Помилка, стр. 37

– Та ти п’яний! – сказала Вероніка.

– Ма, ну ти й справді зануда! – засміявся Микита.

– Підійди до мене, дихни, – наказала Вероніка. Микита скорився. Він підійшов до матері й нарочито довго видихував їй в обличчя.

– Ну що? – уїдливо запитав він. – Є запах спиртного?

– Ні, але я тебе не впізнаю, Микито.

Вероніка була здивована. Перед нею був її син, але якийсь інший. Вона намагалася вловити те, що так змінило Микиту, але не могла.

– Чому в тебе такі зіниці? – запитала вона, професійно глянувши синові в очі.

– Які? – Микита відійшов убік.

– Покажи мені очі.

Вероніка підійшла до сина, але він повернувся до неї спиною. Микита підійшов до вікна, оперся руками об підвіконня.

– Вічна проблема: батьки і діти, – сказав він, не обертаючись. – Я розбудив тебе, тому що на мене найшло натхнення. Я записав свої думки, щоб ти першою їх почула. І що натомість отримав? «Ти п’яний!» А тепер, виявляється, у мене очі не такі, зіниці, бачте, не відповідають стандартам. Та мені начхати на всі стандарти й еталони! Я просто щасливий, але цього не хоче зрозуміти навіть рідна мати! Я злочинець?

– Микито, вибач, якщо… Мені здалося, що ти змінився, – тихо сказала Вероніка.

– Так! Я, мамо, змінився! Але тобі мене не зрозуміти!

– Може, ти закохався?

– Можливо, – сказав він. – Усе можливо…

Розділ 34

Пішов четвертий місяць після зустрічі Вероніки із Захаром. Спочатку вона здригалася від кожного дзвінка, боячись, що він їй зателефонує. Кілька разів готова була поділитися своїми побоюваннями й тривогою з Кірою, але щось зупиняло. З часом вона почала заспокоюватися. Швидше за все, Захар не запам’ятав її номер. Тепер можна забути про ту ніч, заховати спогади глибоко в душу, туди, куди ніхто не зможе зазирнути. Зрештою, у кожного є свій скелет у шафі.

Коли відгукнувся її мобільний телефон мелодією з кінофільму «Циган», Вероніка не здригнулась, як раніше. Дзвонили з незанесеного номера, але їй часто телефонують пацієнти з приводу ін’єкцій і крапельниць.

– Алло, – сказала вона.

– Доброго дня, Вероніко, – почула голос і обімліла. Це був він, Захар.

– Добридень, – відповіла тремтячим голосом.

– Упізнала?

– Так.

– Нам треба зустрітися й поговорити.

Вероніка хотіла вимкнути телефон, але передумала. Зараз Назара немає вдома, але Захар може зателефонувати іншим разом. Що тоді? Їй стало спекотно від однієї думки, що може статися, якщо слухавку візьме чоловік.

– Кажи, я слухаю, – видихнула вона.

– Це не телефонна розмова. Скажи, куди мені під’їхати, я приїду.

Вероніка була в паніці. Не можна допустити, щоб Захар дізнався, де вона мешкає. В одну мить безліч думок пронеслися в її голові. Вона могла б сказати, щоб він їй більше ніколи не телефонував, але де гарантія, що не подзвонить? Потрібно зустрітися і сказати, що та близькість була випадковою. Про неї треба забути. У неї нормальна родина, і не треба заважати їй жити. Це все вона скаже при зустрічі. Але де її призначити? Не біля свого будинку?

– То куди мені під’їхати? – перепитав Захар.

– Я буду чекати у сквері, – Вероніка назвала адресу. – Буду за півгодини, – сказала вона й натиснула на червону кнопку.

Вероніка сіла в сріблястий «лексус». Усе було як у тумані. Вона могла б поговорити із Захаром у скверику, але її охопив панічний страх, що їх зможе побачити хтось зі знайомих. Вона сиділа на задньому сидінні автомобіля, немов намагаючись сховатися за тонованим склом не тільки від знайомих, але й від себе самої. Була перелякана й розгублена, коли Захар припаркував автівку та повів її кудись за собою. Вони увійшли в якусь будівлю, минули фойє, піднялися сходами, вистеленими дорогою килимовою доріжкою. Вероніці здавалося, що вона йде на ешафот, підкоряючись долі й безсила щось змінити. У голові шуміло, у скронях пульсувала кров, коли вона зрозуміла, що опинилася в готельному номері, напевно, класу «люкс». Їй дуже хотілося пити. Вероніка присіла на краєчок широкого ліжка, попросила:

– Дай мені води.

– Може, сік-фреш, віскі або шампанське? – запропонував Захар.

– Дай води, – повторила вона, ледве повертаючи язиком, який прилипав до піднебіння.

Захар приніс склянку води, у якій плавав шматочок льоду, мовчки простягнув Вероніці. Вона залпом випила, повернула йому склянку.

– Ще, – сказала, відчувши, як до неї повільно повертається самовладання.

Другу склянку води випила невеликими ковтками. З останніми краплями вилила на долоню крижинку, приклала її до гарячого лоба. Їй здалося, лід зашипів, миттєво розтанувши на гарячій шкірі. Захар мовчки подав рушник, натиснув на пульт, і на Вероніку потрапив прохолодний струмінь повітря кондиціонера.

– Так краще? – запитав Захар.

– Так, дякую, – вимовила Вероніка вже спокійно.

– Може, приляжеш?

– Ти хотів зі мною поговорити, – сказала вона. – Я – теж.

– Я тебе уважно слухаю, – Захар усміхнувся й присунув ближче до Вероніки столик, на якому в триярусній вазі були майстерно викладені фрукти. Чуттєва, невпевнена в собі й перелякана Вероніка вабила його надзвичайно.

– Наша зустріч була випадковою.

– Згоден.

– Я про неї забула й хочу, щоб ти теж забув, – сказала вона, не дивлячись на Захара.

– Забути?

– Так! – пролунало впевнено й наполегливо.

– Навіщо? Знову скажеш: «У мене сім’я, чоловік, син, квартира, машина»?

– Так.

– Ти хочеш сказати, що задоволена своїм життям?

– Так.

– Своїм одягом?

Вероніка обсмикнула на колінах сукню, зігнула ноги, намагаючись заховати босоніжки, на яких їй тільки вчора пришили порвану пряжку.

– Мій одяг повинен приносити задоволення мені, а не іншим, – сказала вона невпевнено.

– З’їж персик, – сказав Захар, сівши поруч із нею.

Вероніка відкусила персик. Він був солодким і прохолодним. Скільки разів, проходячи по базару крізь стрій із викладених гіркою всіляких фруктів, вона замірялася купити персики, але так і не зважилася – було шкода витрачати гроші. Вона з таким задоволенням їла, що не звернула уваги на те, що Захар присунувся до неї ближче й поклав руку на плече.

– Смачно? – запитав він.

– Дуже! – кивнула Вероніка. Вона доїла, і в руках залишилася кісточка. Вероніка подивилася на Захара, не знаючи, куди її треба покласти: на стіл чи у вазу. Захар зупинив свій погляд на маленькій крапельці соку. Він дивився, неспроможний відірвати погляд від бурштинової крапельки на яскравих без помади губах. Захар пригорнув Вероніку до себе і, ледь торкнувшись, зняв губами завмерлу крапельку. Її губи були солодкі і м’які. Він чув, як здригнулося чи то з переляку, чи від збудження її тіло. Йому захотілося притиснути Вероніку до себе й не відпускати. Не давши їй отямитися, Захар почав пристрасно цілувати губи, обличчя, шию…

Від його дотиків Вероніку миттєво накрила тепла хвиля. Спочатку вона ще усвідомлювала, що потрібно відштовхнути Захара, але спокуса відчути ще хоч раз те, чого ніколи не було з чоловіком, затьмарила тверезий розум. Він пристрасно покривав її поцілунками, а їй було соромно, але так приємно. Вона прикрила очі і всім тілом потягнулася до нього, забувши про пристойність. Її охопила хвиля ніжності й пристрасного бажання злитися в одне ціле. Вероніка відкинула геть свою стриманість, віддавшись бажанню знову відчути себе жінкою…

Захар зупинив автомобіль біля того самого скверика, де забрав Вероніку.

– Коли ми зможемо побачитися знову? – запитав він.

– Ніколи, – відповіла вона тихо. Почуття провини за свій вчинок знову охопило Вероніку. Тільки тепер вона усвідомила, що зробила помилку, піддавшись спокусі. – Я не хочу більше тебе бачити, – сказала вона, не дивлячись на Захара. – Прошу тебе, не дзвони мені.

– Я не можу обіцяти те, чого не зроблю.

– Це моє прохання.

– Я можу зробити не все, але багато чого. Пообіцяти не телефонувати тобі? Не можу. Пробач.