Острів Сильвестра, стр. 16

Р.S. Прочитав два останні речення і мимоволі зареготав. Я ж звертаюся у них уже не до вас, а до бідолашного Сильвестра Васильчука. Вибачте. Може, це щось вам також додасть до образу цієї стерви. Та чи маю я право так її назвати? Що коли у неї є своя правда? Колись я брався також писати художні твори, навіть одне оповідання написав. Тут же все так, як було. Та сама правда. Але тільки моя. Чому?»

34

Ніна вручила йому рушницю. Сказала:

— Сподіваюся, ти не наробиш дурниць.

— Можеш не хвилюватися — жодної, — сказав Сильвестр. — Найбільшу дурницю я вже зробив, всі інші — дрібниця порівняно з нею.

— Це була справді дурна ідея, — сказала Ніна. — Я чомусь вірила, що ти досі кохаєш мене. Я вірила…

— Не треба, — сказав Сильвестр. — Я все розумію.

— Навпаки — ти нічого не розумієш, — Ніна поглянула вбік, і Сильвестрові здалося, що вона хоче сховати сльозу, що зблиснула на щоці.

— Я піду, — сказав він. — Піду і поїду.

«Чому в мене немає ненависті? — подумав уже в машині. — Я просто інакший. Таким спокійним я буваю рідко. Все, пора рушати».

У нього була дорога, а до приплиття на острів лишалося півтора року. Якщо точніше, вісімнадцять місяців і чотирнадцять днів.

35

Епілог до п’єси з двома дійовими особами

Олег і Сильвестр прощаються.

О л е г. Життя — паскудна штука, старий. Навіть коли добиваєшся того, чого так прагнув.

С и л ь в е с т р. Я все одно мушу туди, в село, поїхати. Навіть після того, що ти розповів. Зрештою, це не має значення. Хоча я, признатися, думав, що ти був близький з Ніною ще в школі.

О л е г. Блін, всі так думали. Всі думали, що я її трахаю. Ти от скажи, в чому всетаки смисл життя? Є він чи нема? З твоєї вченої висоти. Ну?

С и л ь в е с т р. Якщо відверто…

О л е г. Тільки так.

С и л ь в е с т р. Якщо відверто — то я не знаю. Хоча можна багато на цю тему балакати.

О л е г. Ніну… досі любиш?

С и л ь в е с т р. Ні.

О л е г. Тоді чому їдеш?

С и л ь в е с т р. Їй навіщось це потрібно. І мені. Хоча щодо мене — я не певен… Крім того… Не хочеться визнавати своєї поразки, хоч боюся, що я вже програв… Але є надія, що ні, тому і їду.

О л е г. Блін, сука буду, ніц не розумію. Давай ще вип’ємо.

36

Останнє оповідання Михайла Коцюбинського

Неопубліковане есе-рецензія Сильвестра Васильчука

«Чоловік прибуває на острів чи то на відпочинок, чи на постійне проживання. Острів цей уявляється йому як «фіолетова рогата пляма», що пливе на зеленастих хвилях, як велетенська тінь корабля. Тема прибуття героя, якщо йти за Борхесом, одна з основних у світовій літературі. Сюжет із прибуттям багато разів використовувався, з цього можна почати пригодницький роман, можна детектив, а можна роман філософський. Михайло Коцюбинський пише оповідання «На острові», не знаючи, що цей твір буде його останнім оповіданням, останньою історією, розказаною ним, вже видатним майстром українського і, без перебільшення, світового красного письменства. Під надрукованим у «Літературно-науковому віснику» «На острові» стояло «Далі буде». Далі, однак, не було.

Постає питання — чи можна розглядати це оповідання як підсумкове, як своєрідний символ завершення письменницького й життєвого шляху? Навіть якщо шлях обірвався несподівано, хоч і був очікуваний. В оповіданні багато епізодів, шкіців, образів, які виростають до значення символу. Це й віслюк, який стоїть під стіною, приречений на своє віслюче життя й свій незавидний шлях, і дорога, якою йде герой (можна сказати, й ліричний герой, бо в новелі лірики хоч одбавляй), і відчинене вікно, й море за тим вікном, виноградар, якого герой зустрічає, тиша, що сповиває дорогу й острів, біла, наче снігурка, кімната, мур, біля якого бродять тіні, старий Джузеппе з його вічним співом, зустріч і діалог з коханою, агава, що цвіте, щоб умерти, і умирає, щоб цвісти. Й нарешті символічне закінчення (мимовільно символічне, зважаючи на оте «Далі буде»): «Аvе, mаrе, mоrіturі tе sаlutаnt» — Будь здорове, море, ті, що йдуть на смерть, вітають тебе!..

Безумовно, автор знав про свою приреченість, вона виступає тут і підтекстом, який за допомогою отого останнього латинського (чи італійського) тексту змушує по-новому подивитися на весь текст, на ті щедрі ім пресіоністичні мазки, що створюють виразний гімн життю — загадковому й нестримному, яке триватиме незалежно від того, відбуде кудись герой оповідання, від імені котрого й ведеться оповідь, відбуде тільки з острова чи відійде в небуття. Лише море й цей острів вічні. Та є надія, що вони якимсь чином збережуть сказане про них людиною, оті слова, які відбилися у свідомості оповідача. Інакше — навіщо? — постає питання. Навіщо ця краса і плин життя, якщо його ніхто не має оцінити? Та від того, що вони існують самі по собі, незалежно від людської оцінки, здається, постають ще більші велич і трагізм буття, і таке враження навіює кінцівка оповідання.

І тут ми підходимо до оцінки слова, яким все це змальовано. Віслюку, з точки зору героя, а отже, й автора, «так скучно, як англійському лорду, що бачив весь світ». Блискучий парадоксальний образ. Тінь, як невільник, по слалася під ноги й показує шлях. Телефон, що б’ється в істеричному нападі. Вітер надуває сосни на вершинах скель. Видіння блакитних птахів (незнайомих чи незнаних?), які налітають на море. Нарешті багатогранний образ праці старого Джузеппе. Джузеппе, що завжди співає. Навіть портьє, що вріс у жовту стінку, запам’ятовується завдяки цьому лаконічному образу. Таємнича незнайомка і своєрідна новела в новелі — поєдинок очей героя з очима жінки, діалоги, які виростають з тих поглядів, — вони творять свою могутню імперію слова, яка, можливо, могутніша й за описане автором безмежне море (зрештою, і воно, як і життя, десь має свої межі), і за саме життя конкретної людини, бо людина вмирає, а сказані нею чи залишені на папері слова лишаються. Це розуміє й автор, бо то не агава, а він «прислухається з жахом, як росте, стогне і рветься із неї душа». Агав, струнких і високих, але з вінцем смерті на чолі, багато. Вони споглянуті героєм і споглядають його, хоч нічого й не промовляють. Агава коронує скриту силу землі, вітає щодень і щораз далеке море і водночас приречена. Вона бореться за себе і за щось незримо більше, ніж власне існування. Мимоволі спадає на думку: а може, вона росте, щоб її силу й трагічність хтось відчув і описав? Як і ту жінку, яку автор поселяє в центр свого безмовного роману і своєї трагедії, рівної за силою у своїй лаконічній величності й виразності шекспірівським трагедіям. Жінка, що промайнула, як видиво, як птах на фоні моря, а, проте, збурила уяву героя, й агава, що приречено-переможно росте на терасах острова, закаменіла на каменистому грунті, — дві величні пісні цього оповідання, можливо, вершина імпресіонізму, два символи поетичного багатогранного бачення світу письменником.

Що вже багато написав, але вже більше нічого не напише.

Образ острова постає не в одному творі. Його полюбляють письменники. Довгих двадцять вісім років живе на своєму острові Робінзон Крузо, якого туди поселяє письменник і розвідник Даніель Дефо. Енну кількість островів відвідують і відтворюють герої Жуля Верна. А хто в дитинстві чи юності не захоплювався «Островом скарбів» Стівенсона! Зрештою є «Острови в океані» Гемінґвея, а його Старий рибалка, впіймавши і втративши рибу, повертається на свій острів, а Жозе Сарамаго змушує в своїй уяві цілий Іберійський (чи Піренейський) півострів відірватися від Європи в океан і дрейфувати.

Безіменний острів Михайла Коцюбинського — здогадно Капрі, де бував сам письменник. А може, й не Капрі. Може, то його персональний острів, земля, де оселяється його таємнича душа, що прагне здобути гармонію, та хоч наостанок прагне тієї гармонії, до якої прагла все життя, але так і не змогла знайти. Рокований, як агава, що приречена жити на кам’янистому ґрунті, на скелі, що падає і ніяк не впаде в море, зате впаде закам’яніла агава, його герой жадібно вбирає в себе рештки життя, яке йому судилося, й лишає те життя у слові. І кожне слово вже стає островом, на якому живе герой оповідання. Островом самоцінним, як наша планета, як кожне життя на ній.