Мої Дікамерони, стр. 39

А от про Смірнова (Глинського) я поки що нічого не взнав. Чи помстилися йому Паукер і його начальнички з Луб’янки за принциповість? Чи його, як підлеглого Абрама Слуцького, разом із іншими закордонними резидентами під час Великого Шмону відкликали до бази на Луб’янку. А там Смірнова який-небудь Петро Маго, товариш по ВКП(б), бо безпартійних до «исполнения» не допускали, шарахнув у потилицю з нагана. Казали люди, що Маго розстріляв 10 000 людей. Одержав за це два ордени Червоного Прапора й лише оглух на праве вухо. Професійне захворювання комендантів тих легендарних часів.

Дівчата нашої країни

Під час опалювального сезону батареї в моїй кімнаті аж шкварчали. Тому малювати оголену натуру було і приємно, і легко. У теплій кімнаті якось легше вмовляти гостей на жертву заради мистецтва. Гості до мене або самі підіймались, або я по них спускався на четвертий, жіночий, поверх. Одна з особливостей інституту, де всі вони вчились, полягала в тому, що там готували як перекладачів з російської мови на інші, так і з мов республік на російську. Тому до моїх послуг, уважайте, були всі «дівчата нашої країни» (тобто СРСР’у). Хоча вони й були до моїх послуг, але… треба було з ними роззнайомитися, не наступаючи на мозолі їхнім фраєрам, зробити портрет, а тоді вже роздягати й малювати.

З тюркомовними дівчатами стосунки склалися чудові. Якщо делікатно й наполегливо вмовляти, то згоджувались.

Угро-фінська мовна група або без усяких там портретів і довгих умовлянь роздягалася, або навідріз відмовлялась. Подальші контакти були безплідні.

Кавказькі дівчата перший рік гуртувалися та тримались сторожко й агресивно, як у бойовій зоні. До себе близько не підпускали. Відокремити когось із компанії було неможливо. Якщо хотів намалювати портрет однієї, доводилося запрошувати з нею двох-трьох подруг. Але далі портретів у перший рік навчання справи не просувались.

Та на другий рік навчання горянки наче показилися. Познаходили собі якихось напівкомерсантів чи напівбойовиків. Може, тому ці зелені горянки лягли під бойовиків, що майже всі вони хизувались шрамами, здобутими в джихаді… Одним словом, тут підходить імперський вираз: «Восток – дєло тонкоє…» Вони то милувалися зі своїми палестинськими федаїнами та лівійськими нелегалами, то ходили зі здоровенними синцями через усе «шамаханське» личко, то тікали від своїх комерсант-бойовиків і ховалися за ще не оприходуваних подруг, то гордо відкидали прохання про замирення своїх крутіїв. А потім, правда, через якийсь час самі ж до них і приповзали.

Так що мені нема чим хвалитися – горянок я не помалював.

Навіть Фузу, яка одного разу до мене прийшла.

Якось я підіймався в ліфті разом із Фузою. Був я з гостинцями з ЦДЛ. В одній редакції мені трошки карбованців підкинули.

Не втримався й влаштував собі в буфеті ЦДЛ банкет – заливна осетрина, бутерброд із горбушею, пиріжок із яблуком і подвійна кава. Та ще й додому, здається, удруге у своєму житті, купив здоровенну шишку ананасу. Кажу я Фузі:

– За годину приходь. Чаю вип’ємо… як буде час – помалюю. Добре?

Фуза, ніби на згоду, сіпонула гострим підборіддям і гордо вийшла з ліфта на своєму поверсі.

Як підійшов час, нарізав я на блюдечко скибочки ананаса й у похідну мисливську стопку націдив кубанської «Ізабелли».

Тут і Фуза пошкрябалась у двері.

Запросив до столика.

Фуза сильно потягла повітря своїм довгим носом. Чи то запахом ананаса, чи «Ізабелли» насолоджувалась. Узяла одну скибочку ананаса.

Аж тут хтось загорлав у коридорі, щоб я біг на кухню. Я полишив Фузу й вискочив до кухні – підгоряло моє тушковане м’ясо.

Коли впорався з каструлею та повернувся до своєї кімнати, двері були щільно зачинені.

Відімкнув замок і хотів зробити Фузі зауваження, що треба обережніше поводитися з цими підступними замками. Та вона щезла. На блюдечку не було ані скибочки, а порожня стопка лежала на підвіконні.

Коли ж я знову зіткнувся з Фузою в ліфті й сказав, щоб вона прийшла до мене на малюнок, вона оскаженіло гарикнула мені в обличчя: «Я не продаюсь!..» І прожогом вискочила на чужому поверсі.

Потім, по роках, мої московські знайомі розповідали, що Фуза після закінчення інституту на Кавказ не повернулася. А пила й тинялася по гуртожитках у земляків. Як ото хтось із кавказців говорив: «Без вєсті пропавшіє на асфальтє…»

Та ще дурніша пригода в мене вийшла з однією дипломанткою. Ну таке в неї було монголоїдне лице, такий жовтий колір шкіри, таке смоляне лискуче волосся й така туга постава, що я не втерпів і майже силою затяг її до себе.

Умовляв дуже довго, аж самому набридло. Моїх, може, двогодинних зусиль вистачило тільки на те, щоб вона зняла блузку та бюстгальтер. Сиділа напружено, наче задерев’яніла. Стискала той бюстгальтер і не хотіла його кудись сховати.

Якось вже я надряпав кульковою ручкою невеличкий малюночок. Думав, що збільшу цей сюжет для наступного, головного сеансу й собі полегшу роботу. Та не так вийшло – наступного дня відключили батареї. І коли я повернувся з лекцій, у кімнаті було прохолодно. Тому, поки не зігрілося від сонця приміщення, до дипломантки не підходив.

Аж ось і нагода трапилась – давали стипендію. Ну, підійшов. Щось вона була насуплена й ледь промимрила у відповідь на привітання. Мені б треба було відійти без зайвих слів, а я візьми та й спитай, коли ми зможемо продовжити малюнок.

– Ви мене образили!

– Я?! Та ні, вам і нікому про вас жодного поганого слова не сказав.

– Для чого слова? Мене роздягли – і це значить не образили?! Ми горді люди! Ми з негідниками не дружимо!..

Крутнулася й пішла геть. Отакої!..

Того самого дня опівночі спускався я пішки з сьомого поверху, бо ліфт відключили, до чергової. Роману стало погано із серцем і він попросив мене зателефонувати на «швидку».

Коли ми з черговою, дебелою Фаїною, додзвонились нарешті до медиків, настав мені час тьопати, ні, вибачте, це сьогодня тьопаю, а тоді – стрибати!

І наздогнав я десь між другим і третім поверхами нашого марксиста – Міхаіла Івановіча Зарбабова. Цей головатий недомірок зосереджено ступав на засмічені сходинки. На його коротких ніжках були чистенькі домашні капці з помпончиками.

Він уже вліпив мені трійку з марксизму. І її завізували й не міг її виправити на двійку, тому я не був коректний до його русофільської мімікрії та нагадав йому про це дуже чемно:

– Добрий вечір, вельмишановний Мікаеле Оганесовичу! – Він аж шарпонувся. Ну, я не став називати ще й Зарбабяном, а просто спитав: – Що сталося? Ще хтось вам не склав іспит?

– А ну вас! Таке скажете! Іду до Р-ої, хай вона негайно зачинить вікно! І негайно припинить!

– А навіщо їй зачиняти вікно? І що вона має припиняти?

– Тому що вона танцює!

– Та хіба тільки вона одна танцює? Та нехай собі танцює!

– Ще чого не вистачало?! У мене діти, син і дочка! Їм із вікна все видно!.. Вони все бачать!..

– Господи, – кажу я. – Так не тільки ж Р-на танцює! Там біля ліфта справжній танцмайданчик влаштували.

– Та як ви не можете зрозуміти – вона гола танцює! Їй затвердили диплом – от вона й влаштувала кордебалет на радощах… Залізла на стіл і танцює.. І штори, ви уявіть собі, не закрила!..

Мені не стало повітря, від сміху мені аж живота спазмами взяло. Я спинився й плакав від сміху.

Зарбабов подивився на мене з такою люттю, що, якби знов була його сила, я мав би з марксизму одиницю.

– І чому ви смієтесь?!

– Михайле Івановичу. (Пожалів я його мімікрію.) Це я над своєю помилкою сміюсь… Їй-богу!

Не знаю, чи повірив цей кавказький марксист моїй божбі, але слухати мене не став і, видряпавшись на майданчик четвертого поверху, швиденько потупотів по коридору.

Ревнощі