Острів Сильвестра, стр. 13
«Та й хіба мені в моєму становищі не все одно, що хто зі мною зробить?» — подумала Ліда.
Жінка пройшла до кухні, але якось так обережно, наче ступала по льоду. Крихкому льоду, який несподівано заполонив квартиру. Лід захрускав під ногами, і стало холодно.
«Я чекаю весну, але навіщо?» — раптом подумала Ліда.
— Як вас звати? — спитала вона.
Вона зустрілася з позирком лагідних очей. А з очей повіяв тихий вітерець.
«Чи не гіпнотизує вона мене?» — думка з’явилася і, здавалося, кудись відпливла.
— Взагалі-то я колишній янгол, — жінка стояла зовсім поруч, і Ліді здалося на якусь мить, що то вона сама. — А оскільки я жінка — то колишня янголиця. Та простіше назвати мене просто Янголиця. А якщо хочете, то Янга або Яніна.
Яніна-Янголиця простягла Ліді руку. На руці була чорна ажурна рукавичка. Ліда поборола спокусу, що несподівано виникла, — припасти до пальців у тій рукавичці губами.
30
— Цей рік, а може, й два, а найдостовірніше — півтора, буде найважчим у житті Сильвестра, — сказала Яніна-Янголиця, коли вони вже сиділи за столом і випили по чарочці справді доброго вина.
— Я не хочу про нього говорити, — сказала Ліда.
— Насправді ви хочете говорити і чути, — сказала Янголиця. — А найбільше ви хочете почути те, що я вам скажу зараз.
І вона сказала, що Сильвестр поїхав до тієї жінки не тому, що кохає її. Він уже її давно не кохає. Чому ж тоді поїхав? — хочете запитати? Бачите, пропозиція (пропозиція, саме так) стати другим чоловіком була для Сильвестра несподіваною. Він навіть не міг повірити, що таке можливо. Вельми здивувався, адже справді — до чого найменше він підготовлений, так це до сільської праці, господарювання. Чому ж поїхав? Бо він, поперше, намагався дати якесь обґрунтування тому, що має відчуття. А подруге, він, не знайшовши цього обґрунтування, логічного пояснення, став дедалі більше сприймати це як виклик. Виклик йому, його долі не тільки з боку Ніни, а й самого життя. Того життя, якого він, за великим рахунком, не знав і не любив, від якого він утікав усі свої сорок два роки. Ну, можливо, не всі сорок два, а той час, відколи почав себе усвідомлювати. І зрозумів, що він чужий — у родині, серед ровесників у школі. Потім, коли це відчував у педінституті, зрештою, він обрав собі як об’єкт дослідження головне — поезію, тому що навіть проза, чужі вигадані тексти, які хоч якось там віддзеркалювали це життя, несли мовби якусь загрозу для Сильвестра. Для нього ж важливо було спри ймати не те, що ці прозові тексти відображають, і навіть не те, як вони це роблять, наскільки майстерно плететься мовне мереживо, а те, наскільки ці тексти самодостатні й відходять від цього життя, наскільки вони граються з цією мовою, набором літер і звуків, що складаються в слова, чужі реаліям, бруду цього життя.
Ось такий чоловік поїхав у поліське село Гаївці. Пожалійте його, пані Лідо. Він намагатиметься навчитися щось робити, освоювати трактора і комбайна, його руки з ніжними тонкими пальцями зашкарубнуть і пообдираються. Земля і гній ввійдуть в його життя ще більше, ніж поезії Антонича й Свідзінського. Він буде не хрущем, який живе на вишнях, як писав той же Антонич, а жуком-гнойовиком, котрий рештками свого знання поезії удобрює землю. Він намагатиметься полюбити чужих дітей, він, по суті, байдужий до людини як такої. Він вмиратиме од неможливості стати іншим і не зможе навіть померти, не те що переламати себе.
— Замовкніть, замовкніть, будь ласка, я прошу вас, — простогнала Ліда. — Ви не знаєте і не можете цього знати.
— Я знаю і ви знаєте, що я знаю, — Яніна налила ще вина собі й господині. — Ви вже вірите у мою реальність, а я таки реальна, то мусите повірити й моїм словам.
І далі, після невеличкої паузи, вона сказала, що Сильвестр приречений зазнати цієї поразки. Що Ніна, яка таки вірить, що він може стати іншим, у якої є потреба, щоб він став таким, як виправдання власного вибору долі, врешті-решт стомиться, не витримає і так само просто знайде іншого, справжнього господаря для своєї садиби, хазяйства.
І Сильвестр, покидаючи її, попросить тільки рушницю, яка належала покійному Ніниному чоловікові.
— Рушницю! — вигукнула Ліда.
— Передчуття вас не обдурює, — сказала Яніна. — Воно взагалі рідко обдурює таких жінок, як ми з вами. Але не бійтеся, він спочатку продасть цю рушницю, точніше — обміняє, а потім шукатиме її по всій області, бо той, у кого вона опиниться, відчуватиме незрозумілу тривогу і намагатиметься її позбутися. Та зрештою рушниця знову опиниться в руках вашого чоловіка, і він знайде їй логічне застосування…
— Ні! Ні! Чуєте, ні! — знову, тепер ще голосніше, закричала Ліда.
— Цього не можна зупинити, — Янголиця-Яніна дивилася дуже сумно. — Острів уже його чекає.
— Острів?..
— Так, острів, про який він написав ще не закінчений текст. Хіба ви не знаєте, що ваш чоловік мріє написати роман, який починається з того, що головний герой припливає на острів і застрелюється?
— Ні, — сказала Ліда.
— Так, — сказала Яніна. — Так. Я гадаю, ви крадькома його прочитали. А далі… Далі все має розвиватися так, як у тому задуманому сюжеті. Будьте певні, Сильвестр від свого задуму не відступиться.
— Ви… Ви хочете сказати, що Сильвестр задумав самогубство?
Ліда вимовила це настільки вражено, що Яніна поспішила торкнутися її руки.
— Підозрюю, що так. І не знаю, що можна зробити. Боюся, що він до вас після села не повернеться. Надто гордий він для цього, до того ж ви були б свідком його поразки, а Сильвестр, хоч і зазнав багато поразок, кожен раз сприймає їх боляче, дуже боляче.
— То що я маю… Що я можу зробити?
Яніна-Янголиця сказала, що вона знає, як має чинити далі Сильвестр, але як зупинити його… Хіба попросити, благати вернутися, та ви ж на це не підете, не підете, от у чім біда, такий у вас характер, такий характер у нього… Він мусить через це пройти…
Шелест слів заколисував Ліду, раптом вона з жахом усвідомила, що перебуває у стані напівсну, напівтуману, що наповз у її квартиру. І тут вона побачила, як через цей туман вечірньою дорогою до далекого села йде чоловік. Йде чоловік з валізою в руках, в якій, вона знала, тільки кілька сорочок, другий костюм, бо всі книжки, рукописи Сильвестр лишив удома, сказавши, що колись забере.
«Наче прогнозував своє повернення», — подумала Ліда.
31
«Що це було — сон, марення?» — подумала Ліда вже вранці наступного дня.
Вона підвелася і, тихенько ступаючи, вийшла зі спаль ні в другу кімнату. Там тихо й мирно спала Яніна.
Вві сні вона скидалася на маленьку, чимось ображену дитину.
«Що ж це таке? — подумала Ліда. — Якщо це не сон, не марево, не витвір моєї уяви, то що ж це таке? Як це пояснити? Звідки вона все знає?»
Відповіді вона не знайшла. На якусь мить їй здалося, що то спить її сестра Ліра. Ліра — доросла, давно забута, незнана, котра випірнула невідомо звідки. Але ж ця жінка старша за неї й зовсім-зовсім не схожа.
Ліда тихенько вийшла з кімнати й пішла на кухню готувати сніданок. Саме там у неї народився план, який згодом вона почне реалізовувати. План, як отримати дитину від Сильвестра, якщо сама була не здатна народити.
«План божевільний, як і я сама, — подумала Ліда, смажачи дієтичні курячі котлети, які вона купила позавчора у супермаркеті. — Як цей світ і все, що існує в ньому».
Цей план пізніше реалізує найнята-таки знайомим бізнесменом, до якого звернеться Ліда, дівчина на ім’я Світлана, котра поселиться у хижці на березі лісового озера.
Це озеро Сильвестр шукатиме ще тоді, коли житиме Нінин чоловік, і його, Сильвестрове життя, тектиме розмірено й мирно. Спочатку він вивчить геть усі озера краю і дізнається, що тільки шість із них мають острови. Світязь він забракує одразу — надто знамените озеро. Послідовно відвідає п’ять інших. Поки нарешті не натрапить саме на цей острів. Опише його в ескізі до свого задуманого роману. Перед тим, звісно, припливе на острів на тому ж самому, ще не настільки розсохлому човні. Довго сидітиме на березі (буде кінець вересня, а не початок літа, як тепер), назустріч йому пливтиме і не допливатиме вкритий багрянцем ліс. Він скидатиметься на загадковий корабель, цей ліс. Принаймні так думатиме Сильвестр. А ще він думатиме про свою постійну втечу від цього життя, від того, що грозиться ось-ось поглинути його душу.