Матадор. Нотатки авантюриста, стр. 8
– Чого вам?
Його формений піджак тримався на одному ґудзику, штани, незрозумілого кольору, тільки на пряжці, з-під якої виглядали труси. Взутий він був у різні чоботи, один з яких точно був не його. Він постійно його смикав.
– Ми їхали сюди в цьому вагоні, – почав Хомич.
– Вітаю.
– Дякую. Ми забули у вас гітару.
– Ні, у нас нема ніяких гітар, – одразу випалив той.
– Як це нема?!
– От так, нема й нема.
Провідник почав зачиняти двері. Хомичу це не дуже сподобалось. Він був налаштований забрати свою гітару. Силою відкривши двері, донеччанин зайшов усередину. Ми з його дівчиною перезирнулись. Я засміявся. За якусь мить Хомич вийшов із гітарою.
– Віддали!
– Я в цьому не сумнівався, – сказав я.
– П’ять гривень заплатив.
Тю, я думав, що він їх там метелить, а він – гроші. Ну, п’ять гривень, то й п’ять. Ми подалися до генделя, де сиділа вся донецька компанія. Добиралися десь із півгодини. Коли зайшли, усі вже нагрілись, заливаючи в себе алкоголь і… кефір. Спершу я навіть не повірив, що то кефір. Потім глянув на прилавок і побачив, що він і справді там продається…
До мене ми так і не поїхали. Дивлячись на цю ватагу, я подякував усім святим, що Хомич забув свою гітару. А то де б вони в мене помістилися? Надворі розвиднювалось. Ми випили по каві, погомоніли. Частина прибулих, незважаючи на сьому ранку, почала звалювати до своїх харківських знайомих. Мене це і втішало, і трішки напружувало.
Нарешті ми вийшли з генделика й попростували в напрямку Лопані. Щойно почали працювати магазини. Ми взяли білого вина й пішли на пристань. Я згадав Дімона, і мені захотілося його побачити. «Чоловіча дружба – це сила. Посварити двох друзів може хіба що якась незвичайна жінка або справжня стерва». На пристані ми дивились на воду й мріяли. Ментів не було. У таку рань! А донеччани потроху кудись зникали у своїх справах. А мені ставало якось легше дихати.
Ми домовилися зустрітись аж увечері перед виступом, у тій кафешці, де мали відбутися поетичні читання. День минув насичено й невимушено. Поетичні читання пройшли класно. Було багато молодих поетів, було багато слухачів. Я пив коньяк. Мені все подобалось. Моя Марія-Вишня їла картоплю фрі й сміялась. У всіх був гарний настрій. У мене теж, якби… Якби не мої колишні дівчата. «Мать його, що тут відбувається!» – лайнувсь я подумки й підійшов до однієї. Запропонував їй випити. Вона відмовилась.
– Дякую, що прийшла. Мені приємно, – сказав тоді я.
– Я дуже хотіла.
Чого вона хотіла, я не зрозумів – чи то прийти, чи чогось іншого.
– Може, усе ж вип’єш?
– Ні. Ти ж знаєш, я не п’ю.
Я це мав знати?!
– Ну, як ти? Як навчання?
– Добре. Часто з «дітьми».
Знову вона про них згадала. На цей раз це мене роздратувало. Для чого вона їх згадала?
– Ну, я піду. Мені ще з багатьма треба привітатися й обійнятись, – сказав я.
– Давай.
– А може, соку, – я зробив паузу, – або води… або ще щось.
– Ні, дякую! Я не хочу.
Я взяв коньяк і вийшов на вулицю. Мені хотілося побути одному. І раптом:
– Утко, привіт!
– Привіт.
Це була ще одна з моїх колишніх.
– І досі п’єш? – спитала вона.
– Так. Ти ж знаєш, я люблю коньяк.
– Я теж.
– Тримай, – я віддав їй келих. Вона його висушила одним махом.
– Ти теж п’єш, як я бачу. Не втратила хисту.
Її звали Поліна. Класна дівчина, хороша людина. Коли ми з нею були разом, я ходив у стілах, військових штанях, мав пірсинг і по праву називався панком. Серйозних або хоча б нормальних стосунків у нас із нею ніколи не було, але пристрасть і бажання бути одне з одним мали місце. Ще й як!
Вона грала в музичному гурті, назви якого я не пам’ятаю. Я був на одному з її виступів – уже після того, як ми розбіглись. Загалом, мені сподобалося, Дімону і Ромашці – теж. (Хто такий Ромашка, я розкажу трохи пізніше). Я мало що пам’ятаю з того вечора. Це було ще в студентські роки. Єдине, що мені запам’яталося, так це допомога Стасі, моєї найближчої подруги, можна сказати, сестри. Вона також там була. Ми розмовляли з нею на вулиці біля клубу, у якому грала Поліна. Про що – не пам’ятаю. Потім довго пили чай. Його смаку я вже не відчував. Стася й дотягла мене додому. Усе це було колись.
А зараз Поліна стояла поряд зі мною й дивилася мені в очі. Я дивився на неї. Ми перекинулись іще кількома словами й розійшлись. Літературні читання тим часом були в розпалі. Усім було весело. Хомич грав на гітарі, яку «викупив» у провідників. Словом, вечір закінчився вдало. Я поставив кілька автографів і подякував людям. Власники закладу так само подякували мені за чудовий вечір. Усі мої замовлення вони сплатили самі, сказали, що сьогодні вони пригощають. Я подякував і взяв ще пляшку коньяку та картоплю фрі…
Донеччани поверталися додому цього ж таки дня. Ми провели їх на вокзал. Заходячи у вагон, вони вже не горлали так, як уранці.
7
Мене поїдом їла моя робота в телекомунікаційній компанії, виїдала ізсередини. Чесно кажучи, я не знав, що робити. Знайти щось нове було майже неможливо, та я й ще той ледащо. Кинути цю роботу – означало перейти на чорні сухарі й пригощати ними Марію. Тож я працював з дев’ятої до шостої, з дев’ятої до шостої, день за днем. Субота й неділя – вихідні, але інколи я мав (звісно, за графіком, там усе було за графіком) чергувати. Що таке чергування? Бути в місті й не вимикати службовий телефон, зв’язок із яким був нормальним тільки в офісі та безпосередньо біля антени. Я (як абонент) досить часто перебував поза зоною досяжності. Приходячи в понеділок на роботу, я чув приблизно таке: «Зарудко, бл…дь… Де був твій телефон? Якого хріна ти його весь час вимикаєш? Чому ти весь час недосяжний?» Відповідь завжди була принципова: «Він був увімкнений. Може, просто не було зв’язку. Зв’язок у нас хріновий, самі ж знаєте». Потім іще з півгодини або годину криків, і всі заспокоювались.
Ми бралися до роботи. Я – спочатку до кави, а вже потім до роботи. Я часто креслив схеми, у мене їх було багато, і всі – недороблені. На комп’ютері це виглядало приблизно так: схема, нова схема, найновіша схема, найнайновіша схема, схема скорочена, схема скорочена нова, остання схема, схема актуальна, схема сьогодні. Файл із останньою назвою був для мене гарантом усієї моєї роботи. Усі зверталися до мене, я – до файла «схема сьогодні». Я вносив туди зміни, аж поки не зробив файл-схемище. Туди я заносив усе, навіть частину того, що було непотрібно. Часто-густо пив каву і говорив з Арменом.
Наближалося літо. До мене воно наближалося через вікно мого офісу. І проходило через вікно офісу або на сидінні машини, коли мене везли на якийсь об’єкт. Щовечора після шостої я зустрічався з Марією, і ми гуляли вулицями Харкова. Одного разу під час такої прогулянки ми вирішили обрати місце відпочинку на літо. Думали недовго, вибрали Крим і залишились задоволені. З друзями їхати не хотілося. Хотілося, щоб були тільки ми й морська вода. Але ми вирішили запросити їх усіх у ліс на два дні, з наметами. Бажано з власними наметами. Не погодилися їхати тільки двоє. Я не наполягав, бо ніколи нікого довго не вмовляю і не сперечаюсь.
Отож, нас було аж п’ятеро: Марія, Альона, Валя, Ромашка і я. Не так уже й густо друзів, але й не мало. Ага, я ж обіцяв розповісти про Ромашку. З ним я познайомився в університеті, де ми так «плідно» навчалися. Він мав міцну статуру й страшенно розхитані нерви. Якщо йому щось не подобалося, він аж підстрибував на місці, розмахував руками й кричав. Чому він став таким нервовим, я не знав. Зараз Ромашка моряк і плаває морями, що омивають Далекий Схід. Чесно кажучи, я не заздрю тим, хто плаває з ним на одному судні. Мені хоч було куди тікати, а їм… Ну, це вже їхні проблеми.
Отож, ми вирішили поїхати туди, де вже відпочивала Стася, ну ота моя найкраща подруга-сестра. Зібрались уранці на вокзалі «Харків-Левада», звідки відправлялась електричка. Купивши квитки, ми зайшли у вагон. До відправлення залишалося хвилин п’ять-шість. І тут Ромашка занервував і чомусь почав цікавитися, де нам виходити.