Матадор. Нотатки авантюриста, стр. 32

Вона сказала це і якось боязко й коротко мене поцілувала. Чи в ніс, чи в губи.

– Вип’ємо ще? – спитав я, взявшись за пляшку «Старого Кахеті».

– Залюбки, – відповіла Олеся й поклала руку на мою ногу. – А що ти робив у клубі?

– Майже те, що й ти. Схотілося нових вражень. Схотілося зрозуміти, що ти відчуваєш, коли бачиш тих людей зблизька. Так, наче вони ніж, а я тіло. І вони встромляються мені в живіт, прокручуються навколо власної осі й переміщуються в той бік, що ближчий до серця. Ось це я й хотів відчути, Олесю.

– Нам треба було познайомитися раніше. Тоді я б не мучила ні себе, ні подруг, а особливо Катрусю.

– А чому «особливо Катрусю»? – спитав я.

– А тому що інші подруги не завжди відгукуються на мої прохання. А от Катруся дуже добра до мене й відмовити не може. Тиняється зі мною і моєю філософією.

– То вона теж твоя «піддослідна»?

– Швидше «ні», аніж «так». Я до неї дуже звикла. Мені здається, що я знаю її стільки, скільки знаю світ. Ми з нею надзвичайно близькі. Ми навіть народилися в один день. Уяви! Вона народилася на початку першої ночі, а я о дванадцятій ночі. Через добу. Ледь-ледь умістилися в один день. Ще б хвилин десять – і все. Записали б наступним числом. А так вийшло кльово. Ми в дитинстві часто думали: от народилися ми в один день – в один день і заміж повиходимо, два весілля справимо як одне… Та нічого не вийде… Вона скоро виходить заміж за Борюсика. А я от…

– Він тобі не подобається? – перебив я.

– Якщо чесно – ні. Він слинько й дуже ревнивий. Часом мені здається, що коли Катерина не з ним, то він завжди думає, що вона його зраджує.

– А ти знаєш, що зрада починається в голові, потім у серці, а вже потім… Це в кого як… Можна зраджувати, перебуваючи навіть поряд. Секс – то вже кінець, виплеск гормонів. І невідомо, що болючіше – зрада в серці чи секс. Ні, ясна річ, коли ти займаєшся з людиною сексом, ваші душі переплітаються… У половині випадків – це точно… Слід лишається, але ти пам’ятаєш той слід лиш до смерті тіла… А потім усе зникає. Він розвіюється, як кокаїнова доріжка на вітрі.

– Ніколи не думала, що є зрада на рівні емоцій, – сумно мовила Олеся. – Та не будемо зараз про це. Згоден?

– Згоден, – відповів я й налив у келихи залишок коньяку.

– Давай вип’ємо за час!

– Гарний тост. Давай!

– Щоб нам завжди вистачало часу ось так сидіти й говорити. Рада знайомству з тобою.

– Я теж.

– У мене, до речі, ніколи ні на що не вистачає часу, – сказала Олеся таким тоном, який вимагав від мене пояснень. І хоч випитий коньяк уже давався взнаки, я все ж таки пробував скласти конкуренцію великим філософам світу.

– Не знаю, Олесю, людство вигадало багато всього корисного. Ось тільки час… Часу ніколи не вистачає, бо його просто не існує. А нам завжди не вистачає того, чого ми не маємо. Є день. Є ніч. Є сонце. Є місяць. Є день. Є ніч. Коло за колом. Природний механізм, непомітний нам. Ми сприймаємо це як диво. Бо це і є диво. Ось твоя посмішка – це диво. Але ж її ніхто не вигадував, а вона є. Так і тут – часу ніхто не вигадував, а він є. І в тебе є коло. Ти посміхаєшся, не посміхаєшся, посміхаєшся, не посміхаєшся…

Після цих слів Олеся розпливлась у посмішці. Вона скинула капці з ніжок і однією з них відхилила мою руку з келихом вбік столу, натякаючи на те, щоб я поставив його на стіл. Я притримав іншою рукою її ніжку, допив коньяк, а порожній келих поставив на стіл. Тоді вона опустила ніжку й сіла мені на руки. На цей раз її пухкенькі губи цілували мене по-справжньому…

Того вечора я так і не зміг завести розмову про подруг, довіру, зраду, Катерину та її можливих шанувальників. І якщо чесно, мені того не хотілося. Хоча з деяких слів Олесі було добре видно, що її подруга зраджувати не вміє. Навіть якщо б і схотіла, то не змогла б.

32

Повернувшися додому від Олесі, я впав у меланхолію. Мені було важко й сумно. «Вона, – подумав я, – мабуть, якийсь енергетичний вампір». Енергетичних вампірів я боявся страшенно, навіть більше, ніж справжніх. Тоді я дістав фотографію Марії й довго її роздивлявся. Мені здавалося, що я ненавиджу її. Більше за цю ненависть було тільки кохання до неї. Вона так сильно прив’язала мене до себе, що я нічого не міг зробити. Тривалий час від неї не було жодної звісточки, навіть жодного натяку на звісточку. І в моїй душі утворився якийсь дивний емоційний коктейль, де змішалося все на світі…

Якби я тільки знав, що є хтось, хто може повертати час назад, я б поклав життя, щоб знайти того «когось» і віддати йому душу – за повернення миті, коли мої несказані слова вже горіли на язиці… Так я тоді й заснув із фотографією в руках, купою думок й одним-єдиним бажанням про чорно-білий сон. На ранок я зрозумів, що все, що я мав до сну, маю й тепер. Ось тільки бажання про чорно-білий сон перетворилося на реальність. До того ж, я бачив цей сон уже вдруге і вдруге його не зрозумів. Перший раз я розказав його Марії, другий раз – нікому.

Я стояв серед трьох напіврозвалених цегляних стін. Передньої стіни не було. Під стінами на землі валялася цегла. Я стояв на місці передньої стіни, Марія була в «кімнаті». Неподалік від мене лежала штикова лопата. Раптом із землі висунулася рука, майже без шкіри. Потім з’явилися плечі, голова і все інше… Марія заціпеніла. Я схопив лопату. Я зрозумів, що то був зомбі. Потім ще один, ще й іще… Вони почали з’являтись один за одним. Вони ходили довкола нас, не чіпаючи ані Марію, ані мене. А я почав розмахувати лопатою, відтинаючи їм голови. Я не хотів цього робити, але зупинитися не міг. Здавалося, що мною хтось керував. Хто був цей «хтось» і уві сні, і зараз, для мене лишилося загадкою. Я стинав голови одна за одною, на моїх очах уже бриніли сльози, та зупинитись я не міг. «Що ти робиш?» – скрикнула Марія. Я глянув на неї, зітнув останню голову й розплющив очі.

Чому я бачив цей сон двічі? Коли я дізнаюся, що він означає? Урешті-решт, я зробив те, що мені вдавалося найкраще в житті, – забив.

33

Пару днів я жив сам по собі – без Олесі, без Катерини, без Шалапута, без усієї цієї плутанини детективного агентства. На людях з’являвся в крайньому разі. А трохи відсапавшися від життя, знову вийшов на «полювання» й одного безбарвного дня зателефонував Олесі. Ми зустрілися, прогулялися містом, зайшли в шоколадницю, випили кави.

– Катерина запрошує нас на день народження, – сказала Олеся.

– А я тут яким боком? – не дуже чемно спитав я.

– Ну, ми ж разом… А я її найближча подруга. От тобі й «бік».

– Ну, це не «бік»… Якщо я не піду, ніхто нічого не втратить…

– Я втрачу, – перебила мене Олеся.

– Чекай, мала. Давай без… ну, без цього…

– Без чого?

– Ну, без оцього вашого…

– «Вашого»? Я в тебе не одна?

– Ні, ні. Ти мене не так зрозуміла. Одна… Звісно, одна… Просто я бачив її лиш раз у житті. Мені не те що впадлу туди йти, а зовсім не хочеться.

– Ти підеш зі мною. Це я тебе запрошую!

– Ну, тобі я не можу відмовити, – сказав я, узяв її за руку й спробував заспокоїти. Водночас я розумів, що, відмовивши їй зараз, ризикую всією справою. – Я піду, крихітко, піду з великим букетом квітів.

– Оце вже інша справа.

– Може, замовимо щось випити?

– Поїхали краще до мене.

Мене не треба було вмовляти. Я поклав гроші за каву, і ми пішли. Дорогою до неї я розпитував про Катерину. А коли вона питала, чому я так цікавлюся, то я казав, що хочу зрозуміти, який подарунок їй вибрати. А ще я розумів, що в Катерини побачу того вилупка, тобто нашого ревнивого замовника чи то пак клієнта. Побачу, і мені схочеться дати йому по пиці…

– У Катерини є один грішок, – раптом сказала Олеся, обламавши мої думки вже після першого випитого келиха коньяку.

– І який же? – настороживсь я, підливаючи королівський напій.

– Вона любить, коли її ревнують. Її це, сказати б, заводить.

– Заводить?!

– Ну так. Свого хлопця вона насправді не дуже любить…