Помилка, стр. 58

Вона подзвонила Тимуру й Микиті і сказала, що терміново повинна виїхати на два тижні в інше місто для відпрацювання техніки поворотів на подіумі. Тимур був здивований, але Діана пояснила, що їм щойно повідомили про те, що при показі подіум буде покритий якимось новим матеріалом.

– Ти думаєш, легко ходити по слизькому покриттю на високих підборах, коли ноги плутаються в довгій сукні, а тебе засліплюють спалахи від фотоапаратів і б’є в очі прожектор? – спитала вона в Тимура. – Ти ж не хочеш, щоб я на подіумі розтягнулася на весь зріст?

– Невже не можна в місті провести репетицію? – запитав він.

– Я ж тобі сказала, що там покриття зроблене за новітніми технологіями, у нашому місті немає такого матеріалу.

– А як називається покриття?

– Запитав у хворого про здоров’я! – сказала весело Діана. – Думаю, що й Аркадій достеменно не знає. Я буду тобі телефонувати щовечора, – пообіцяла вона.

У клініці пахло свіжою фарбою, шпаклівкою й деревиною. По коридору ходили будівельники в робочому одязі, вони робили в палатах ремонт. У них Діана дізналася, де знаходиться кабінет Ірини Володимирівни.

– Можна? – спитала Діана, відчинивши двері лікаря.

– Так, будь ласка, – відповіла їй струнка жінка в синьому брючному костюмі.

– Вам сьогодні дзвонили, – сказала Діана, подавши лікарю бланк аналізів.

Лікар запропонувала Діані сісти за стіл навпроти. Праворуч від Ірини Володимирівни сиділа молоденька медсестра, яка вклеювала в лікарняні картки бланки аналізів. Лікар подала їй бланк Діани. Дівчина підвела очі й уважно подивилася на Діану, від чого та відчула таку незручність, немов стоїть перед натовпом людей оголеною.

– Давно у вас виявили ВІЛ? – запитала лікар.

– Скоро буде два роки, – відповіла Діана.

– Де й чим ви лікувалися?

– Я не лікувалася.

– Не проходили ретровірусну терапію? – здивувалася Ірина Володимирівна.

– Ні.

– Лапонько, дай мені чисту картку, – звернулася до медсестри.

Лікар заповнила титульну сторінку картки.

– Я можу взяти вас на лікування, – сказала доктор, – але в нас ремонт. Це не надовго, але, менше з тим, у декількох палатах повний погром. Є одне місце в хоспісній палаті, там видовище не для людей зі слабкими нервами, але…

– Я згодна, – сказала Діана.

– Побудете тиждень, а там закінчиться ремонт… То ви, кажете, професійна модель? – Лікар подивилася на Діану, ніби оцінювала її. – Це правду кажуть, що на нічному небі так: спочатку воно темніє, і на ньому спалахують зірки, а в шоу-бізнесі – спочатку ліжко, а потім спалахує зірочка? – запитала Ірина Володимирівна, і на її обличчі з’явилася презирлива гримаса.

Діана спалахнула від сорому. Їй захотілося послати лікаря подалі, грюкнути дверима і втекти, куди очі дивляться, але вона згадала про Тимура. Що вона скаже братові? Повторить слова лікаря, яка була нетактовна, не дотрималася звичайної лікарської етики, але була права? Діана стримала себе й майже спокійно мовила:

– Так. Це так. Але мене зґвалтували й заразили цією хворобою.

Лікар сказала, що для початку Діані треба ретельно обстежитися, і написала призначення. Медсестра розповіла, де розташована палата номер тринадцять. «Дуже «гарний» номер», – подумала Діана, виходячи з кабінету.

Вона не чула, як за дверима медсестра запитала:

– Ірино Володимирівно, а навіщо ви направили дівчину в хоспісну палату? У нас же є два вільні місця в четвертій.

– Щоб подивилася, до чого призводять безладні статеві зв’язки.

– Але ж вона сказала, що її зґвалтували.

– Ти думаєш, я їй повірила? Нема дурних! Усі ці моделі стрибають до чоловіків у ліжко за гроші. Хай подивиться й зробить висновки!

– Але ж це жорстоко!

– Жорстоко, лапонько, це коли матері вмирають від СНІДу, залишаючи маленьких дітей, або, гірше того, такі хворі народжують дітей, які вже при народженні приречені, – сказала Ірина Володимирівна й шпурнула жалісливій медсестрі на стіл картку.

Розділ 55

Микита відпросився із занять і вирушив додому. Із самого ранку його нудило. Він пішов до їдальні інституту, купив чай і булочку зі згущеним молоком, але після першого ковтка його знудило так різко, що він ледве добіг до туалету. На лекції розболілася голова, і він зайшов у медпункт, щоб узяти довідку.

Микита їхав додому, коли йому подзвонила Діана й сказала, що від’їжджає на пару тижнів.

– Я хочу тебе побачити перед від’їздом, – сказав Микита. – Не можеш же ти поїхати, не попрощавшись?

– Пробач, але так вийшло, – Діана пояснила причину поспішного від’їзду. – Ой, вибач, уже прийшов водій автобуса, ми зараз вирушаємо. Я тобі ввечері подзвоню, – сказала й вимкнула телефон.

Микита вирішив відлежатися вдома, у спокійній обстановці, виспатися і про своє нездужання нічого не говорити матері. Він ліг у ліжко, вкрився з головою. Напевно, усі в дитинстві так ховалися від своїх страхів, ковдра була порятунком і від грози з блискавкою, і від привидів, і від моторошної темряви. Якби зараз можна було ось так сховатися під ковдру й забути про те, що ти – наркоман, що живеш одним днем, мета якого завжди єдина – заповітний шприц із чудодійною рідиною! А слово яке образливе – «наркоман»! Звучить, як лайка, гірше від будь-якого добірного мату. Цим словом лякають дітей: «Не ходи туди, там наркомани!» Бабусі крокують у ногу з часом, вибираючи страшилки не про Бабу-Ягу або триголового змія, а про наркомана. Мешканці під’їзду, побачивши використаний шприц на вікні, кажуть: «Розвелося наркоманів!» Під вікнами двірничка збирає рукавицями шприци і, кинувши недобрий погляд на вікна, обов’язково скаже: «Що б ви повиздихали, чортові наркомани!» І вони всі мають рацію. Хіба може нормальна людина вкрасти вдома прикраси, гроші, продати за дозу ноутбук, книги, посуд, свій одяг? Нормальна не зможе, а наркоман – легко. Нормальній людині ніколи не зрозуміти наркомана, який має можливість сприймати музику, кольори, час, відчуття по-іншому, не в чорно-білому тоні, а райдужно, з екстазом й ейфорією. Нормальна людина думає про різні речі: як заробити собі на новий холодильник, на нормальний відпочинок, врешті-решт, на нові чоботи. І живе вона тьмяно й непоказно, зате дотримуючись усіх принципів моралі й правил життя, які сама собі написала. У наркомана зовсім інше життя. Так, є усвідомлення, що ти – покидьок для суспільства, що в тебе немає правил моралі, немає ні принципів, ні совісті. Нормальна людина вважає: наркоман хворий, він не усвідомлює, що став на слизький шлях, по якому котиться вниз, вдаючись до аморальних вчинків, і кінцева мета його падіння – смерть у молодому віці. І тоді нормальна людина намагається довести, що наркоманія – це погано, немов у наркомана немає своїх мізків. А все не так! Хіба він, Микита, не усвідомлює, що він наркоман? На відміну від алкоголіка, у нього мізки завжди працюють. Боляче, сумно й прикро знати, що ти ненормальний, ти – наркоман, але що робити, якщо всі думки й бажання зводяться до одного – прийняти дозу. Перша гадка після пробудження – доза, снідаєш і думаєш про неї, на заняттях у голову нічого не лізе, окрім бажання зловити кайф. І навіть коли поруч Діана, цей світлий ангел, у підсвідомості сидить думка про бажану дозу. Алкоголік, і той може спокійно відпрацювати день, а ввечері наклюкатися горілки до непритомності, а наркоман думає про дозу постійно. Немає сили, яка змогла б відвернути від цієї нав’язливої ідеї. Самотній подорожній, що мандрує в пустелі без води, може відволікатися, думаючи, наприклад, про своє минуле життя, і йти далі. А наркоман не зробить крок уперед, не згадавши про наркотики, немов цю гадку, як зернятко, посадили йому в мозок, вона проросла і вже нікуди не може зникнути. Ця думка відсувала в неозоре майбутнє мрію про диплом лікаря і власну приватну клініку. Було гірко й образливо, але мрія про дозу сильніша за всі інші. Вона затьмарювала все майбутнє, якщо воно настане. Про нього не хотілося думати. У всіх наркоманів одне майбутнє – передчасна смерть, і, як сказав Ян, питання тільки в тому, коли і як. З цим можна було б змиритися, якби не Діана. Вона як весняна свіжість, як ангел, що зійшов із небес, поруч із нею хотілося бути кращим і чистішим. Коли бачив Діану, Микиту охоплювала непереборна жага відчувати її руки, дивитися в незвичайні очі, чути голос. Тільки заради неї можна змінити весь уклад свого життя, відмовитися від дози, позбутися навіть думок про неї й почати все з нуля…