Камінь посеред саду, стр. 24

Колись, у школі, мені подобалася Василина, однокласниця, відмінниця, активістка, завзята танцюристка. Але я забув її, ледве доля розвела нас у різні міста невдовзі після випускного. Років зо два тому, приїхавши до Ясенівки, довідався, що у Василини троє дітей, живе в райцентрі, працює економістом на хлібозаводі. Ніщо не здригнулося в мені, я слухав мамину розповідь майже байдуже, тільки пригадав, що Василина мені таки подобалася.

Були легкі романи на практиці, в інституті, доки я не побачив Магду. Щось схоже на любовну інтрижку на попередньому місці роботи. Ось і все.

«Ти вважаєш, що я робот?» — спитав я вчора Люсю.

Чи, може, в цьому запитанні була доля істини? Якщо я не любив досі, то невже тому, що не вмів когось полюбити? Але ж для цього не потрібно вміння, це приходить саме, несподівано, наче вихор, чи поступово засмоктує, як губка. Так принаймні я читав про це почуття і чув од інших.

Я встаю і підходжу до вікна. У будинку навпроти теж світиться одне-єдине вікно. Хто там, за цим вікном? Теж якась самотня душа?.. Хтось чекас, чи комусь погано? А що, коли вирахувати, яка це може бути квартира, піти й запитати…

Думка ця спантеличила мене. Я стояв і дивився на це єдине освітлене вікно й відчував, що воно притягує мене, мов магніт, доки не відчув — будь, що буде, а я таки мушу дізнатися.

Я накинув піджак і вийшов на вулицю. Вікно було на п'ятому поверсі, і я прикинув, з якої квартири воно може бути. Я зупинився перед будинком. Мене і стримувало, і тягло водночас. Ще раз спинився перед самим під'їздом.

Сходами я піднімався, намагаючись ступати якомога тихіше. Довго стояв перед квартирою. Розташування квартир було традиційне, отже, не помилився. Я стояв, доки з-за дверей не почулися приглушені голоси, і тоді я поспішно натиснув кнопку, ніби боявся, що хтось відчує мою присутність, хоч у дверях не було навіть вічка для огляду. Коли двері відчинилися, переді мною постав атлетичний молодий бородань у майці і спортивних штанях і запитливо подивився на мене.

— Вибачте, будь ласка, але я живу в будинку навпроти, — сказав я хрипко. — У мене… безсоння… побачив світло у вашому вікні, подумав, може, комусь погано, і вирішив…

— Ви лікар? — ледь глухуватим баском спитав бородань.

— Ні, але я побачив…

— У нас дитина маленька. Плаче по ночах. От і світимо.

— Вибачте, — промимрив я.

— За що ж вибачаєтеся? Видно, ви добра людина. А я вже було подумав, коли ви подзвонили, що знову сусід з четвертого поверху. Каже, спати йому заважаємо.

— А дитина ваша не хвора?

— Ні. Лікар заспокоїв, що від газів кричить, так буває до місяців трьох.

— Ще раз вибачте, що потривожив.

— Дякуємо. Добраніч.

Він зачинив двері, і я поволі поплентався сходами. Можна спокійно йти додому. Усе виявилося дуже просто. Тривога — даремною.

І вже спустившись униз, я відчув: мені було б набагато легше, якби там комусь справді була потрібна моя допомога. Мені, напевне, легше було б подолати шлях додому і нескінченні сходинки нагору. І квартира, в яку зайшов, не здавалася б такою самотньою. І я б не боявся поглянути у вікно, й побачити там світло на іншому боці вулиці. А світло на п'ятому поверсі все ще горіло. Тепер воно дратувало, наче то я був сусідом, над головою якого ночами безустанно кричить дитина.

Я взяв до рук недочитану вчора книжку і спробував заглибитися в неї. Але слова не лізли до голови. Зрештою відклав книжку і погасив світло. Довго лежав, витріщивши очі на стелю.

Ось воно, безсоння, що вже кілька днів мучить мене. Учора ввечері вперше заснув. Навіть не тому, що були любощі, що умиротворення поруч з жінкою, яка справді вміла дарувати насолоду, ніби заколихало мене. Вперше за ці дні зникло відчуття самотності та порожнечі.

Невже мені потрібно так мало, аби відчути себе щасливим? Бути щасливим. Бути певним у собі. Чи це не щастя? А якщо таки щастя, то як зрозуміти, чи люблю я Люсю? Чи здатен я кохати її після того, що дізнався про неї? Та й чи знаю я стільки, аби судити?

А тепер я зможу подивитися їй у вічі? Хоча в чому моя вина? Що запросив до себе жінку, яка мене кохає? Чи, може, й вона не любить, а просто оточила ореолом і чогось сподівалася?..

Питання нагромаджувалися одне за одним, ціла лавина питань. І ставив їх собі одне за одним, аж поки не збагнув раптом — я боюся, ні, не хочу знайти відповіді. Не хочу, бо прагнення виправдатися сильніше. Але знайти відповідь і сприйняти її — це знову розпочати гру. Цього я тепер також не хотів.

«Справа не у квартирі», — сказала тиждень тому Магда.

Вона мала рацію. Справа не в тому, без чого ми могли обійтися. Здобута нова квартира, а отже, маленька підпора для самообману давала можливість продовжувати ту ж саму гру. Коли й ця підпора впала, впав і картковий будиночок.

Ілюзією життя його самого не заміниш. Так само, як цікавість до нього не може бути ілюзією. Моє життя дотепер було задане із самого початку, але ця заданість не виходила з потреби жити саме так, а не інакше. Досі я просто не міг визнати поразки, що трапилася не сьогодні. І не вчора.

Я не підляк і не кар'єрист, що прагне посади і влади над іншими, нікого не зрадив і нікому не перейшов дорогу. Усе життя я пишався цим, але, спалюваний честолюбними замірами, зрадив самого себе. Не беручи участі в гонках за благами, на які був багатий світ довкола мене, я все ж був продуктом цього світу і свого часу. Він і вдарив мене, як бумеранг.

«Отже, треба довести розпочате до кінця», — кажу я собі.

Знову заплющені очі — й та сама картина, та сама вулиця, тільки виниклі не спонтанно, а створені навмисне. Я сміливо йду назустріч жінці, що з'являється з-за рогу. Я роздивляюся її — відверто, не приховуючи свого захоплення.

Вона до біса вродлива, ця жінка!

Вона підходить все ближче і ближче.

Я вже бачу її темно-горіхові очі.

…Раптом зникає м'який овал обличчя. Зникає зовсім поруч, за півкроку. Розпливається, мов розмитий туманом. Ми розминаємось, і, здивований, я оглядаюся першим. Але жінка йде далі, не озираючись. Я дивлюся ій в спину і розплющую очі. І несподівано з жахом відчуваю, як на щоку з правого ока викочується одна-єдина сльозинка, та сама скупа чоловіча сльоза.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

ВІЛЬНИЙ ВІД УСЬОГО

Я прокинувся пізно, бо заснув уже перед самим світанком. Прокинувся вільний від усього — ілюзій, почуттів, навіть роботи. Попереду було невідоме, запрагнуте мною. Почати це нове життя можна в будь-який момент, і коли я подумав про таку можливість, вона несподівано потішила. Отже, є свобода вибору — сьогодні ще можна і не поспішати на нову роботу. Можна лежати на ліжку — ось так, просто, ні про що не думаючи, дивитися на стелю. Стеля чиста, на ній жодної мухи, втім, чому конче там має повзти муха? Але коли не муха, то що?

«Отакої, — подумав я. — Отакої. Тобі треба, щоб там щось обов'язково повзло? Вигадай собі таргана чи що…»

Тут я пригадав свого так званого брата. «Чому так званого?» — подумав. Мені раптом захотілося побачити його. Побачити і геть усе вияснити. Геть усе. А далі подумав: «А може, він казав правду і в мене справді був брат-близнюк?» Брат, який має долю набагато щасливішу від моєї. Може, піти його пошукати? Але ж я нічогісінько не знаю про нього, окрім того, що звати Яромиром. Навіть номера машини не запам'ятав.

Тут до моєї голови завітала згадка. Зловісні його слова пригадав, що він приїде до моїх батьків, коли мене вже не буде. Що вони мають означати? Поїхати додому і все ж розпитати про все в мами?

Я відчув — мені не хочеться цього робити. Я вже боюся узнавати якусь таємницю. Можливо, найбільшу таємницю мого життя.

Ні, ця згадка не рятує. Треба щось робити.

Ось тільки що, вбий, не збагну. Якби у нас були квіти, я встав би і полив їх. Ага, треба прибрати у квартирі. А може, я щось забув? Стоп, згадувати не будемо. Я не боюсь цього, але не будемо. Хай усе лишається… Тут я подумав, що не розумію — як можна отак, безцільно, лежати. Я ж не можу не думати, я ж маю щось робити — якщо не з квітами, не з прибиранням, то…