Острів Сильвестра, стр. 22

13

Яніна 5

Чоловіка, котрий дав прізвище, Яніна згадувала, може, разів п’ять за все своє життя.

«Цікаво, чи довго він не міг мене забути?» — подумала вона якось.

Це вже було у передмісті Лучеська, де вона купила собі половину невеличкого будиночка — дві кімнатки й кухоньку. Купила за гроші, виручені від картин, — вперше їй заплатили такі великі гроші українські канадці, котрі стали вільно приїздити в Україну наприкінці вісімдесятих.

Тоді ж Яніна раптом відчула, що пора десь осідати, що їй ось-ось буде сорок, що нею все менше й менше цікавляться чоловіки, а якщо й цікавляться, то не такі, як їй хотілося б. Уже тут, в маленькому будиночку (вибір міста визначила область її народження, а ще те, що тут, вона знала, живе чоловік, якого вона мусить порятувати), вона зробила відкриття, яке її потрясло. Втім, відкрить було кілька, вони спліталися у дивний клубок, наче в нього зібралися усі нитки її грішного безпутного життя. А відкриття були такі: перше — вона ні за чим не шкодує, ані за тим, що так і не здобула ніякої освіти, ані за тим, що не працювала жодного дня і жодної години на будь-якій роботі (монастирі й писання картин не в рахунок), друге — вона щиро закохувалася майже всі рази, коли по кілька місяців, а то й років жила з чоловіками (ті, хто просто за прихисток і харчі вимагали її тіло, не в рахунок), третє — вона щиро каялася і вірила, що може змінити своє життя й заховатися в монастирі від цього божевільного світу й іще божевільнішої себе самої (монастирів було чотири, у двох вона була послушницею по два рази).

— Це теж була гра, як і все моє життя, — заперечила Яніна собі самій.

— Ні! Ні! Ні!

Ніхто не почув її думки-крику. Вона просто виплакалася. За вікном бродила чорна, як дьоготь, ніч. За стіною стогнала стара бабця, мати чоловіка, котрий продав їй півбудинку.

Яніна подумала, що їй хочеться встати, вибити вікно у сусідній кімнаті, вбити бабцю, а потім убити себе.

Вона знала, що не зробить ні того, ні іншого. Знала, що єдиний її порятунок — писати далі янголів і квіти, квіти і янголів, янголів серед квітів і без них. Її хвороба і була її справжнім життям. А ще метою цього життя стало спостереження за чоловіком, який колись кохав її сестру.

14

Діалог перший — Ніна і Яніна

Я н і н а. Ти маєш рацію, — я перекотиполе. Але якщо ти здатна уявити перекотиполе, всередині якого є серце, то уяви собі, як воно котиться полем, а може, й шляхом, як боляче вдаряється об грудки на тому полі, об перепони: стебла, дрібне каміння, тини, валуни — все, що зустрінеться. Зрештою, перекотиполе може потрапити під колесо машини чи воза, а то й під чийсь чобіт. І якщо цей чобіт чи колесо його не розчавить зовсім, то воно мусить котитися далі.

Н і н а. Я не забула, що ти в нас художниця. Як там у вас ще кажуть — мисткиня?

Я н і н а. Мисткиня. І мисткиня…

Н і н а. Але я знаю, що знаєш і ти, — перекотиполе не має ніякого серця.

Я н і н а. Ти хоч любила когось?

Н і н а. А ти?

Я н і н а. Так.

Н і н а. І я любила. Кохала.

Я н і н а. Запах вітру — ти знаєш, як відчуває цей запах перекотиполе?

Н і н а. Ах, як поетично!

І тут Яніна задала питання, яке мусила задати.

— Де тепер Сильвестр? Той Сильвестр, який був у тебе закоханий?

— Навіщо він тобі?

— Питаю. Просто цікаво, де твоє колишнє кохання?

— В Лучеську, — сказала Ніна. — Викладає в університеті. По суті, як і ти — такий же непотріб. Тільки, напевне, освіченіший, ерудованіший. І вміє ліпше маскуватися.

— Для тебе що ж — всі, хто не схожий на тебе, — непотріб?

— Чому всі? Люди мусять мати мету. Ні, не тільки мету. Щось робити, приносити користь. Яка користь із твого життя? Я не бачила твоєї мазанини, але, знаючи тебе, можу уявити, що в ній ні душі, ні серця, ні почуттів нема.

— Он як?

— Саме так, сестричко, — сказала тоді Ніна.

15

Єдиний вірш Яніни Росяниці, уцілілий після того, як перед переїздом до Лучеська вона спалила свої папери.

Вітер доносить запахи
Збираю уламки
Підсвідомо думаю
Буде вогнище
Розпалю
Ось цей приємний
Цей огидний
Цей незрозумілий
Перший мені дарований
Другий — я сама
Третій намагаюся розгадати
Кому належить хто він
Даремне заняття кажу собі
Дуже даремне безглузде
Ще додаються чотири уламки
А може й п’ять
Світ розкладається
Як мої кольори
Не треба плакати
Нюхай кажу я собі
Ось і готове багаття
Треться поволі сірник
Вогник уяви
Горить біля ніг
Не запахи а фарби
А може уламки душ
Як спекотно мій Боже
Ти маєш рацію сестро
Я докладаю у вогнище
Перекотиполе
І зовсім мені не болить
Бо якби боліло
Може я б завила заплакала
А так я кажу — ні
Стискають душу
Уламки запахів
Що догоряють
В моєму багатті

16

Діалог другий — Едуард (він же Геннадій, «клерк», за визначенням Світлани) і Ліда

Е д у а р д. Я зробив усе так, як ти просила. Цю дівчину звати Світлана. Ось її адреса. Я влаштую її на роботу, тоді дам тобі знати.

Л і д а. Добре. Спасибі. Вона… ця дівчина… Світлана… була близькою з Сильвестром?

Е д у а р д. Судячи з її слів — так. Тепер лишається чекати і сподіватися, що вона таки завагітніла.

Л і д а (затуляє обличчя руками). Як це… Як це нестерпно! Огидно!

Е д у а р д. Заспокойся. Ти ж сама просила.

Л і д а. Сама… Твої умови не змінилися? (Пауза.) Чому ти мовчиш?

Е д у а р д. Все залежить від тебе. Я тебе не силуватиму. (Пауза.) А я тебе дуже хочу.

Л і д а. Едику… Може, завтра? Може…

Е д у а р д. Післязавтра?

Л і д а. Не сердься. Я зроблю, як ти хочеш. Умова є умова. (Довга пауза.) Сильвестр уже на тому острові? Вже… пролунав постріл? Може ж, можна його порятувати? Едику! Я прошу тебе! Їдьмо туди! (Коротка пауза.) Я вийду за тебе заміж, якщо пощастить його врятувати.

17

За сім років до пострілу на острові посеред лісового озера Яніна Росяниця зайшла в аудиторію, де мав читати лекцію кандидат філологічних наук Сильвестр Васильчук. Вона пройшла мимо чергової, відрекомендувавшись другом пана Сильвестра.

Вперше в житті вона заходила до такої аудиторії (два роки училища не в рахунок, там були зовсім інші класи). Своїм виглядом — довга спідниця, скромна блузка — вона була схожа на черницю. А втім, вона майже все життя так вдягалася, тільки в молодості любила яскраві, навіть крикливі кольори. Але ніколи, навіть коли це було модно, не носила короткої спідниці чи відкритої блузки.

Якось один її палкий прихильник, шанувальник творчості й тимчасовий чоловік («Я не маю ілюзій, — казав він, — ти мене так само покинеш, як і інших») склав напівжартівливу її характеристику. Наведемо її повністю:

«Росяниця Яніна Ростиславівна, рік народження не важливий, здається, жила вічно, досвідчена жінка і підліток водночас. Освіта незакінчена середня, але за рівнем знань і ерудиції, особливо в мистецтві і літературі, залишила далеко позаду переважну більшість тих, хто має вищу освіту. Особа з неусвідомленим талантом, непередбачувана і примхлива, здатна на милосердя і самопожертву, і водночас на байдужу жорстокість у ставленні до інших, особливо чоловіків. Черниця і блудниця водночас, поєднує у собі риси жука-гнойовика і співучої пташки, у якої відрубані лапки, а тому вона не може приземлитися на жодну гілку, тільки часом, коли відмовляють крила, падає на землю, аби, передихнувши, знову злетіти, сахаючись землі та гнізд. Яскравий представник українського андеграунду, вихід з якого означатиме творчу смерть. Характеристика видана для пред’явлення самій собі у хвилини розпачу та як перепустка до можливого життєвого пристанища».