх котився по тілу і застрягав на рівні свідомості – немов клубку перекотиполя раптом закортілось пустити там коріння. І чим довше Анатолій вдивлявся в обличчя цього по суті незнайомого чоловіка, тим глибшим ставало оте коріння: адже навпроти захлинався люттю… він сам.

По серцю різонуло чимось гострим. Точно. Анатолій неначе дивився у викривлене дзеркало й пізнавав себе, справжнього, якого до цього бачити відмовлявся. Його також не ризикували турбувати під час вирішення серйозних справ, а важливі телефонні дзвінки ще місяць тому можна було рахувати десятками, і кожен вимірювався номіналом у тисячі. Коли приборкуєш світ, стаєш надто зайнятий, аби витрачати час на речі другорядні – надто дорого обходиться. І Оксанка… це відчувала, тому й не дзвонила йому на роботу сама, натомість терпляче чекала, коли дійде черга до неї. Подібне траплялось хіба увечері… якщо траплялось.

Холодні краплі запізнілого каяття рушили з місця і змійками поповзли скронею. Господи! Таз він півжиття відкраяв би одним махом, тільки б почути у слухавці оте радісне й щире: «Алло. Татку! Привіт». Анатолій до скреготу кісток стис кулаки і… раптово для самого себе запитав:

– А у вас є діти?

Чоловіче обличчя навпроти скам’яніло. Здалося навіть, що розгніваний демон лякливо підібгав хвоста.

– До чого тут діти?

– Вони є у вас?

Господар кабінету розгублено пройшовся очима по кімнаті, немов шукав підказку чи опору.

– Народилась дочка… нещодавно.

– А у мене ВЖЕ нема. Розумієш? Була донька, і не стало. І я не знаю, як жити з цим. Не знаю.

У чужих очах підстрибнув чи то жах, чи німе здивування, однак голос холодно і спокійно відрізав:

– Живіть. А я тут до чого?

Анатолій відчайдушно ухопив руку співрозмовника, відчуваючи, як та боляче обпікає шкіру.

– Ти… ти був поруч з нею… Ти, а не я…

Тренер рвучко вивільнив руку й відійшов до столу.

– Вибачте, але я нічого не розумію. Вам, очевидно, потрібна допомога. Ви не в собі. Та й на розмови у мене бракує часу, тому ще раз вибачте – і до побачення.

Слова будували невидимий мур довкола свого власника. Все одно, що головою об каміння – не пробити, але Анатолій чхати хотів на цю показну ввічливість.

– Розумієш, розумієш, тому й женеш у три шиї. А я поясню. Я батько дівчинки, яку втопили в озерці – три на чотири метри, тоді як вона душу мала – океан не вмістить, бо… бо замілкий. Кажеш, допомога мені потрібна? Ой як потрібна! Тому й прийшов сюди… до тебе чи вас. Та чи не все одно!

Чоловік якось посірів і видихнув:

– Ну, і що, власне, потрібно від мене?

– Нічого. Лише пригадати, що відбувалося тоді у парку.

– Що… Що? Та погано я пам’ятаю, і дівчинку вашу згадати не можу. Слідчі закатували вже допитами. А я НЕ ПАМ’ЯТАЮ. Буває ж таке. Голова спочатку тренуванням була зайнята, у нас змагання на початку осені, хлопців підготувати потрібно, а потім… Потім друга зустрів… давнього… Майже як у анекдоті. Випили, поговорили, до парку я вже не повертався, та й до комплексу – теж. Ну дуже давно не бачились. Маю право. Задоволені? Чи, може, залишити контактні телефони друга. А що? З працівниками слідчого відділка він тепер регулярно спілкується, бідолаха. То чому б ще вами життя не урізноманітнити, га? Потрібно ж перевірити алібі пана Горицвіта!

Анатолій понуро видихнув:

– Не варто. Ваше алібі мене поки що не цікавить. Невже абсолютно нічого не пам’ятаєте?

Чоловік втомлено опустився у крісло й гірко всміхнувся:

– Чому ж? Пам’ятаю. Спеку.

У сутінках чужих таємниць

Ось і все. Знову і знову вона. Спека задоволено посміхнулась і пішла обійматись із запиленим містом, спокійна тому, що її пам’ятають, так само, як таємниці – маленькі й великі, чужі та свої – все одно. Анатолій вийшов і сів прямо на сходи. Гарячі. Зовсім як людина у лихоманці чи, може, його думки. Думати ж було боляче. Остання зачіпка виявилась порожньою булькою, і куди рухатись далі, він просто не знав. Незнання – мука. А знання? Знання буває різним, іноді воно – також мука, але його все одно шукають, бо знати – означає бути. Чоловік вилаявся й підвівся, аби рухатись бодай у якомусь напрямку. Лише це й зостається.

Він ані крихти не здивувався, коли зрозумів, що повернувся сюди. Парк ліниво дрімав. Анатолій відчув, як повітря котить одна за одною гарячі хвилі, й не лишається нічого, аніж набрати повні груди отого невидимого вогню. Знайома стежина раптом підморгнула, мовляв, знаю, знаю, куди тобі, і він вперше подумав, що ці відвідини перетворюються на щоденний ритуал. Десь всередині промайнуло щось схоже на посмішку. А що? Можливо, саме так і сходять з розуму? Однак чомусь ця обставина зовсім не хвилювала. Нехай. Головне, що після кількох хвилин біля озера йому легшало. Щоправда, ненадовго, однак виникало відчуття, що тягар думок залишається десь там, на дні. Що ж, виявляється, вода – геніальний слухач, адже здатна почути навіть те, що ти ніколи не зважишся промовити вголос.

– Добридень, синку.