Помилка, стр. 65

Вероніка зробила крок назад. Таким сина вона ще не бачила. Обличчя спотворене сказом, очі виблискують таким недобрим вогнем, що їй стало лячно.

– Так, тепер це моя квартира, – сказала Вероніка.

– Так продай її! – закричав Микита. – Ти ж можеш її продати!

– Можу, але не хочу.

– Ти продаси її, – сказав він, дихаючи прямо їй в обличчя.

– Можливо, але не зараз.

– Ти її продаси негайно, тому що мені дуже потрібні гроші, – сказав він наполегливо і вимогливо, чітко виділяючи кожне слово.

– Я не продам квартиру, – сказала Вероніка голосом, який не приймає заперечень.

Микита різко зірвався з місця. Він вибіг із кухні з ножем у руках. В одну мить він притиснув матір до стіни і приставив ніж до горла. Холодна сталь торкнулася розпаленілої шкіри й обпекла їй горло. Від несподіванки Вероніка скам’яніла й застигла в одній позі.

– Тварюка! – прошипів він їй в обличчя. – Я тобі переріжу горло, якщо ти завтра ж не продаси квартиру й не віддаси мені всі гроші! Ти мене зрозуміла?!

– Так, – злетіло тихе з її побілілих губ.

Микита відкинув ніж убік, переключивши увагу на сумочку матері.

– Не смій! – крикнула вона й кинулася до Микити. Він грубо штовхнув її ліктем у груди. Вероніка впала, боляче вдарившись потилицею об одвірок. Перед очима потемніло, усе навколо закрутилося, голову пронизав різкий біль. Коли Вероніка розплющила очі, Микита вже патрав сумку. Він перевернув її, і звідти посипалися жіночі дрібниці. Сидячи на підлозі з розбитою головою, Вероніка спостерігала, як син розгрібав долонями й відкидав убік її дзеркальце, губну помаду, бланки рецептів. Він витрусив вміст гаманця, звідти висипалися копійки й зі дзвоном розлетілися по підлозі. Микита помітив пакетик із грошима, розгорнув його.

– Нічого собі! – сказав він, і його очі від радості заблищали. Він переклав усі гроші собі в кишеню штанів. – Мамо, ти вибач, я погарячкував. Коли-небудь я тобі все поверну.

– Не бреши хоч зараз, – сказала вона.

– Я тобі клянусь!

– Поклади на місце, це не мої гроші і не твої.

– Були ваші, стали наші, – сказав він задоволено.

Вероніка насилу підвелася. Микита їй не допоміг. Вона чула, як по спині струмочком стікає кров, але вже не відчувала болю – біль у душі його заглушив.

– Запам’ятай, – сказала вона абсолютно спокійно. – Відтепер і назавжди в тебе немає матері, а в мене немає сина.

Микита кілька хвилин стояв заціпенілий, намагаючись осмислити почуте.

– Мамо, ти розумієш, що ти зараз сказала? Усвідомлюєш?

– Тобі не вчулося, – сказала вона. – Від сьогодні в мене немає сина. Я не зійшла з глузду, не сподівайся. Я несу відповідальність за кожне сказане слово.

– Що ж ти скажеш знайомим, коли запитають про мене?

– Я буду говорити всім, що мій син помер. Тобі допомогти зібрати речі чи ти сам?

– Сам! Сам! Сам! – закричав Микита. – Я все зроблю сам. А ти не пошкодуєш, що виставила за двері єдиного сина?

– Як мати такого сина, так краще вже ніякого не мати, – сказала вона, зробивши наголос на слові «такого». – І не думай, що в мене не вистачить сил вимовляти слова про твою смерть. Немає страшніших слів для будь-якої матері, але, повір мені, я буду так говорити, тому що ти все одно скоро помреш. Сам прекрасно знаєш, що такі, як ти, вмирають молодими. Наркоман – це мрець.

– Усі ми колись помремо.

– Жити можна по-різному, а померти треба правильно. У тебе ще якийсь час буде жити тіло, але мозок зруйнується. У тобі вже зараз нічого людського не залишилося.

– Досить мені читати лекції! – спалахнув Микита.

Він побіг до своєї кімнати, кинув у валізу якийсь одяг, швидко одягнувся.

– Запам’ятай, я ніколи сюди не повернуся! – злісно кинув він на виході. – У мене немає матері!

Він вискочив, гучно грюкнувши за собою дверима. Вероніці здалося, що то не двері зачинилися, а перекрили їй кисень. Вона сіла в коридорі на підлогу.

Вероніка вслуха`лася в кожен шурхіт за дверима. Їй усе здавалося, що вся ця історія – лише страшний сон. Зараз відчиняться двері, увійде Микита, як раніше, веселий і життєрадісний. «Привіт, матусю», – скаже він, чмокнувши її в щоку. І тоді вона зрозуміє, що не було ні ножа біля горла, ні розбитої голови, ні наркотиків.

Вероніка чула, як люди ходили в під’їзді, вслухалася в кожен крок. Усе мимо. Вона просиділа нерухомо день, вечір, ніч – Микита не повернувся. Уранці вона немов вийшла із заціпеніння, впала, билася головою об підлогу, плакала й примовляла: «Сину мій! У мене помер син». Потім вона підвелася, дістала чорну жалобну хустку, пов’язала її на голову. Набрала номер завідувачки й сказала, що бере відпустку за два роки. З її голосу завідувачка зрозуміла, що сталося щось страшне.

– Що у вас трапилося? – запитала вона.

– …

– Хтось помер?

– Так, – пролунало тихо і глухо.

– Хто?

– Син, – сказала вона й проковтнула грудку, яка застрягла в горлі.

– Господи! – сказала схвильовано завідувачка. – Зараз до вас приїде хтось із колег.

– Дякую. Не потрібно. Я їду з міста, – сказала вона й вимкнула телефон.

Розділ 62

Уперше в житті Вероніка прокинулася з бажанням, щоб завтра не настало ніколи. Вона досі відчувала на шиї дотик холодного металу. Чому Микита не зробив те, що намірявся зробити? Залишалося провести по горлу ножем – і всі муки скінчилися б. Майже безболісна смерть. Вона краща, ніж життя з вічним болем.

Вероніці не треба було підводитися з ліжка, крутитися на кухні, поспішати на роботу й думати про майбутнє прання. Коли в домі було метушливо й тісно, а вона шкодувала, що в неї не стільки рук, як щупалець у восьминога, Вероніка мріяла про тишу й відпочинок. Учорашній вчинок Микити змінив усе в її житті, перевернувши свідомість із ніг на голову. Вона губилася в здогадах, мучилася сумнівами, билася об невидиму, але таку непробивну стіну, намагаючись допомогти синові, витягнути його з дна. Він сам усе вирішив, приставивши ніж до її горла. Тепер їй було цілком зрозуміле горе Неллі Сергіївни, коли вона знала, що донька може померти, але нічого не могла змінити. У неї хоч була надія на операцію, нехай маленька, але була. У Микити ж шансів вижити не залишилося. Вероніка намагалася ще раз проаналізувати подію й зрозуміти, чи все вона зробила, щоб врятувати сина, але знову відчувала біля горла дотик гострого ножа.

Кажуть, що час лікує. Чи справді він дає одужання, чи тільки служить анальгетиком і притупляє біль? Минуле, у якому в неї було все, вмить зникло. Що залишилося від нього? Фотографії як антураж мішури життя. У неї була мета, були мрія й люди, які викликали ці мрії. Якщо напружити силу волі, то можна відсунути минуле й почати жити сьогоденням. Але як бути, якщо в тому минулому залишилися люди, які їй були дорогі, які викликали мрії, для яких вона багато працювала й будувала плани на майбутнє? Від минулого не відірватися. Від нього тягнуться нитки в сьогодення, де не залишилося нічого, крім суцільного душевного болю, страждання й самотності. Річард Бах назвав страждання даром. Вони допомагають зрозуміти той щасливий стан, коли ще не було такого болю. Чи можна звикнути до них і жити в них далі? Навряд чи. Біль безжально рве душу на частини, але душа повинна витерпіти, вона не може навіть закричати від страждань.

Душа не може витримати одночасно і страждання, і біль, і самотність. Самотність – страшний демон, але вона допомагає пізнати своє «я» й заглянути собі в душу. Можна звинувачувати всіх і вся, але тільки самотність дає можливість побачити на своїй душі темні плями. Її можна якось пережити. Крок за кроком, поступово, не поспішаючи, можна розвести руками холодну пелену цього почуття.

Аналізуючи минуле, Вероніка розуміла, що не раз помилялася, але вона завжди тяглася до людей, до тепла їхніх душ. А тепло може зігріти, але може й обпалити. Діти тягнуть руки до вогню і лише з власного досвіду розуміють, що вогонь – то не тільки тепло і світло, але й опік. Діти з віком набираються досвіду, досвід приводить до аналізу, роздумів і висновків. Людина приймає рішення, але не завжди правильні. Головне – вчасно зрозуміти, де ти помилився, щоб зупинитися й не повторити помилку…