Мої Дікамерони, стр. 41
Імені не пам’ятаю
Проблем із моделями в мене не було. Проблеми були з приміщенням. Так з цією дівчинкою трапилось. Вона вже який день тут на пірсі нудилася, її матуся все жувала біляші та виноград. І все на дочку цикала.
Я теж на пірсі не один день висиджував: малював сліпучо вохристі урвища берега та спалену на руде траву. Від прямого сонця піт виїдав мені очі. Та піти геть не міг – фіалкові гори, іржава трава, темно-малахітові тополі, смарагдові хвилі моря. Що не етюд, то задача.
Дівчинка нудилася й усе зазирала до мого малювання. Певно, тому на неї й цикала мати. Крім того, дівчині не давала спокою ще й здоровенна чи то дівиця, чи то молодиця. Висока, м’язиста, із зародковими пипками. Під якимись зеленими бікіні. Щоб зрозуміти, що вона кобла, не треба було великого розуму. І досвіду. Але мати цього геть не усвідомлювала. Навіть коли бігала за біляшами та випити пива, то лишала цю лесбіянку, щоб та назирала за дівкою.
Коли мати пішла черговий раз на базарчик, а дівиця-гусар залізла в парку воду, то дівчинка враз опинилася біля мене.
– Не боїшся позувати?
Покрутила головою: «Ні!»
Я схопив ящик із-під консервів з усім причандаллям і поспішив до елінгу в початку пірса.
Із сліпучого сяйва та спекоти ступили в сутінки й легку прохолоду. Льоха, Сан-Санич і кубанський козак Філіпович давили «анапульку» (Портвейн «Анапа», 0.85 л, міцність 19 %). Але закусь! – ставридка «з гар’ю». Мені слиною аж рота залило. Але запрошення до столу відхилив. Попрохав «діжурку» в аренду. Знав – корефани не підглядатимуть. По-перше, люди вони солідні, по-друге – три пляшки «анапульки». І перша в сезонi ставридка!
Філіпович поворушив тараканячими вусами і жестом римського оратора показав на двері. На дверях висів червоний трубчатий замок.
– Камуфляж, – пояснив Філіпович. – Там засувка. Тебе нема?
– Усе правильно. Мене тут нема!
Світло падало смугами через залізні штаби. Дівчинка сиділа на стільці. Спочатку зробив легесенький контур і почав проробляти руки та лице. Дівчина, зрештою, подивилась на мене. Перехопив погляд і показав мовчки, щоб спустила бретелі купальника.
Вона опустила очі на свої оголені пипки.
Надивившися досхочу, перевела погляд на попередню точку.
За якийсь час вона підвела голову й подивилась на мене. Я кивнув. І вона стягла купальник до лона.
– Та зніми вже зовсім…
Не дивлячись на мене, різко крутонула головою: «Ні!»
І зразу ж за дверима почувся голос її матінки. Голос верескливий, збуджений. А тріо пропитих голосів – баса, баритона і тенора – заспокоювали її.
Я дивився на важку засувку й переконував себе, що корефани вже одну пляшку заробили. Ураз за моєю спиною гуркнув стілець. Мені все стисло в середині. Обернувся – дівчинка, тримаючись однією рукою за стільця, виступала із купальника…
Пополудні був тільки Льоха. Тому пляшка дісталася йому одному. Коли пляшка була щедро почата, прибіг Філіпович. Щосили ворушив вусами й страшенно вирячав очі:
– Юрію Григоровичу! Я взяв сто!
– Не заливай, Філіпович. Ноги не витримають!
Тулуб у нього, як добра шафа, а ноги – як ніжки столика з тераси.
– Не віриш?! Пішли, покажу!
Чимчикуємо за елінг, де стоїть штанга та гирі. Філіпович, замість схопитись за гриф штанги, показує на даму під кручею. Я дивлюсь на товстенну, спечену до багряних пухирів, пляжницю.
– Присягаюсь, сто! Ми пішли й зважились… Вона трохи більше ста. Я тобі правду кажу, що взяв, а ти не віриш… Слухай, Юрію Григоровичу, намалюй мені її… на пам’ять… Ну, намалюй
– Далеко і, до всього ж, проти сонця.
– Еть… Шкода… Правда, у мене минулого сезону була це пікантніша дама… Сто двадцять… Але я взяв, хоч не вірила, що я щиро нею захоплений… Ця всього сто, але теж прекрасна…
Я в захопленні.
Коли мені трапляється перекладати малюнки тих років і я бачу той малюнок дівчинки, то не можу пригадати, як її звали і як ми з нею розпрощалися. А от у всіх деталях бачу, як ми стоїмо за елінгом і Філіпович показує мені свою пасію. І щоразу я аж здригаюсь, так чітко бачу чотири складки жиру замість шиї, грудей і черева.
Небога перекладачки
Як пам’ятаю, у той час Ігор Петрович більше за всіх крутився у Спілці. Делегації, гості, місця в готелях, машини, автобуси, квитки на всі види транспорту.
Я з Ігорем Петровичем був у прекрасних стосунках.
По-перше, Ігорю Петровичу дуже подобалися мої малюнки. Особливо голих дівчат. По-друге, він збирав книги на мистецьку тематику. По-третє, він встигав перечитати всю пресу й завжди був у курсі (дозволеному) усіх поточних справ. Ну, і, крім того, він завжди виручав мене з квитками. Але цього разу квиток потрібен був моїй дивній моделі.
Мені тоді дуже погано велося. Проте я був веселий і бадьорий, бо до мене приїхали гості. Мої найдорожчі гості. І я повів їх по старому Києву. Отож біля Софії вона й підкотилася до нашого маленького гурту. У бадьорому настрої я нічого не мав проти ще однієї слухачки. Не пам’ятаю, щоб колись ще на мене зійшло таке натхнення до оповідок. Моїх базаринок вистачило без передиху до самісіньких сутінок.
Домовилися, що малюватиму у квартирі її тітоньки. Тітонька наче перекладачка iз німецької. А зараз десь у відрядженні.
Коли ми побачили одне одного, то, я так зараз розумію, просто сяяли від радісної зустрічі. Але коли Н. перейшла вулицю, завернула за ріг і попрямувала до єдиних дверей на фасаді, думаю, що я вже не сяяв. То був кагебешний будинок і були 70-ті роки.
Чергова з-за бар’єру мовчки подала їй ключ. Охайна, але темна кімната на першому поверсі. Поки Н. хлюпалася під душем, я із сутінок середини кімнати в театральний бінокль обдивився супротивні вікна цього замкненого двору. Тільки в одному вікні рухався чоловік. Майка, військові штани. Вичавлював крем із тюбика й розтирав по виголених щоках.
Н. вийшла голенька, залізла на канапу з ногами й пожадливо затяглась сигаретою. Мов із труби, пускала дим і зі сміхом розповідала про відвідини минулої ночі ресторації. Потім легко й невимушено перейшла до своїх пригод у рідному Пітері. Деталі були виразнi. Чулося з тембру розповіді, що «Камасутру» вивчала не з машинопису.
Щиро скажу, малювалося важко. Не знаю, хто б малював при такій «агітації» краще за мене, але вона сама кинула мені рятівне коло – пиятика з трьома французами. Отож, чим більше вона розпалювала себе спогадами з «картинками», тим більше тверезіла моя голова й упевненіше йшов малюнок. А в неї цей словесний вибух був завершальним кроком до початку регулярного фізіологічного дійства…
Так що перелюбу, о радість, не відбулося…
Але малюнки вийшли добрі. Тільки от де поділись ті малюнки, не знаю. Лишився перший начерк у записній книжці. Більше її не малював. Хоча ще кілька разів разом із друзями і її водив по київських кручах.
Щоб усе завершити красиво, довелося звернутись по допомогу до Ігоря Петровича. Просила два квитки ніби для себе та свого малого брата. Дуже поспішала до Пітера.
Люб’язний Ігор Петрович усе влаштував якнайкраще. Наступного дня ми з ним здибались у Спілці.
– Іду на Хрещатик. За журнальчиками…
І ми спустилися разом до метро. Тоді там стояв усього один кіоск, у якому продавали «іноземні» журнали та газети.
– А! Ігорю Петровичу! Що не заходили?.. Ну, нічого. Однаково я для вас лишив останній номер «Доокола швята» з гарненькими дівчатками. Ось вам «Доокола швята» і «Блокнот агітатора». Правда, ви можете його не брати, тільки заплатіть… Ви кажете – дорого? За двох дівчат рубль двадцять – дорого?.. По-перше, вони завжди з вами, у кишені. По-друге, вони завжди голі… Правда, за ті ж рубль двадцять за пляшку «біоміцину» отам за кахве можна запізнатись із живою. Але після неї у вас можуть бути дуже погані спогади… Це вже по-третє… Я вас ще не переконав?