Мої Дікамерони, стр. 47

«Бора» дме і дме.

На етюди вже не можу ходити. Тому й малюю натюрморти при денному світлі. Або краєвиди з вікна електромайстерні, що на самому верху будівлі, поруч із ліфтовою шахтою.

Бора дме і другий день, і третій, на третій день аж ніяк не вщухає.

Як тільки після вечері я вмикаю світло, приходить моя модель.

І кожного разу, коли вона роздягається, бачу, що нічого в ній нема цікавого, ніякої виразності. Коротше кажучи, як модель, на відміну від інших дівчат, не викликає в мене ніякого захвату. Але щовечора її малюю до того часу, поки вона не схаменеться й не полізе в кишеню по свій «будильник». Але що справді добре – вона мовчить. Коли виноград і яблука, і гранати, і горіхи, і смокви намальовані, починаю ними пригощати свою модель. Власне, пригостивши, малюю, як вона обриває гроно по виноградині, потім друге яблуко гризе. Потім ласує смоквами, тримаючи однією рукою на колінах миску з ягодами, а другою підносячи її до рота.

Якось усі ці дні бора все йде, мов якийсь годинник заведений. Свистить, шипить бора, брязкотять шибки в галереї-переході з одного корпусу в другий, клацає повсякчас метроном-дороговказ.

Відчуваю, що під цей несамовитий шелест вітру починаю десь пливти, мов у якомусь заколисуючому шепоті-мареві.

І що дивно: працюється в цьому плині звуків і часу неймовірно вдало.

На додаток дієтсестра Людмила, пригощаючи мене вкотре моїми улюбленими млинцями з яблучним джемом, просить показати малюнки.

– Ну, художнику, у тебе, як у Пушкіна, Болдінська осінь!

Ніяк не чекав таких слів від моєї прихильниці, фарбованої пергідролем блондинки Людмили.

Болдинська – не болдинська осінь, а малюнків і акварелей вже набрався добрий стос.

Усе, що могло зламатися, злетіти, зрушитися й упасти, першого ж дня полетіло в море.

Пожовкле листя, суха хвоя, перегоріла трава, поліетиленові пакети, усе туристичне сміття вітер позмітав зі схилу гір і вимітав у море. Бора – не суховій, пилу не приносить.

Зелені хвилі несамовито мчать від берега, розриваючись у гребенях на пронизливий холодний туман.

Вітер такий навальний, що відганяє воду від берега, може, метри на півтора. Оголюються осклизлі зелені камені й купи водоростей. Їх теж відриває вітер, змішує із хвилями й жене кудись у море до обрію.

А обрію немає – над водою клубочиться крижаний туман і все в собі розчиняє.

Увечері приходить модель.

Тепер я не виходжу, поки вона розбирається, бо поки відчиниш двері й вийдеш та зайдеш, холодне повітря заливає й моє тепле кубло.

Цього вечора модель лежить голічерева, злегка підібгавши ноги. Тримає гроно чорного винограду, що мені принесли хлопці, і відщипує від нього по ягоді. Що не кривиться, то, певно, виноград солодкий. Малюнок, як і попередні, виходить пристойно. Видно, як кажуть тренери боксерам: «Відпусти руку, і вона знайде ціль».

Отут я, певно, і пропустив зворотній удар. Як кажуть, знов таки, у боксі, упав від удару, якого не побачив.

Малюнок швидко закінчую. Кажу їй вдягтися, бо все ж у кімнаті не як на пляжі. Вона швиденько вдягається. Щоб не дивитись, як вона вдягається, займаюсь своїм приладдям. І, взагалі, не люблю дивитись, як при мені роздягаються чи від оголення вдягаються.

Потім я підводжусь зі свого стільчика та йду до тумбочки, щоб вимкнути потужну настільну лампу. І просто наштовхуюсь на дівчину. Прихоплюю її за плечі, щоб вона не впала. Але враз її руки охоплюють мій поперек. І дивне, незбагненне відчуття: таке, ніби ці руки тебе обіймали не раз і не два! Якась мара!

Та я вже не можу зупинитися, відпускаю її плечі й починаю розстібувати ґудзики на її цупкій вовняній кофті…

Та на ніч вона не лишається в мене. Ще три дні й ще три дні (усе відбувається за Ставриком) «бора» гне дерева і людей, зносить у море необачних птахів.

У якийсь із вечорів моя модель питає:

– Можна, я до вас удень прийду? Я не заважатиму, коли дивитимуся, як ви малюєте?

– Та мені ніхто не заважає. Я свого часу і на базарах, і на пляжах, і на вокзалах, і в лазні малював. Тільки вдень я не сиджу у своєму «люксі».

– А де?

– Та до хлопців ходжу до майстерні чи там на горищі сиджу.

– Чого?

– Бо звідти добре видно берег, гори і море. І, головне, вітер не видимає з тебе душу.

– І там малюєте?

– Аякже! Пишу акварелі, поки добре видно. Ну, а ввечері – радо прошу до мого «люксу».

– Це до вечора чекати. Збожеволіти можна. Цей шалений вітер усе дме й дме! У палаті холодрига! Вікна ніхто навіть і не збирається клеїти… А можна – я туди з вами полізу?

– Ніяк не можна: там хлопці працюють. То їхня велика ласка, що я в них зі своїми фарбами й альбомами примостився.

– Шко-да! Збожеволіти можна – цей шалений вітер. Усе дме й дме.

– То підіть до бібліотеки. Там справді затишно й тепло. І вибір пристойний. Сидіть, грійтесь і читайте, ну а ввечері зустрінемось у мене.

Моя модель здригається, струшує плечима, немов намагається від чогось неприємного звільнитись.

– Мені вже те читання в печінках сидить! Хоч тут не читатиму!

– Чому? – Дивуюсь я такій вперше гострій реакції на згадку про читання.

– Тому що я – секретар-читець при їхньому голові товариства сліпих.

– Хіба воно справді так важко бути у сліпого секретарем?

– Якби тільки секретарем!..

– Не розумію.

– Господи, та невже це треба пояснювати, що я цьому азіату ще й за наложницю?! Ну, до завтра. Якось там переб’юсь до вечора.

Від її слів у мене щелепа не відвисає.

Чухаю свою худу потилицю, згадую великого чарівника Гоголя. То ж чи не він казав, що заглянемо в жіночу душу… але ні, краще туди не заглядати. І що ж це виходить? Чи я звабив наложницю сліпого азіата? Чи чужа наложниця мене взяла, як ото беруть необачну дівку?

Думаю, думаю. І, зрештою, усвідомлюю, що саме я був необережним, за що й одержав.

Та що дивно: ті роздуми анічого не змінюють у наших діях. Просто я й вона чинимо перелюб. При кожній нагоді.

А вітер все завиває, шелестить, свище й шипить.

Та ось і день прощання.

Мені того ранку від діда Діми перепадають три здоровенних яблука «Макінтош». Значить, пам’ятає мене й знає про мій від’їзд. Чого ж він, одначе, так і не схотів мені розповісти про часи Кубанської Ради? А от яблука передає, як гостинець у Київ.

Вона приходить після сніданку.

– Попрощаємось?

– Попрощаємось.

Але ні вона не підходить ближче до мене, ані я не ступаю до неї.

Мовчимо.

Чогось я відступаю до тумбочки й беру найбільше яблуко та простягаю їй.

– Беріть. У вас там таких яблук точно немає.

– Авжеж.

Бере яблуко.

Але ні я не тягнусь її обійняти, ні вона не поривається до мене.

– Прощавайте! – каже вона й злегка похитує головою.

– Прощавай! – зривається вперше в мене їй «ти». Та вона вже йде з кімнати. Але я не наздоганяю її, не кажу нічого.

Тільки дивлюсь, як вона з темної частини довгого коридору ступає на пронизану сонячним сяйвом скляну галерею-перехід.

Тут, на межі світла і тіні, зупиняється, упівоберта повертається до мене.

У мене ще зіркі очі, і я на такій відстані бачу, як спалахує золотом яблуко в її руці.

І в ту ж мить вона ступає вперед, далі. І просто зникає в сліпучих навкісних променях сонця.

І за якусь хвилю в галереї-переході – тільки ті навкісні промені сонця й танок порошинок у тих променях.

І невпинний стукіт дороговказу-метроному для сліпих. Але і його час від часу глушить свист нестримної «бори».

Басейн

Кицю я знав не перший рік. Розведена зграбна молодиця й мала двох дітей. Старша – донька, сама на той час вибилась на дівицю. Менший був ще хлопчиком. Обох своїх дітлахів називала «короїдами».